За сорок днів до Великодня розпочинається строгий Великий піст, який завершується у світле свято Воскресіння Христового. Неухильне дотримання його приписів – це не тільки вимога Церкви, а й духовна та фізична потреба людини (її духовне та фізичне очищення), що вже стало і народною традицією.

Великий піст – дорога, яка виводить з краю неволі від гріха до звільнення від нього. На цьому (інколи вкрай важкому) шляху подорожній має надійних помічників – молитву, щире визнання своїх помилок (гріхів) та примирення з Богом і людьми.

Практика стриманості під час посту приносить відчуття легкості, радості і свободи. Під час Великого посту християни мають висповідатися, не пропускати Богослужінь (насамперед у святкові дні), брати в них активну участь через уважне слухання Літургії, спів.

Стримання у їжі – це ще й користь для здоров’я.

У часі Великого посту є кілька особливих днів:

- Хрестопоклінна неділя, яку ще називають Середопісною, а весь третій тиждень – Хрестопоклінним. У Хрестопоклінну неділю в церкві виносять Святий Хрест для поклоніння вірним, щоб нагадуванням про страждання і смерть Ісуса Христа, Спасителя нашого зміцнити посників для продовження духовного подвигу. З цього дня б’ють поклони.

- У неділю за тиждень до Великодня святкуємо Вхід Господній у Єрусалим. Цей день у народні називають Вербною, Квітною неділею.

- У Страсний четвер (Чистий четвер), останній перед Великоднем, в церквах відправляють Утернню Страстей – «Страсті». Священик, щоразу одягаючи інший фелон, зачитує дванадцять фрагментів з Євангелія, де йдеться про зраду Юди, страждання Ісуса Христа, про те, як Його розіп’яли і смерть. Подекуди існує традиція під час відправи тримати запалені свічки, лампадки, які звуться «страсними». Їх, запаленими, несуть додому і обходять усе помешкання, дають у руки хворим, бо цей вогник символізує духовне світло й очищення.

- Страсна (Велика) п’ятниця уособлює жалоби на спомин про страсті (страждання) і смерть Спасителя. Богослужіння Великої п’ятниці проникнуті духом Божої жертовності і батьківської любові до кожного з нас. Цього дня християни особливо строго постять і приступають до цілування Святої Плащаниці (полотнища, в яке загорнути тіло Ісуса Христа). В українців існує звичай у ніч з п’ятниці на суботу, усю суботу і з суботи на неділю (до Великодньої відправи), виставляти біля Божого Гробу (власне, Плащаниці) «варту». Її несуть молодші хлопці, парубки, старші чоловіки.

- Велика субота (Передвеликодня субота). Людські серця вже сповнюються радістю, адже завтра Великдень. Отож всі заклопотані «стрімкою» підготовкою до свята, прибирають у хатах, готують великодні страви, наповняють ними великодні кошики, бо вже й у суботу їх освячують. І це потрібно…

Та головне інше…

У традиційній іконографії немає ікони Воскресіння Христа. Ікона цього свята, хоч це для кого видасться дивним, зображає сходження Ісуса Христа до пекла, про яке згадують під час Богослужіння Великої суботи. У центрі композиції бачимо нашого Месію, який, підіймаючись до Неба, тримає за руки Адама і Єву. Так ікона відображає ідею: в особі перших людей Спаситель підносить усе людство, яке чекало приходу Божого.

Підготував Тарас ЛЕХМАН

 

15 травня 1848 року у Львові почала виходити друком перша газета українською народною мовою «Зоря Галицька» - «письмо повременное для справ народно-політичних, церковних, словесности і сільського господарства галицько-руського і буковинсько-руського народа», провідний часопис українців Австро-Угорщини. Це стало можливим після «весни народів» у Європі.

Рішення про початок випуску газети було ухвалено 4 травня 1848 року на засіданні Головної Руської Ради – першої української політичної партії.

Газета заснована як тижневик, але вже у 1849-1853 роках виходила двічі на тиждень, у середньому мала 1500 передплатників (доволі велика кількість на ті часи), далі знову повернулася до попередньої періодичності виходу – раз на тиждень.

У різні часи її редакторами були Антін Павенцький, Михайло Коссак, Іван Гушалевич, Богдан Дідицький, Северин Шехович, Микола Савчанський.

На сторінках часопису друкувалися рішення ГРР, хроніка подій, політичні новини, нариси, статті з етнографії, народознавства, культури, освіти, національних питань, релігії і духовного життя, літературні твори… Дописи редакція намагалася подавати оперативно.

Варто ще раз наголосити, що «Зоря Галицька» - перший український часопис народною мовою в Галичині та Україні. Перше число вийшло тиражем у 4 тисячі примірників. У ньому надруковано відозву до українського народу, яка проголосила єдність галичан з усім українським народом і відрубність від польського народу. Ця відозва констатує, що українців (ні, не тільки в Галичині, а й за Збручем, Дніпром. – Примітка автора) 15 мільйонів люду, які розмовляють однією мовою.

За десять років існування газета декілька разів змінювала характер і спрямування. Українсько-народним за духом і мовою часопис був у 1848-1850 роках, коли його редагував Антін Павенцький. Він залучив до розповсюдження часопису греко-католицьке духовенство. Але з 1850 року редактор передав газету у власність Ставропігійському інститутові. На жаль, газета набула москвофільського спрямування. Тут вже зрідка друкувалися твори українських письменників, статті про національні питання, дослідження, зарисовки з української етнографії. «Зоря Галицька» перестала висвітлювати діяльність Головної Руської Ради (свого засновника). Мовою часопису стало «язичіє».

1852 року редакція «Зорі Галицької» отримала з Відня урядове попередження, аби «не вживати московських слів під загрозою заборони». Все ж знехтувала ним. Хіба що стала вирізнятися мовною хаотичністю, але таки негативним ставленням до всього українського.

Як виняток, за редакторства Богдана Дідицького, 1853- червень 1854 роки, газета ще намагалася хоч «злегка» торкатися українських національних питань. Але у нього (редактора) виявилося чимало супротивників і він змушений був ураховувати думку більшості. Отож, газета кардинально не змінила свого курсу. Згодом і сам Богдан Дідицький твердо став на шлях москвофільства.

У листопаді 1854 року Ставропігія через непрофесіоналізм нового редактора Северина Шеховича та тиск австрійського уряду, який вбачав у газеті симпатії до панрусизму, призначила редактором Миколу Савчанського. Часопис повертається до народної мови. Але частина провідних авторів (Іван Гушалевич, Яків Головацький, Михайло Малиновський…) полишила співпрацю з газетою. На жаль, у другій половині ХІХ століття москвофільство стало вельми популярним у Галичині.

Однак на початку 1856 року на сторінки «Зорі Галицької» знову повернулася «мовна мішанина», що відлякувало передплатників, яких уже налічувалося лише 191, а наступного року – ледь сотня. Не мали особливої популярності у читачів і літературні додатки до часопису.

9 квітня 1857 року «Зоря Галицька» припинила існування.

Все ж в історії газети позитивом стало, зокрема, те, що вона згуртувала навколо себе визначних представників літературно-наукового та політичного світу на українських землях Австро-Угорщини. Серед авторів «Зорі Галицької» - Яків Головацький, Іван Гушалевич, Богдан Дідицький, Євген Згарський, Стефан Качала, Ксенофонт Климкович, Михайло Коссак, Платон Костецький, Йосип Левицький, Йосип Лозинський, Михайло Малиновський, Антін Могильницький, Рудольф Мох, Іван Наумович, Іван Озиркевич, Антоній Петрушевич, Микола Савчинський, Лев Трещаківський, Микола Устиянович, Володимир Шашкевич, Григорій Яхимович та інші.

«Зоря Галицька» впродовж десяти років була провідним часописом для українців Австро-Угорської імперії, сприяла становленню української мови та культури, стала поштовхом для розвитку української преси на Галичині, Буковині та Закарпатті.

Іван Франко підкреслював, що «Зоря Галицька» була «першою руською політичною часописсю».

Тарас ЛЕХМАН

 

31 січня – день пам'яті священомучеників, лікарів-безсрібників братів Кира та Йоана. Вони належать до ранніх християн, жили у IV столітті. Займалися медичною практикою. Зцілювали не лише травами, власноруч приготовленими мікстурами, а й молитвами, духовними бесідами. Лікували хворих безкорисливо, плати з них не брали. Тому вдячні люди-пацієнти прозвали Кира та Йоана безсрібниками. За наклепами заздрісних лікарів-язичників братів стратили погани.

Цих святих достойників сучасні лікарі вшановують як своїх небесних покровителів.

Народні прикмети:

- Якщо у цей день опівдні ясне сонце – швидко прийде весна.

- Мороз у цей день зиму продовжить, а весну затримає.

- Якщо у цей день почнуться віхоли, то в лютому вони продовжаться.

- Тихий день – спокійний лютий.

 

 

 

Третій горизонт: альманах. – Червоноград: ТзОВ «Червоноградська міська друкарня»; Додаток до газети «Літературний Червоноград», 2023 – 96 с.

**

«Україну огорнемо любов’ю,

Долілиць не впаде. Так і знайте!

Наше слово обагрене кров’ю,

Та в нім твердь незборимої фальти».

(Ольга Голузинець)

Червоноградське літературно-мистецьке об’єднання «Третій горизонт» засноване у лютому 2008 року. Чому обрали саме таку назву? Є географічний горизонт (обрій), є підземний – шатний, а третій – це духовний, мистецький. Він підноситься над усіма горизонтами.

За цей період творчою спільнотою видано п’ять однойменних альманахів, у т.ч. тематичний, присвячений 200-літтю від дня народження Тараса Шевченка.

Війна, розпочата росією проти України у 2014 році, яка з новою хвилею триває й досі, епідемія коронавірусу дещо перервали творчі плани й видавничі проекти «третьогоризонтівців». Можливо, хтось спитає: «А чи на часі тепер видавати альманах». Відповімо ствердно: «На часі! Друковане слово, Слово Правди завжди потрібне суспільству!».  Таки влучно звучить в епіграфі слово «фальта» (закарпатський діалект) з вірша  Ольга Голузинець. А це – рід, сімейство, родина, це вся Україна!

Отож, література завжди на часі! Письменник передбачає події, письменник випереджає час, творить не тільки для сьогодення, а на століття вперед. Він – Пророк! Та найважче для творця слова, коли передбачуване ним же «імовірне» лихо перетворюється на реальність і вже доводиться писати новий текст про те, що сталося. Однак справжній автор ніколи не стане рюмсати: «А я вас попереджав, я передбачав!..». Він і далі буде боротися проти зла Словом. Слово – це зброя!

Письменники ніколи не залишаються байдужими до усіх складнощів життя, перепитій та тривог, людського болю. Їхня вдача ще й у тому, що вони ніколи не живуть одним днем, а сміло дивляться у майбутнє, шукають у ньому щось оптимістичне, вони завжди позирають на «третій горизонт» - горизонт високої духовності, любові, взаєморозуміння. Творити високе, духовне закликають й інших.

Наш альманах об’єднав різні покоління – і старших авторів, і молодих. Та у кожного з них превалює тема України, її історії, патріотизму народу, героїзму воїнів-захисників Батьківщини. Так сталося, що лихо війни, яку ми ніколи нікому не нав’язували, відгукується ледь не у кожному дописі. Бо ми не байдужі до своєї Держави! Є тут і художні твори, які торкаються глобальних проблем духовності, моралі, загальнолюдських цінностей, складних філософських та психологічних питань. Звісно, ніколи не зникають інтимна лірика, розповіді про сокровенні, найпотаємніші почуття (своєрідна сповідь душі автора перед читачем), образи рідної природи; завжди залишаються потрібними вірші та проза для дітей.

Видання стало трибуною для поетів і прозаїків з Червонограда, Соснівки, Сокальщини, Радехівщини… Його авторами є Ольга Голузинець (голова літературно-мистецького об’єднання «Третій горизонт», редактор альманаху), Леся Гук, Леся Гумен,Богдан Демчук, Наталія Кічун-Лемех, Дарія Коберник, Ганна Кузьмак, Тарас Лехман, Марія Лобай, Марія Магдзяк, Надія Марцинюк, Іван Напора, Марія Обшарська, Надія Олійник, Галина Процюк, Надія Самсін, Ольга Бучек, Олена Федюра, Людмила Василенко, Ольга Карпюк, Микола Клебан.

Альманах щедро ілюстрований фотознімками Лесі Гук й Івана Напори, репродукціями картин Миколи Клебана.

***

Цей шостий випуск альманаху приурочено до 15-ліття ЛМО «Третій горизонт».

Тарас ЛЕХМАН, прес-секретар Червоноградського літературно-мистецького об’єднання «Третій горизонт».

 

 

 

(Зі спогадів колишнього листоноші)

Наприкінці 50-х – початку 60-х років минулого століття Володимир Овсійович (тоді ще парубок моторний) розносив пошту у рідному селі, розташованому на межі Сокальщини і Жовківщини Львівської області.

Село було віддалене від траси обласного, навіть і районного значення. Мешканці нарекли його «Глухим Кутом».

Щодня, чи то сніг, чи то дощ, чи то мороз дошкульний, чи то спека, йому доводилося долати кілька кілометрів до містечка, де у централізованому поштовому відділенні  він забирав кореспонденцію, періодику, для декого готівку мізерної пенсії, потім вертати у рідне село, щоб віддати людям належне.

Аби мав додатковий вихідний (бо і вдома клопотів удосталь), тим паче відпустку, Володимир Овсійович просив «на підміну» сусіда – колишнього військового фінансиста, офіцера у відставці, ветерана-пенсіонера. Адже сільським листоношам законний вихідний передбачався лише раз на тиждень. І то не завжди. Особливо перед новорічними святами. Так тоді вирішило керівництво пошти. Сусід завжди зголошувався допомогти. Йому довіряли. Ще б пак! Знається на фінансах і відповідальний.

…Добре, коли листоноші траплялася випадкова машина. Але тоді у селах транспорту було обмаль (як правило, колгоспного), маршрутні автобуси майже не курсували.

Щоб скоротити шлях, Володимир Овсійович не раз ішов колгоспним полем, навколо якого поросли густі ліси. Таке «задоволення» було небезпечним. Тоді у цій місцевості водилися вовки. Хоч небагато їх було, та таки… вовки! Люди не раз бідкалися, що далеко на вигоні пропало телятко, кізонька, на берегах річки гуска, качка… Потерпали від них і лісові звірята. Вовчі завивання, від яких аж моторошно ставало, особливо було чутно у селі у холодні зимові ночі.

-Взимку, затримавшись допізна у поштовому відділенні, - згадує Володимир Овсійович, - ішов я з «набитою» поштовою сумкою у рідне село через колгоспне поле. Сніг був неглибокий, морозець скріпив його, тож легко торував стежку, тільки під ногами потріскувало. З неба підсвічували дорогу повний місяць і ясні зорі. До найближчої хати села залишалося метрів двісті. Та враз побачив чотирьох вовків. Зненацька обступили мене, взяли в облогу. До кожного з них було з половину сотні метрів.

Чув колись, що вовки остерігаються (а, може, бояться) вогню. Витягнув з поштової сумки першу ж газету, яка потрапила у жменю, скрутив її у трубку і тремтячими руками  з першого ж разу (аж лосі дивуюся) підпалив сірником. Став розмахувати «факелом».

Сіроманці оторопіли, люто засвітили очима, проте трішечки відступили. Позираю на них, а сам поволі, без різки рухів, крокують у напрямку села. Тут уже й собаки загавкали. Це також насторожило вовків. Допоміг і церковний дзвін, який зненацька залунав. Так у селі сповіщали лиху новину: хтось помер. А враження склалося, що це по мені дзвонить дзвін, заживо мене хоронять. Через якусь мить вовки чкурнули у найближчий ліс.

…Нарешті йду вулицею села і молюся, дякую Богу за порятунок. Ішов біля самих плотів. Якщо знову негаразд, то шмигну у перші ж ворітця. Тоді звірюки може й не дістануть мене.

Бачу, що в колгоспній конторі у кабінеті парторга ще світиться настільна лампа. Зайшов до нього. Розповів про свою зустріч з вовками, про спалену газету. Дістав з поштової сумки і поклав на стіл газети, листи, тобто все те, що мав віддати парторгу. Але чогось не вистачає. Далі нишпорю у сумці, шукаю ще одну газету, однак там її нема. Виявляється, що я спалив перед вовками передплачувану парторгом московську «Правду». А в цьому номері була надрукована архіважлива постанова ЦК КПРС, з якою він мав сам ознайомитися й оперативно поінформувати колгоспників про чергові рішення партії. І зробити це тільки з трибуни клубу, і тільки з «Правдою» в руках. Телефоном уже надійшла відповідна вказівка з райкому партії. Телефон у селі не працював, не працював, а тут враз запрацював…

-Ото халепа! – подумав я. – Якщо вовки не з’їли, то парторг відправить на «той світ»…

-Пусте! – натомість заспокоїв парторг. – Головне, що ти живим залишився. А примірник «Правди» візьму бібліотечний, потім завідувачу бібліотеки поясню, що і до чого. Зрештою, окрім мене, цієї «Правди» ніхто в селі не читає. Та і я читаю «на мус», бо так потрібно…

Я тоді аж здивувася, що українські вовки також не читають московської «Правди». Ось чому вони залишили мене у спокої. (Звісно, це вже жарт).

Після сказаного парторг розчулився. Взяв із сейфа пляшку оковитої, два шматочки сала та два окрайці чорного хліба. Горілкою «по вінця» наповнив дві стограмові склянки і запропонував мені відігрітися, заспокоїтися, зняти стрес. Відверто кажучи, я не відмовився, хоч не зловживав і не зловживаю алкоголем, чого і вам раджу дотримуватися. Та тоді, мабуть уперше в житті, залюбки перехилив чарку. Адже пошту буду розносити завтра вранці. Сьогодні вже пізня година, дехто спить. А ранок, як кажуть, вечора мудріший. Отож пороздаю пошту і знову у містечко за «свіжою» кореспонденцією. Але перед тим заберу з поштової скриньки, що висить на стіні колгоспної контори, листи, написані моїми односельцями. Ні, не піду, а поїду у містечко, так само назад у село. Щоб не наражатися на небезпеку, парторг пообіцяв забезпечувати мене транспортом. Заради правди, слова він дотримав!

…Тиждень тому (до моєї зустрічі з вовками) з нашим парторгом, заповзятим мисливцем, також трапилася кумедна пригода. (Про це він сам зізнався мені).

-Так ось, - розповів парторг, - Зібрав я з навколишніх сіл мисливців і вирішили ми покласти край цій банді вовків. Тим паче, що за вбитого вовка держава платить. Зробили, здавалося б, усе, як належить. Заздалегідь вистежили сіроманців, прорахували їхні шляхи, порозвішували червоні прапорці, обрали зручні для стрільби місця… Уже й вовки наблизилися на відстані пострілів. Стріляли ми, стріляли, але в жодного вовка так і не влучили. Хижаки зникли у лісових гущавинах, навіть прапорці, яких вони бояться, не зупинили їх. А не влучили тому, що ми, недолугі, пішли на полювання на добрячому підпитку. І хто таке з мисливців робить?!. Щастя, що один одного не перестріляли…

Через кілька днів після моєї неймовірної пригоди на прохання того ж парторга прибули вправні мисливці з Карпат. Ось тоді сіроманцям стало непереливки…

Записав Тарас ЛЕХМАН. М. Червоноград

 

 

Сторінка 1 із 42

Всі права захищені. Використання матеріалів сайту і автоматизоване копіювання інформації сайту будь-якими програмами без посилання товариства заборонено ©2020 Probi.