У прекрасному селі Добрячин Червоноградського району біля церкви Воздвиження Чесного Хреста росте старий кремезний дуб, високий-високий, широкий у кроні, а щоб узяти в обійми його, то знадобиться троє дорослих людей, бажано довгоруких...

З-поміж інших дерев він останнім зацвітає, що свідчить про прихід фенологічного літа, й останнім скидає листя, коли інші дерева вже стоять голі. Траплялося, що випав перший сніг, а руде зморщене листя на дубі ще тримається. Восени дерево щедро обдаровує птахів жолудями. Сороки, сойки люблять влаштувати тут бенкет. Йому не страшні найсильніші буревії, витримає всілякі стихії. Аж не віриться, що такий велетень виріс з маленького жолудя.

Цікава історія цього дуба. Мешканці Добрячина посадили його молодим деревцем, коли у 1870-х роках почали будівництво церкви. Завершили будівельні роботи у 1880 році, а освятили храм у 1881 році за участю Митрополита УГКЦ Сильвестра Сембратовича. Отож, тоді дуб навіть трохи старший за 140-літню церкву. Про це переповідають старожили села, посилаючись на розповіді-спогади своїх пра-прадідів, уже спочилих у Бозі. Побутують й інші версії, що посадили його після завершення будівництва й освячення храму. Та так чи інакше, але йому понад сотню років! Про вік дерева достеменно можуть сказати тільки біологи-ботаніки.

Дуб і церква. Є в цьому поєднанні щось язичницьке (адже наші предки поклонялися деревам), і християнське (вся Природа - творіння Боже). Українці завжди були боголюбивими і закоханими у природу.

Багато чого побачив цей дуб на своєму віку: освячення храму, його розквіт; і те, як сюди навідувався о.Платонід Філяс - перший редактор журналу «Місіонар», адже він родом з Добрячина; руйнацію церкви у 1944 році під час артобстрілів та бомбардувань то російськими, то німецькими військами; і те, як згодом її перетворили на радгоспний склад; потаємні відправи маївок у травні (молебнів до Богородиці) у радянські часи під зачиненими дверима церкви; відродження храму у 1989 році.

Історія дуба - це частка історії Прибузького краю, села Добрячин.

...Старий дуб, оповитий легендами, переказами, але не немічний. Він і далі милує око людей, демонструє свою міць, символізує довголіття.

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент факультету медіакомунікацій та підприємництва Української академії друкарства.

м. Львів

Поетеса, перекладач, член Української асоціації письменників Людмила Антонівна РЖЕГАК відсвяткувала 90-річний ювілей!

Вона народилася 24 вересня 1931 року на Волині, у благословенному Лесиному краї. Закінчила філологічний факультету Львівського державного університету ім. Івана Франка. Тривалий час працювала на педагогічній ниві у Червонограді. Та волею долі кілька років тому їй довелося залишити шахтарське місто. Тепер вона проживає у м. Дніпро. Однак ніколи не пориває зв'язків з друзями з Прибузького краю. Друкується у місцевій періодиці, в інтернет-виданнях.

У творчому доробку автора три десятки збірок для дорослих і дітей. Серед них: «Печальний пам'яті естамп», «Життя невпинна течія», «У вересневій заметілі», «Я живу у місті, у Червонограді», «На осонні долі», «Літав метелик», «Рідного поля зернятко», «Ку-ку-рі-ку!», «Любімо Отчий край», «Минулих літ нетлінні сторінки» (історичні поеми), переспіви Давидових псалмів, численні переклади.

Її вірші щирі, ніжні, сповнені доброти, любові до Бога і ближнього, рідної природи, України. Почасти це глибокі філософські роздуми. А ще - надзвичайно ліричні мотиви. На вірші Людмили Ржегак створено півсотні пісень. Вона - естет, закоханий у все прекрасне: музику, художнє мистецтво, літературу... Не раз звертається з добрими, корисними порадами до творчих дітей, молоді, допомагає їм розвинути таланти, удосконалитися у художньому Слові. Тому юні автори не раз люб'язно називають її хресною Мамою у своїх літературних починаннях.

Людмила Ржегак є переможцем і призером низки літературних конкурсів, зокрема ім. Володимира Дроцика.

І зараз у свої дев'яносто (але таке про неї не скажеш!) сповнена творчого натхнення, активно друкується у газеті «Благовіст».

Многая літа Вам, Людмило Антонівно! І далі залишайтеся працелюбною, життєрадісною!

* * *

(Друзі, колеги, побратими по перу з Червонограда)

27 вересня парафіяни греко-католицької церкви Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього с. Добрячин (тепер уже після утворення нових територіальних громад - Червоноградського району) відзначатимуть храмове свято і ювілей - 140 років від часу завершення будівництва та освячення церкви.

* * *

Перша згадка про церкву с. Добрячин датується 1689 роком. Це була дерев'яна церква Воскресіння Христового на цегляному фундаменті. Такі відомості ще далекого 1896 року подав у «Книжочці Мисійній» краєзнавець, просвітянин о.Василь Чарнецький (похований у с. Сілець).

Будівництво Божого Храму, який тепер возвишається у селі, завершили 1880 року, а урочистості з нагоди освячення відбулися 1881 року. Ініціатором будівництва виступив о. Олександр Лаврецький, який очолював парафію упродовж 1868-1886 років. Крім того, він активно займався науковою роботою у галузі етнографії. Зібрані матеріали з писанкарства Добрячина, Борятина, Острова та інших сіл регіону надсилав у НТШ у Львові. Могила родини Лаврецьких знаходиться на цвинтарі Добрячина. Вона завжди дбайливо прибрана, доглянута небайдужими мешканцями села.

Будівництво велося на банківські проценти від церковної казни. Деякі мешканці села продавали частки своїх полів, а виручені кошти віддавали на потреби будови. Майстри інколи відмовлялися від належної їм плати, або дотримувалися принципу «десятини» - десяту частку платні клали у церковну казну. Основним фундатором будівництва виступила графська родина Дідушицьких. За своїми статками вона на той час не поступалася Потоцьким.

Попри різні катаклізми, духовне життя в Добрячині ніколи не завмирало. Останнім парохом села ще до руйнації церкви був о. Михайло Воробій (служив упродовж 1936-1945 років). Він займався не тільки духовно-виховною, а й культурно-виховною роботою, очолив осередок «Просвіти», заснував громадську читальню, багато працював з молоддю, дітьми.

1944 року внаслідок бойових дій між радянськими та німецькими військами церква зазнала значних руйнацій. Відправи у ній неможливо було здійснювати. У повоєнні роки її перетворили на радгоспний склад.

Відновлювати храм почали у 1989 році. Перші Богослужіння відбувалися у напівзруйнованій церкві під риштувальними стелажами, кріпленнями. У селі правили і православні, і греко-католицькі священики - отці Роман Чолач, Михайло Гнатів, Іван Макух, Мар'ян Чорнега. Не обходилося без локальних міжконфесійних конфліктів. Питання громада вирішила демократично - методом таємного голосування. Більшість волевиявила, щоб храм належав до УГКЦ. Відтак - настав час примирення! Люди насамперед поверталися під покров Духовної Святині свого села, а не за конфесійними переконаннями. Над нами - Один Бог!

Опісля парохами села служили о. Мирослав Медвідь та о. Василь Білецький. Тепер парафією опікується о. Роман Білецький.

При церкві діє Апостольство Молитви, катехитична школа для дітей, відбуваються «Канікули з Богом», церковний хор ще й виступає з концертними програмами духовно-патріотичного характеру.

Тарас ЛЕХМАН

Знов осінь фарбами малює

Міраж, який приховує вуаль.

Свічада жовтий цвіт дивує,

А дощ наповнює кришталь.

Любовна осінь знову кружляє,

Читає загадковий свій сонет.

Вона так ніжно простягає

Для нас жоржиновий букет.

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент Української академії друкарства

м. Львів