(Невигадана історія про те, як дядько Йосип “Віскас” їв...)

* * *

Про дядька Йосипа згадують у селі завжди добрим словом. Згадують, бо, на жаль, він уже у Вічності. Його розповіді про його ж пригоди, кумедні історії сприймалися спочатку за жарт, вигадку (поставав образ такого собі сільського Барона Побрехеньки), але вони були правдою. Тим паче, що оповідач умів посміятися над собою, не соромився цього.

* * *

З дитинства запам'яталася мені одна історія, яку дядько Йосип не раз переповідав (і то слово в слово), нічого не додавав, нічого не перебільшував.

* * *

Під кінець 70-х років минулого століття (зрозуміло, що ще за радянської влади) дядькові Йосипу випала нагода на два тижні полетіти авіарейсом на екскурсію до Канади. Там, у передмісті Торонто, жив його двоюрідний брат з дружиною-українкою (обоє з одного галицького села). Вчасно виїхали за кордон ще перед початком Другої світової війни. У Канаді народилися їхні діти, мали вже й онуків.

Після багатьох поневірянь на співбесідах у кабінетах КДБ, кількох відвідин канадського посольства, дядькові Йосипу таки дозволили провідати рідних. Тим паче, що брат регулярно надсилав йому грошові перекази (звісно, у валюті), а дядько Йосип змушений був ділитися ними з державою. Насправді ж, злиденна радянська держава сама забирала частку інвалютних грошей, дякувала дядьку Йосипу і його братові, запевняла: «Це все - у Фонд Миру». Рештки коштів віддавала власнику у карбованцях. Так чинили не тільки з ним.

Тут варто читати «між рядками»: гроші йшли не у Фонд Миру, а на озброєння, фінансування своїх же шпигунів-резидентів, їхніх закордонних агентів, купівлю або викрадення за допомогою тих же агентів високоточних технологій, в т.ч. військового характеру. Чи не нагадує це сучасну Росію?!.

* * *

Дозволили поїхати за кордон, бо, може, ще щось привезе... Дозволили, але в «Союзі» у заручниках залишилися дружина-педагог і троє дітей...

* * *

Перші враження дядька Йосипа від побаченого у Канаді описувати не буду. Розповім лише про деякі подробиці, деталі.

...Жив його брат зі сім'єю у восьмикімнатному приватному будинку. Подвір'ячко ошатне, в українському стилі: квіти на клумбах, деревця, акуратно підстрижені кущі, трав'яний газон, але замість звичних стежок вимощено кам'яні доріжки-бруківки. От тільки криниці нема. Холодна і гаряча вода тече з кранів у двох кухнях, ваннах, туалетах... Для міста це не дивно, а для тогочасного українського села - так.

Гостинно зустріли, щедро частували дядька Йосипа, водили на екскурсії, купували сувеніри, подарунки для нього та його сім'ї. Але й на роботу ходили. Кожен працював важко.(Інакше такого добра не нажили б). Зміни тривали по 10, а то й більше годин. Тут навіть діти, які навчаються, також підпрацьовують.

* * *

Одного ранку після сніданку, коли всі збиралися на роботу, господар попросив свого брата з України підійти до величезного холодильника, який видався дядькові Йосипу радше дводверною шафою для одягу з верхніми антресолями та нижніми шухлядами (це були морозильні камери), аніж холодильником. Став пояснювати:

- Щоб ти, Йосипе, не був голодним, ось на тих поличках ковбаси трьох сортів, шинка, сир... Купуємо здебільшого в українських канадських крамницях, від українських фермерів виробників. Таким чином підтримуємо своїх земляків. Закуповуємося раз на два тижні. Все враховуємо до дрібничок. Але для доброго гостя нічого не шкода! На тих поличках - фрукти; на тих - рибні рибні консерви; на тих - зі свинини, телятини. А ось тут спеціальна консерва, яка називається «Віскас». Вона призначена для нашого котика Рудика. Відразу нагодуєш і його.

Кіт, який у цю мить тулився до господаря, наче збагнув розмову, і вже став тулитися до ніг дядька Йосипа, мило-мило заглядав йому в очі, муркотів.

- Ого! - вигукнув дядько Йосип. - Консерва для котів!.. Та у нас про таке навіть не чули.

- Прикро, але там, за океаном, на моїй рідній Україні, що стала підбольшевицькою, багато про що не чули і не знають, - з гіркотою промовив господар.

Настала хвилинна пауза. Смуток сповив серця обом...

- Щоби не нудьгував, - продовжив брат дядька Йосипа, - понишпори у нашій сімейній бібліотеці. Тут багато українських книг, літературних журналів. Усі, звісно, видані у діаспорі, на еміграції. Тому ти таких не читав. А ще можеш прогулятися передмістям. Та далеко не ходи, щоб не заблукав. Втім, от моя візитівка (подав візитну картку з англійським й українським текстами. - Т.Л.). Англійської ти не знаєш, зате мене тут усі знають. Доведуть до помешкання, якщо заблукаєш. Зрештою, у нашому передмісті кожен другий-третій мешканець розмовляє українською, або добре розуміє мову своїх предків.

* * *

Ключів господар не залишав. Пояснив, що замикати двері, ворота не потрібно. Злодіїв нема. Поліція справно чатує. Про гостя вже попереджена, щоб не бентежило стражів порядку, що хтось чужий на приватній території...

* * *

Дядько Йосип і в бібліотеці понишпорив, і передмістям прогулявся. Здивувався, що вулиці майже напівпорожні. На узбіччі доріг і спеціальних площадках самотньо стояли припарковані авто, терпеливо очікуючи на своїх власників. Лише згодом збагнув: усі працюють, чимось зайняті, заробляють на хліб насущний, отож не до прогулянок.

- Й у нас, в Україні, люди працьовиті, але такого достатку не мають, хіба ті, що крадуть зароблене чужою працею, - подумав дядько Йосип.

...Вже обідня пора. Час попоїсти самому і котика нагодувати.

Відкрив одні, другі дверцята холодильника і розгубився, забув про що брат наговорив йому. За що братися?.. Ковбасу, шинку, сир їхні пробував. Смачно! Вирішив:

- Краще почастую ковбаскою котика (той задоволено глянув на дядька Йосипа і аж облизнувся), а сам спробую консерву.

Консерву взяв навмання...

* * *

Увечері після роботи зібралося все сімейство.

- І як ти день провів? - запитують гостя. - Чи не нудьгував, чи задоволений?..

- Ще б пак! - відповів дядько Йосип. - І книги читав, і передмістям прогулявся, навіть в українській церкві-капличці побував, помолився...

- Та ти хоч щось їв? - цікавиться господар.

- Звісно! Спочатку котика нагодував ковбаскою, бо українці так чинять, а потім взяв собі навмання консерву. Добряче підкріпився нею.

Коли господар заглянув у холодильник і з'ясував, що то за консерва була, то ледь не зомлів.

- Йосипе, брате, та ти ж з'їв консерву для котів!.. - затинаючись, вичавив з себе слова господар. - Ти з глузду з'їхав?!. Я ж тобі тлумачив, що де знаходиться...

- Зате яка смачна, ситна ота ваша котяча консерва! У нас навіть для людей такої ковбаси не продають, - став кепкувати дядько Йосип. - Але ж після неї я не нявчу, не муркочу, не захворів на котячий сказ, не перевтілився у мишку чи щура, хвіст не росте, почуваюся вельми добре!..

Усі посміхнулися, перевели розмову на жарт.

- Взагалі-то такі консерви у нас нещодавно з'явилися у продажі. Ми так само їх ще не пробували.., - запевнив господар.

Тим часом котик Рудик притулився до ніг дядька Йосипа, благально заглянув йому в очі, мовляв, дай ще ковбаски, а «Віскас» забирай собі...

Тарас ЛЕХМАН

(Етюд)

Після кількаденної нестерпної літньої спеки, нарешті ввечері почав накрапати дощ, який враз перетворився на рясну зливу, грозу з блискавицями і громом. Сонце і небо закрили густі чорно-сірі хмари, попливли над землею, наче велетенські брили, і лише вогняні стріли розколювали їх. Ніде не видно жодної пташини. Всі поховалися від стихії. Тільки пара ластівок літає під проливним дощем, низько-низько. Милі пташки шугають поміж дерев і кущів, а через якусь мить повертаються до гнізда. Повертаються не без здобичі. Щось приносять у дзьобиках для свої ненаситних малят.

Годину спостерігав за ними через вікно, допоки не припинилася злива.  Потім у небі, вже освітленому вечірнім сонцем, з'явилися інші ластівки.

- Що їх змусило так настирливо працювати у грозу, коли інші пташки забилися у закутки? - цікавило питання.

До гнізда під балконним дахом, звісно, не зазирав, щоб не лякати пернатих. Часто і без того люди ставляться до них безжалісно, проганяють ластівок, скидають гнізда, щоб птахи «не псували» фасаду. Безперечно, це - жорстоко!..

Відповідь на питання, що вельми цікавило мене, прийшла через десяток днів неждано, коли з гнізда ластівок показали свої голівоньки аж шестеро пташенят... Це справді - диво, парадокс! Навіть у літературі такого не зустрічав. Ластівки відкладають у гнізда здебільшого до трьох-чотирьох яєць. А тут аж шість «вилупків» тицяють носиками у свят Божий. Та й гніздо батьки-ластівки збудували весною дещо більше звичного за розмірами, наче відчували, що сімейка буде великою.

Всі ненаситні малята потребують корму, нагадують про себе писком, що хочуть їсти. Отож турботливим батькам доводилося літати на промисли навіть під час літньої грози, коли, здавалося б, навіть комахи кудись «щезають».

Зрадів я (і то, мабуть, не менше від батьків-ластівок), як побачив, що потомство вперше вилетіло з гнізда. Вчорашні безпорадні пташенята вже самостійно полювали на комах, збирали личинок. Тепер турботливим батькам можна і відпочити, подбати про себе!..

Тарас ЛЕХМАН

(Етюд)

За селом, повз лісосмугу розкинулося широке пшеничне поле. Шелестить на легенькому вітерці налите колосся. Невдовзі розпочнуться жнива, і залишиться після нього стерня. А поки що це незаймана краса. Ген-ген на обрії жовтий лан зливається з голубим небом. Лише де-не-де побачиш на небі невеличку білу круглу хмаринку, схожу на «літаючу тарілку», яка зависла над землею.

Приємно пройтися стежкою такого поля літнього ранку, коли ще виблискує на сонці роса, помилуватися самим колоссям, червоними маками, блакитними волошками, білими ромашками, побачити золотистий звіробій, зелено-сизий полин. Добре, що такі «букети» виросли обабіч польових доріг, стежок, а не посеред лану. Під час жнив золоте зерно засмітить насіння вкрай непотрібних для хліба рослин. Краса красою, але дбай про корисне! Названі рослини, безперечно, є лікарськими, зцілюють людей, та вони таки не до хліба додаток. Колись, ще перед жнивами, людям не раз доводилося іти по полю і висмикувати бур'ян. Важка і клопітка ця праця... Тепер існують хімічні засоби захисту культурних рослин. Утім, отруйні речовини проти бур'янів потрапляють і в хлібні злаки, а потім - у хліб, який споживаємо.

Над полем хвилями літають жайворонки, весело співають. Їхнє потомство вже підросло, стало самостійним. Не потрібно турбуватися про те, як нагодувати ненаситних малят, можна поспівати. Та й молоді пташки пробують голосочки.

Раптом всі жайворонки, наче за командою, щезли у хлібних злаках. Не побачиш жодної пташки! Хтось з них попередив, що високо у небі з'явився яструб. От вони й сховалися. Хижий птах опустився трохи нижче, покружляв над полем, зрозумів, що залишиться без сніданку, і подався деінде шукати поживу.

Ледь не з-під носа випурхнула куріпка, а за нею з десяток пташенят. Уже вправні, швидко бігають, пурхають крильцями і надійно маскуються. Сховалися від мене у пшениці. Куріпки - дуже дружні птахи! Якщо одна куріпка-мама загине (скажімо, стане здобиччю того ж яструба), то інша куріпка-мама візьме чужих малят під своє крило, не дасть пропасти.

...Увечері пшеничне поле по-своєму прекрасне, чарівне. Із заходом сонця розпочинають концерти коники-стрибунці. Комахи сюркочуть невгамовно, тим і обіцяють хорошу погоду на вечір і наступний день. Якраз для жнив!

...П'янять запахи вечірнього поля. Насамперед пахне хлібом!

...На крайніх деревах лісосмуги повсідалися невеличкі сови - хатні сичі. Чекають нічних сутінків, щоб розпочати полювання на мишей. А тут їх безліч. Корисні птахи! Рятують хлібний врожай від гризунів...

Тарас ЛЕХМАН

(Етюд)

Літній ранок. З-за обрію піднімається червоне сонце, додаючи щомиті землі світла, але не тепла. Дме сильний, злий вітер, нетиповий для літньої пори. Дерева гнуться додолу. Чув по радіо, що місцями пошкоджені лінії електромереж. Ще вночі почалася стихія. За такої погоди не варто йти на рибалку. Хвилі накриватимуть поплавець. Не побачиш коли клює.

Та все ж іду на ставок, що край села, поспостерігати за лебедями. Вже кілька років поспіль тут селиться пара гордих красенів, виводять потомство. Цього року у них вилупилося лише троє малюків. Батьки пильно оберігають їх.

Плесо озера рябить хвилями від вітру, який невпинно наганяє їх. Пара дорослих лебедів - посеред водойми. Пташенята плавають ближче до берега, вкритого густим очеретом і лепехою. Десь у цих заростях є їхнє гніздо.

Присутність людей птахів не лякає. Звикли. Зимують з іншими лебедями (інколи їх назбирується понад сотню) на річці Західний Буг, що поруч.Відносно швидка течія не дає річці взимку вщент вкритися льодом. Хоча траплялися випадки, коли людям доводилося визволяти лебедів з крижаного полону.

Попри кепську погоду, цей літній ранок подарував мені неабияку насолоду. Спостерігаючи за лебедями, побачив, що вони не плавали, а ковзали по водоймі. Пернаті широко розпростерли крила, наче вітрила, а сильний вітер ніс їх по озеру. Спочатку птахи вишикувалися один за одним (він - більший і вона - «дрібніша»), потім попливли  колом. Щоб повернути ліворуч чи праворуч, згортали одне крило-вітрило. Кружляли у вальсі, наче на Віденському балу, вимальовували «вісімки» на озері. Понад годину тривала їхня гра.Наслідувати батьків пробували малята. Та куди їм там!.. Вони ще вкриті пухом. На кінчиках крил тільки ледь-ледь пробивається пір'ячко. Не хотів слухати їх вітер, не ніс на вітрилах...

* * *

Спостерігаючи за птахами, звірятами (навіть домашніми улюбленцями), ми, люди, часто сміємося, дивуємося, кепкуємо над ними, співчуваємо... Але майже ніколи не замислюємося над тим, що їхню поведінку порівнюємо з поведінкою людини, зі самим собою...І так завжди!

Тарас ЛЕХМАН

(Картинки з життя)

Цю історію розповіла мені родичка, працівниця відділення банку, в одному з обласних центрів Західної України. Переповідаю майже дослівно.

Розпочата Росією війна спричинила потік біженців, вимушених переселенців. Зокрема у Галичині, на Волині опинилися тисячі людей зі Сходу нашої держави, шукаючи прихистку на більш безпечних теренах. Але і тут інколи бомблять...

Завідувач відділення банку (назвемо її п. Олена) запримітила серед гурту вимушених переселенців молоду маму з трирічною донечкою. Родом вони з Луганщини. Випадково зустріла їх біля пункту реєстрації таких осіб. Сама запропонувала замешкати у неї. Адже проживає одна у чотирикімнатній квартирі. Чоловік помер. Діти з сім'ями мають власні помешкання. Старший син служить у ЗСУ. Не уникав призову! Так що тісно не буде.

Усе йшло, як кажуть, гладко. На те, що гостя спілкувалася виключно російською мовою, хоч добре знала українську, п.Олена не звертала уваги. Нехай собі... Щоправда, дитинка частенько прокидалася посеред ночі, плакала. Чимось була налякана. Пані Олена інколи сама бралася заспокоювати дівчинку. Не дивувалася, бо згадувала своїх дітей, як ті, маленькими, також часто плакали по ночах.

На день народження п.Олени зібралися найближчі друзі, прийшов дехто з рідні. У час війни не до гучних забав. Запросили до столу й квартирантку з дитинкою.

Під закінчення вечірки дівчинка знову розплакалася. Всі стали її заспокоювати, потішати. Потім мама взяла дитинку на руки й промовила:

- Не плач. Невдовзі прийде Путін і всіх нас визволить...

Господиня і гості заціпеніли...

Переселенка розпочала монолог (звісно, російською мовою):

- Хоч уже надивилася западенського телебачення, але я не вірю жодному слову вашої пропаганди. Це ваші бандерівські війська бомблять наші міста і села, вбивають мирних мешканців. А Путін їх, навпаки, захищає. Це не його ракети полетіли на Харків, Чернігів, Київ, Суми, на Східну і Південну Україну, а ваші. Ми хочемо «русского міра».

- Чому ж ви тоді втікали на Західну Україну, у «бандерівське кубло», а не в Росію? - запитав хтось з гостей. - Чому ж ті регіони, які наймасовіше голосували за проросійських політиків, тепер найбільше потерпають від того ж «русского міра»?

- Ви - багатші, вам краще живеться, ніж у Росії, - відрубала та. - Але я хочу, щоб Західна Україна, вся Україна була у складі Росії. Ми - єдиний народ! А потерпаємо через вас. Бандерівців потрібно ліквідувати!

Пояснювати щось переселенці було годі, тим паче «перевиховувати». Де її чоловік, батьки - нічого не розповідала, говорити на цю тему відмовлялася навідріз, або щось утаємничувала.

Господиня п. Олена застерегла:

- Такі слова, така агітація у час воєнного стану - кримінал. Все це прирівнюється до державної зради. Однак відповідати таки доведеться за українським законом. Ніхто з нас не буде доносити на вас у відповідні органи. Але це перше й останнє попередження! Бо приховування злочину - також злочин. Ніч переночуєте, за двері не виставлю. Завтра я сама допоможу звернутися вам у пункт переселенців чи то біженців. Там підшукають вам інше помешкання. Зрештою, вже розгорнуте спеціальне містечко для тимчасово переміщених осіб. Допоможуть зі садочком для дитини, для вас - з роботою.

...Так і сталося.

На щастя, що такі брутальні випадки поодинокі. Отож узагальнень та висновків з них робити не варто. Більшість мешканців визволених від російських окупантів міст і сіл дякують ЗСУ, волонтерам, схиляють голови перед полеглими українськими бійцями; переселенці дякують добрим людям, які надали їм прихисток.

Тарас ЛЕХМАН