(Зі спогадів колишнього листоноші)

Наприкінці 50-х – початку 60-х років минулого століття Володимир Овсійович (тоді ще парубок моторний) розносив пошту у рідному селі, розташованому на межі Сокальщини і Жовківщини Львівської області.

Село було віддалене від траси обласного, навіть і районного значення. Мешканці нарекли його «Глухим Кутом».

Щодня, чи то сніг, чи то дощ, чи то мороз дошкульний, чи то спека, йому доводилося долати кілька кілометрів до містечка, де у централізованому поштовому відділенні  він забирав кореспонденцію, періодику, для декого готівку мізерної пенсії, потім вертати у рідне село, щоб віддати людям належне.

Аби мав додатковий вихідний (бо і вдома клопотів удосталь), тим паче відпустку, Володимир Овсійович просив «на підміну» сусіда – колишнього військового фінансиста, офіцера у відставці, ветерана-пенсіонера. Адже сільським листоношам законний вихідний передбачався лише раз на тиждень. І то не завжди. Особливо перед новорічними святами. Так тоді вирішило керівництво пошти. Сусід завжди зголошувався допомогти. Йому довіряли. Ще б пак! Знається на фінансах і відповідальний.

…Добре, коли листоноші траплялася випадкова машина. Але тоді у селах транспорту було обмаль (як правило, колгоспного), маршрутні автобуси майже не курсували.

Щоб скоротити шлях, Володимир Овсійович не раз ішов колгоспним полем, навколо якого поросли густі ліси. Таке «задоволення» було небезпечним. Тоді у цій місцевості водилися вовки. Хоч небагато їх було, та таки… вовки! Люди не раз бідкалися, що далеко на вигоні пропало телятко, кізонька, на берегах річки гуска, качка… Потерпали від них і лісові звірята. Вовчі завивання, від яких аж моторошно ставало, особливо було чутно у селі у холодні зимові ночі.

-Взимку, затримавшись допізна у поштовому відділенні, - згадує Володимир Овсійович, - ішов я з «набитою» поштовою сумкою у рідне село через колгоспне поле. Сніг був неглибокий, морозець скріпив його, тож легко торував стежку, тільки під ногами потріскувало. З неба підсвічували дорогу повний місяць і ясні зорі. До найближчої хати села залишалося метрів двісті. Та враз побачив чотирьох вовків. Зненацька обступили мене, взяли в облогу. До кожного з них було з половину сотні метрів.

Чув колись, що вовки остерігаються (а, може, бояться) вогню. Витягнув з поштової сумки першу ж газету, яка потрапила у жменю, скрутив її у трубку і тремтячими руками  з першого ж разу (аж лосі дивуюся) підпалив сірником. Став розмахувати «факелом».

Сіроманці оторопіли, люто засвітили очима, проте трішечки відступили. Позираю на них, а сам поволі, без різки рухів, крокують у напрямку села. Тут уже й собаки загавкали. Це також насторожило вовків. Допоміг і церковний дзвін, який зненацька залунав. Так у селі сповіщали лиху новину: хтось помер. А враження склалося, що це по мені дзвонить дзвін, заживо мене хоронять. Через якусь мить вовки чкурнули у найближчий ліс.

…Нарешті йду вулицею села і молюся, дякую Богу за порятунок. Ішов біля самих плотів. Якщо знову негаразд, то шмигну у перші ж ворітця. Тоді звірюки може й не дістануть мене.

Бачу, що в колгоспній конторі у кабінеті парторга ще світиться настільна лампа. Зайшов до нього. Розповів про свою зустріч з вовками, про спалену газету. Дістав з поштової сумки і поклав на стіл газети, листи, тобто все те, що мав віддати парторгу. Але чогось не вистачає. Далі нишпорю у сумці, шукаю ще одну газету, однак там її нема. Виявляється, що я спалив перед вовками передплачувану парторгом московську «Правду». А в цьому номері була надрукована архіважлива постанова ЦК КПРС, з якою він мав сам ознайомитися й оперативно поінформувати колгоспників про чергові рішення партії. І зробити це тільки з трибуни клубу, і тільки з «Правдою» в руках. Телефоном уже надійшла відповідна вказівка з райкому партії. Телефон у селі не працював, не працював, а тут враз запрацював…

-Ото халепа! – подумав я. – Якщо вовки не з’їли, то парторг відправить на «той світ»…

-Пусте! – натомість заспокоїв парторг. – Головне, що ти живим залишився. А примірник «Правди» візьму бібліотечний, потім завідувачу бібліотеки поясню, що і до чого. Зрештою, окрім мене, цієї «Правди» ніхто в селі не читає. Та і я читаю «на мус», бо так потрібно…

Я тоді аж здивувася, що українські вовки також не читають московської «Правди». Ось чому вони залишили мене у спокої. (Звісно, це вже жарт).

Після сказаного парторг розчулився. Взяв із сейфа пляшку оковитої, два шматочки сала та два окрайці чорного хліба. Горілкою «по вінця» наповнив дві стограмові склянки і запропонував мені відігрітися, заспокоїтися, зняти стрес. Відверто кажучи, я не відмовився, хоч не зловживав і не зловживаю алкоголем, чого і вам раджу дотримуватися. Та тоді, мабуть уперше в житті, залюбки перехилив чарку. Адже пошту буду розносити завтра вранці. Сьогодні вже пізня година, дехто спить. А ранок, як кажуть, вечора мудріший. Отож пороздаю пошту і знову у містечко за «свіжою» кореспонденцією. Але перед тим заберу з поштової скриньки, що висить на стіні колгоспної контори, листи, написані моїми односельцями. Ні, не піду, а поїду у містечко, так само назад у село. Щоб не наражатися на небезпеку, парторг пообіцяв забезпечувати мене транспортом. Заради правди, слова він дотримав!

…Тиждень тому (до моєї зустрічі з вовками) з нашим парторгом, заповзятим мисливцем, також трапилася кумедна пригода. (Про це він сам зізнався мені).

-Так ось, - розповів парторг, - Зібрав я з навколишніх сіл мисливців і вирішили ми покласти край цій банді вовків. Тим паче, що за вбитого вовка держава платить. Зробили, здавалося б, усе, як належить. Заздалегідь вистежили сіроманців, прорахували їхні шляхи, порозвішували червоні прапорці, обрали зручні для стрільби місця… Уже й вовки наблизилися на відстані пострілів. Стріляли ми, стріляли, але в жодного вовка так і не влучили. Хижаки зникли у лісових гущавинах, навіть прапорці, яких вони бояться, не зупинили їх. А не влучили тому, що ми, недолугі, пішли на полювання на добрячому підпитку. І хто таке з мисливців робить?!. Щастя, що один одного не перестріляли…

Через кілька днів після моєї неймовірної пригоди на прохання того ж парторга прибули вправні мисливці з Карпат. Ось тоді сіроманцям стало непереливки…

Записав Тарас ЛЕХМАН. М. Червоноград

Пікула Б.І., Іванкевич В.М. Село Яструбичі у Визвольних змаганнях ХХ ст. – Червоноград: ТзОВ «Червоноградська міська друкарня», 2023. – 386 с.

***

Насамперед, кілька слів про авторів. Вони – ровесники. Обидва народилися 1946 року у с. Яструбичі Радехівського району Львівської області. Зростали і виховувалися у національно-патріотичних родинах, для яких Бог і Україна – понад усе. Отож, репресивна машина московітів не оминула і їхніх доль. У кожного по-своєму стелилися життєві дороги,але ніколи не згасала, а тільки міцніла любов до України; вони залишалися єдиними в прагненні зберегти для нащадків пам'ять про героїчне минуле рідного народу, краян, односельців, навіть, якщо воно почасти було трагічним.

Богдан Іванович Пікула тривалий час очолював Червоноградську міську організацію «Меморіалу». 2009 року у співавторстві з Володимиром Сироїдом видав книгу «Село Яструбичі: історико-краєзнавичй нарис». Вона, наче стала прелюдіє до майбутньої пошукової праці.

Володимир Михайлович Іванкевич є автором численних публікацій у періодиці на теми історичного краєзнавства.

Рецензована нами книга «Село Яструбичі у Визвольних змаганнях ХХ ст.» аж ніяк не зводиться до вузької концепції – розповісти про маловідомі для широкого загалу (втім, навіть для науковців-істориків) події, які відбувалися у Яструбичах, навколишніх містах і селах Радехівщини, у Прибузькому краї, про людські долі. Зрештою, і це важливо! Весь зібраний і упорядкований матеріал розглядається у контексті історії всієї України. (Свідчить цьому і довжелезний список використаної літератури, першоджерел, узятих навіть з архівних фондів спецслужб). Бо таких подій, самовідданих, свідомих борців за Волю України було вдосталь і повсюдно, ні, не тільки на Західній Україні. Наші патріоти не боялися йти в запеклий бій з переважаючими силами ворога-супостата. І як тут не провести аналогію з нашим сьогоденням, з нашими самовідданими захисниками і захисницями?!.

Про зміст книги і важливість досліджень промовисто свідчать уже самі назви розділів і підрозділів – «ЗУНР і українсько-польська війна», «Яструбичі в міжвоєнний період», «Яструбичі в боротьбі проти окупантів», «За матеріалами архівних документів СБУ у Львівській області»… Тут подано біографічні довідки, спогади про 120 українських Героїв-борців. (Так, і вони були творцями історії! Їхя самопожертва не стала марною!). Зібрати їх, систематизувати, звірити – це вже є колосальною працею! Інколи такими дослідженнями займається ціла наукова установа, принаймні, спеціалізована кафедра.

В авторській передмові читаємо: «З кожним роком все далі і далі ми віддаляємося від тих подій, які називаємо «Визвольними змаганнями» українського народу у боротьбі за Свободу і Незалежність своєї держави, що мали місце в ХХ столітті. Це і героїчна боротьба Української Галицької Армії (УГА) в 1918-20 роках, це і підпільна розбудова Української Військової Організації (УВО) і її наступниці Організації Українських Націоналістів (ОУН), їх потужна просвіта і спротив польській експансії, це і героїчна, майже 10-літня боротьба Української Повстаночої Армії (УПА) під час Другої світової війни і після її закінчення». Саме ці періоди охоплює книга Богдана Пікули і Володимира Іванкевича. У ній використано багато фотоілюстрацій, в т.ч. зі старий сімейних альбомів.

Достеменно знаю, що, на жаль, не всі підготовлені  авторами тексти вдалося подати до друку. Доводилося, як зазвичай, зважати на обсяг книги і фінансові спроможності. Але й за це спасибі спонсорам Марії Проців (Гапчин) і Любомиру Леськіву. Без їхньої безкорисливої підтримки ця праця не прийшла б до читача.

Певен (чого і щиро бажаю!), що ще буде перевидання книги з доповненнями. А, можливо, вона перетвориться на двотомник!..

Тарас ЛЕХМАН

Дещо із запізненням дійшла до нас звістка з м. Дніпро. Втім, серця залишаються сповнені смутком. 1 травня 2023 р. на 92-му році життя відійшла у Вічність добра, чуйна, щира, відверта Людина, талановитий педагог і поет, наставник і порадник

Людмила Антонівна РЖЕГАК.

Вона народилася 24 вересня 1931 року на Волині, у Лесиному краї. Закінчила філологічний факультет Львівського держуніверситету ім. Івана Франка. Працювали вчителем у Червонограді. За своє творче життя видала тридцять збірок поезії та прози, більшість з яких – для дітей. Стала членом Української асоціації письменників, була одним з ініціаторів створення літературно-мистецького об’єднання «Третій горизонт», членом редколегій низки літературних видань.

Діапазон її творчості доволі широкий: патріотична, духовна лірика, переспіви Давидових псалмів, історичні поеми, поезії про любов, щастя, красу рідної природи, переклади, дитячі вірші… Тривалий час була у складі журі Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Володимира Дроцика та Червоноградського міського дитячого конкурсу «Мій перший вірш». Багато займалася з юними авторами. На її вірші написано пісні.

Останні роки, волею долі, проживала у м. Дніпро, але підтримувала тісні зв’язки з друзями з Червонограда, друкувалася в періодиці, Інтернет-виданнях, в альманасі «Солокія», видала нову збірочку віршів.

Людмила Антонівна Ржегак залишила добрі спогади про себе, прекрасні твори. Її пам’ятатимуть друзі, колеги, побратими з літературного цеху, молоді автори, яких свого часу вона благословила на творчу стезю.

(Члени Червоноградського літературно-мистецького об’єднання «Третій горизонт»).

(Серед видань)

Досвідчені автори вже не раз переконувалися і переконуються в тому, як важко писати для дітей – чи то вірші, чи то прозу. Тут потрібно уміти «догодити» дитині, писати так, щоб текст був цікавий, пізнавальний, повчальний, легко запам’ятовувалися образи, події. Головне – «не нудний».

Для автора насамперед варто самому повернутися у дитинство, заново відкрити для себе світ очима малечі. А як добре, коли у тебе зростають діти, онуки! Вони неодмінно підкажуть теми, ідеї, сюжети, дадуть натхнення.

До такої категорії дитячих письменників належить Марія Магдзяк, родом із с. Корчин, що на Радехівщині, член літературно-мистецького об’єднання «Третій горизонт» (м. Червоноград). Нещодавно вона видала збірку віршів для найменшеньких читачів «Різнобарв’я літа», яка вийшла друком у додатку до газети «Літературний Червоноград».

Кожній порі року присвячена приблизно однакова кількість віршів. А цих творів – сотня. Написані вони у різні роки, але вдало об’єднані під однією обкладинкою. Як то кажуть, «книжка тривалий час визрівала-дозрівала». Юний читач разом з поетесою мандрує кожним місяцем року – від січня до грудня. Милується білою зимою, прибулими снігурами, ялинкою, Новоріччям, весняними струмочками, барвистим літом, осінню з жовтим та багряним листям. Відразу вбачаєш неабияку спостережливість поетеси і її прагнення передати красу Рідної Природи дітям, передати гарним, влучним, змістовним словом.

Не тільки вірші-пейзажі, розповіді про звірят (білочку, ведмедика, їжачка), пташок, неймовірні і веселі пригоди малят, загадки для них знаходимо у збірці. Є тут і духовні твори – «Поріг дитинства», «У церкві», «Любов до ближнього», «Книга Буття – Біблія», «Йорданська вода». Марія Магдзяк закликає дітей шанувати старших, слухати їхніх порад (бо стареча мудрість – це, як добра книга), любити Україну, все живе. Пише вона про Прибузький край, річку Західний Буг з її мальовничими берегами. На сторінках збірки звірята і пташата, комахи (бджілка, джміль, коник-стрибунець) перевтілюються у дітей, граються, спілкуються людською мовою. Тільки-от цю мову потрібно вміти почути – «Кіт і Жаба», «Мій кудлатий друг»…

Окремі вірші Марії Магдзяк (тут не йдеться лише про рецензовану збірку) надзвичайно мелодійні, ритмічні. Завдяки тісній співпраці літератора з композиторами вони стали дитячими пісеньками.

Чому Марія Магдзяк назвала свою збірку «Різнобарв’я літа», коли мовиться у ній про всі чотири пори року?.. Мабуть тому, що літо, власне тривалі літні канікули, найбільше люблять діти. А, може, поетеса так само їх любила, ото і згадала своє дитинство. І не тільки тому. Авторка народилася саме влітку…

Яким постає у неї літо?..

«Літо посмішки дарує,

Щоби смутку не було…»

***

«Липень йде назустріч дневі

І несе дитячий сміх…»

***

«Я літа нап’юся

Всією душею.

В дитинство вернуся

Ясною зорею…»

-Чим займаються діти влітку? – запитаєте риторично.

-Звісно, відпочивають!

Але кмітливі хлопчики та дівчатка ще й читають. Ні, не тільки «сновигають» в Інтернеті, а й книги беруть до рук.

Отож, раджу вам прочитати збірку Марії Магдзяк «Різнобарв’я літа».

Тарас ЛЕХМАН, м. Червоноград