(Спогад з дитинства)

Такого дива у нас на городі ще не було. Всі гарбузи, як гарбузи. Без зайвих клопотів поносили їх до льоху. А тут поміж кукурудзи виріс велетень, який нагадував мені карету. Котили його на подвір'я (добре, що город біля хати) вчотирьох - батько, дідусь і ще двоє сусідів-здорованів прийшли на підмогу. (Чим не казка про ріпку?..).

- А ти, Тарасе, навіть і не пробуй, бо толку не буде! - порадив мені тато.

Вже на подвір'ї рубали його сокирою, розрізали пилкою. Скористатися ножем - виявилося марною справою. Жовто-зелена шкірка гарбуза була твердою, наче кора дерева.

Бабуся швиденько назбирала у відро гарбузового насіння. Кожна насінина - з половину долоні дорослої людини.

- Ото висушу його, посаджу наступного року і виростуть у нас гарбузи-велетні, - зраділа старенька.

- Не діждешся! - відповів дідусь.

- Ти що, хочеш мене завчасно на той світ спровадити?!. - гримнула бабуся.

Ось-ось почалася б словесна баталія між обома. Але дідусь вчасно махнув рукою і посміхнувся.

Тим часом бабуся «розкрила» одну насінину, другу, третю... і розчарувалася. Зернятка у них, як у соняшника, дрібні-дрібні. Справді, з таких гарбуз не проросте.

- Запам'ятай, Тарасе! - звернувся до мене дідусь ледь не віршем. - У житті завжди так буває: щось природа додає, а щось забирає..

Але кашу з велетня бабуся чи мама готували смачну! На цілу зиму вистачило гарбузового запасу.

Тарас ЛЕХМАН

(Поряд з нами)

Живе у нас цікава пташка - в'юрок. Розміром з горобця. Навесні (насамперед у самця) голова, частина спини і хвіст чорні, наче накрився чорною мантією, а ось смужка на плечах і груди руді, інколи червоного кольору.

Самичка і самець восени та взимку чорну мантію змінюють на буру. Але коли зима передбачається теплою, то залишаються у «старій» мантії.

В'юрки живляться насамперед насінням; входять до їхнього раціону харчування й комахи, личинки. Зимують по всій Україні.

Оселяються здебільшого в лісах, рідше у великих лісосмугах. Ведуть прихований спосіб життя. Проте і ця пташка хоче вижити, принести потомство. Тому в густонаселених регіонах в'юрка побачимо відносно недалеко від людських поселень.

Весною, як тільки дерева вкрилися листям, і влітку, коли в'юрки очікують потомство, а потім доглядають за пташенятами, посилено їх годують, побачити цих пернатих майже неможливо. Надійно ховаються у густих кронах дерев, поміж кущів. Та й селяться вони не компактно. Кожна пара має свою територію і ревно охороняє її, непроханих гостей-братів проганяє геть.

Зате восени і взимку, особливо, коли багато снігу і холодно, за в'юрком можна поспостерігати у міських парках, сільських садах. Тут він шукає опале насіння рослин (навіть на білій сніговій ковдрі) і водночас пильно охороняє територію, яку вважає своєю. Крутить-вертить головою на всі боки, дивиться, чи, бува, не занадився чужинець.

Навідується в'юрок і до годівнички (це вже коли зовсім голод допікає). Відразу демонструє свій агресивний характер. Горобці, синиці, повзики, снігурі, які харчуються разом і майже не сперечаються, змушені втікати від в'юрка. Ця пташка випинає червону грудку, наче попереджає: «Не наближайся до мене!». Любить почубитися з кимось, навіть зі своїм братом-в'юрком. Допоки сам не поласує обідом з годівнички, доти інших не допустить. Мені кілька разів доводилося спостерігати таку сценку...

Здавалося б дивним: у снігурів також червоні грудки, але ті явної агресії не демонструють, навпаки, взимку тримаються зграйками, у злагоді з іншими птахами...

Тарас ЛЕХМАН

За вовками я спостерігав лише у звіринці. Зморені постійними переїздами, пригнічені неволею, ці звірі стали на самих себе не схожі. Тим паче у клітці, та ще й з додатковою огорожею, вони не становлять для відвідувачів небезпеки. Все ж погляд у них агресивний, злісний. Навіть досвідчені доглядачі поводяться з ними обережно.

У природі зустрічатися з вовками мені, на щастя, не доводилося, бо тоді, мабуть, я б уже не писав цих рядків. Проте, як стверджують деякі очевидці, їхня поведінка у природі інколи може бути дивною, неочікуваною. Налякати налякають людину, наженуть страху і... залишать у спокої. У цьому особисто переконався мій приятель з Червонограда Віктор СІНЬКОВСЬКИЙ (йому 82 роки). Відтак - розповів дві неймовірні історії. Переповідаю:

* * *

Родом я з Одещини, з мальовничого степового села. Не скажу, що їх було багато, але наприкінці 50-тих - початку 60-тих років вовки у нас таки водилися. Від сірих лісових вовків степових різнить колір шерсті, який нагадує глину. Природа вдало замаскувала хижаків під грунт, чим допомагає їм у полюванні. Селяться вони у високих густих чагарниках, майже непрохідних. Адже ліси, лісосмуги у степах не ростуть, принаймні, зрідка їх побачиш.

Парубком я працював у рідному селі завідувачем клубом, малював декорації до вистав, афіші.., грав на гармошці.

Пізньої осені у сусідньому селі (а це 6-7 кілометрів від мого) відбувався районний семінар учасників художньої самодіяльності. Запросили і мене. Довелося й пішки, бо транспорт не курсував. Засиділися до пізньої години. Додому поверталися удвох у Галиною, неперевершеною співачкою нашого села. Йшли пішки при місяці. Під ногами поскрипував перший сніг, який ледь-ледь притрусив руду землю. За теплими розмовами холодний степовий вітер нам не дошкуляв.

Враз відчув, що хтось пильно дивиться нам у спини, тихцем ступає слідом. Добре, що Галя цього не відчула. Оглянувся, а це - вовк, метрів за десять від нас. Виліз з чагарників, що поросли вздовж степової дороги. Злякатися я, звісно, злякався, але зосередився і намагався не виявити свого страху. Головне, щоб Галя не обернулася і не зойкнула з переляку. Тоді наслідки - непередбачувані.

Що діяти?.. Звір може бути не один, адже вовки полюють зграями. Хтось з його братів, напевне, у засідці сидить. Та й з одним вовком не впораюся. А до села ще половина дороги.

Раптом мене осяйнула рятівна думка. Власне, згадав з розповідей старших, що вовки бояться вогню, особливо, коли він зненацька спалахнув у темряві. Я витягнув з кишені запальничку (мав гріх бавитися цигарками). Запалив її. Вихопилося полум'я. (Радянські запальнички видавали полум'я, як газозварювальний    апарат, тільки носа встигай забрати, щоб не підсмалити). Вовк завмер. Я ще раз запалив. Від неприємного здивування звірисько втік у чагарники.

Наздогнав Галю, яка вже відійшла кілька кроків від мене, ні про що не здогадуючись, і тільки у селі розповів їй про вовка...

* * *

Другий випадок також не менш кумедний, хоча було не до сміху...

Вечоріло. Їду на велосипеді степовою дорогою до рідного села. Радісно на душі. Щось насвистую під вуса, наспівую веселих пісень. Аж бачу: поряд зі мною біжить пес-здоровань. Спочатку подумав, що заблукав, господаря шукає. Придивився пильніше. Та тож вовчисько! Тисну щосили на педалі, а той не відстає, наче хоче побавитися зі мною у котика і мишки. Тільки мишкою, звісно, буду я.

Через 3-4 хвилини гонитви вовк зупинився. Я ж швидкості не збавляв. Однак через якусь мить вовк знову мене наздогнав. Біжить поруч, наче вірний пес Дружок. Спробуй збагни, що у вовка на умі?..

Ось уже рідне село бачу. Втім, кого кликати на допомогу, кого гукати?..

Зачувши гавкіт собак, вовк заціпенів. Потім «потупцював» на місці, розвернувся на всі 180 і подався у степ.

Не пам'ятаю, як добрався до хати, але довго оговтувався від такої несподіваної зустрічі...

Записав Тарас ЛЕХМАН

(Невигадана історія про те, як дядько Йосип “Віскас” їв...)

* * *

Про дядька Йосипа згадують у селі завжди добрим словом. Згадують, бо, на жаль, він уже у Вічності. Його розповіді про його ж пригоди, кумедні історії сприймалися спочатку за жарт, вигадку (поставав образ такого собі сільського Барона Побрехеньки), але вони були правдою. Тим паче, що оповідач умів посміятися над собою, не соромився цього.

* * *

З дитинства запам'яталася мені одна історія, яку дядько Йосип не раз переповідав (і то слово в слово), нічого не додавав, нічого не перебільшував.

* * *

Під кінець 70-х років минулого століття (зрозуміло, що ще за радянської влади) дядькові Йосипу випала нагода на два тижні полетіти авіарейсом на екскурсію до Канади. Там, у передмісті Торонто, жив його двоюрідний брат з дружиною-українкою (обоє з одного галицького села). Вчасно виїхали за кордон ще перед початком Другої світової війни. У Канаді народилися їхні діти, мали вже й онуків.

Після багатьох поневірянь на співбесідах у кабінетах КДБ, кількох відвідин канадського посольства, дядькові Йосипу таки дозволили провідати рідних. Тим паче, що брат регулярно надсилав йому грошові перекази (звісно, у валюті), а дядько Йосип змушений був ділитися ними з державою. Насправді ж, злиденна радянська держава сама забирала частку інвалютних грошей, дякувала дядьку Йосипу і його братові, запевняла: «Це все - у Фонд Миру». Рештки коштів віддавала власнику у карбованцях. Так чинили не тільки з ним.

Тут варто читати «між рядками»: гроші йшли не у Фонд Миру, а на озброєння, фінансування своїх же шпигунів-резидентів, їхніх закордонних агентів, купівлю або викрадення за допомогою тих же агентів високоточних технологій, в т.ч. військового характеру. Чи не нагадує це сучасну Росію?!.

* * *

Дозволили поїхати за кордон, бо, може, ще щось привезе... Дозволили, але в «Союзі» у заручниках залишилися дружина-педагог і троє дітей...

* * *

Перші враження дядька Йосипа від побаченого у Канаді описувати не буду. Розповім лише про деякі подробиці, деталі.

...Жив його брат зі сім'єю у восьмикімнатному приватному будинку. Подвір'ячко ошатне, в українському стилі: квіти на клумбах, деревця, акуратно підстрижені кущі, трав'яний газон, але замість звичних стежок вимощено кам'яні доріжки-бруківки. От тільки криниці нема. Холодна і гаряча вода тече з кранів у двох кухнях, ваннах, туалетах... Для міста це не дивно, а для тогочасного українського села - так.

Гостинно зустріли, щедро частували дядька Йосипа, водили на екскурсії, купували сувеніри, подарунки для нього та його сім'ї. Але й на роботу ходили. Кожен працював важко.(Інакше такого добра не нажили б). Зміни тривали по 10, а то й більше годин. Тут навіть діти, які навчаються, також підпрацьовують.

* * *

Одного ранку після сніданку, коли всі збиралися на роботу, господар попросив свого брата з України підійти до величезного холодильника, який видався дядькові Йосипу радше дводверною шафою для одягу з верхніми антресолями та нижніми шухлядами (це були морозильні камери), аніж холодильником. Став пояснювати:

- Щоб ти, Йосипе, не був голодним, ось на тих поличках ковбаси трьох сортів, шинка, сир... Купуємо здебільшого в українських канадських крамницях, від українських фермерів виробників. Таким чином підтримуємо своїх земляків. Закуповуємося раз на два тижні. Все враховуємо до дрібничок. Але для доброго гостя нічого не шкода! На тих поличках - фрукти; на тих - рибні рибні консерви; на тих - зі свинини, телятини. А ось тут спеціальна консерва, яка називається «Віскас». Вона призначена для нашого котика Рудика. Відразу нагодуєш і його.

Кіт, який у цю мить тулився до господаря, наче збагнув розмову, і вже став тулитися до ніг дядька Йосипа, мило-мило заглядав йому в очі, муркотів.

- Ого! - вигукнув дядько Йосип. - Консерва для котів!.. Та у нас про таке навіть не чули.

- Прикро, але там, за океаном, на моїй рідній Україні, що стала підбольшевицькою, багато про що не чули і не знають, - з гіркотою промовив господар.

Настала хвилинна пауза. Смуток сповив серця обом...

- Щоби не нудьгував, - продовжив брат дядька Йосипа, - понишпори у нашій сімейній бібліотеці. Тут багато українських книг, літературних журналів. Усі, звісно, видані у діаспорі, на еміграції. Тому ти таких не читав. А ще можеш прогулятися передмістям. Та далеко не ходи, щоб не заблукав. Втім, от моя візитівка (подав візитну картку з англійським й українським текстами. - Т.Л.). Англійської ти не знаєш, зате мене тут усі знають. Доведуть до помешкання, якщо заблукаєш. Зрештою, у нашому передмісті кожен другий-третій мешканець розмовляє українською, або добре розуміє мову своїх предків.

* * *

Ключів господар не залишав. Пояснив, що замикати двері, ворота не потрібно. Злодіїв нема. Поліція справно чатує. Про гостя вже попереджена, щоб не бентежило стражів порядку, що хтось чужий на приватній території...

* * *

Дядько Йосип і в бібліотеці понишпорив, і передмістям прогулявся. Здивувався, що вулиці майже напівпорожні. На узбіччі доріг і спеціальних площадках самотньо стояли припарковані авто, терпеливо очікуючи на своїх власників. Лише згодом збагнув: усі працюють, чимось зайняті, заробляють на хліб насущний, отож не до прогулянок.

- Й у нас, в Україні, люди працьовиті, але такого достатку не мають, хіба ті, що крадуть зароблене чужою працею, - подумав дядько Йосип.

...Вже обідня пора. Час попоїсти самому і котика нагодувати.

Відкрив одні, другі дверцята холодильника і розгубився, забув про що брат наговорив йому. За що братися?.. Ковбасу, шинку, сир їхні пробував. Смачно! Вирішив:

- Краще почастую ковбаскою котика (той задоволено глянув на дядька Йосипа і аж облизнувся), а сам спробую консерву.

Консерву взяв навмання...

* * *

Увечері після роботи зібралося все сімейство.

- І як ти день провів? - запитують гостя. - Чи не нудьгував, чи задоволений?..

- Ще б пак! - відповів дядько Йосип. - І книги читав, і передмістям прогулявся, навіть в українській церкві-капличці побував, помолився...

- Та ти хоч щось їв? - цікавиться господар.

- Звісно! Спочатку котика нагодував ковбаскою, бо українці так чинять, а потім взяв собі навмання консерву. Добряче підкріпився нею.

Коли господар заглянув у холодильник і з'ясував, що то за консерва була, то ледь не зомлів.

- Йосипе, брате, та ти ж з'їв консерву для котів!.. - затинаючись, вичавив з себе слова господар. - Ти з глузду з'їхав?!. Я ж тобі тлумачив, що де знаходиться...

- Зате яка смачна, ситна ота ваша котяча консерва! У нас навіть для людей такої ковбаси не продають, - став кепкувати дядько Йосип. - Але ж після неї я не нявчу, не муркочу, не захворів на котячий сказ, не перевтілився у мишку чи щура, хвіст не росте, почуваюся вельми добре!..

Усі посміхнулися, перевели розмову на жарт.

- Взагалі-то такі консерви у нас нещодавно з'явилися у продажі. Ми так само їх ще не пробували.., - запевнив господар.

Тим часом котик Рудик притулився до ніг дядька Йосипа, благально заглянув йому в очі, мовляв, дай ще ковбаски, а «Віскас» забирай собі...

Тарас ЛЕХМАН

(Етюд)

Після кількаденної нестерпної літньої спеки, нарешті ввечері почав накрапати дощ, який враз перетворився на рясну зливу, грозу з блискавицями і громом. Сонце і небо закрили густі чорно-сірі хмари, попливли над землею, наче велетенські брили, і лише вогняні стріли розколювали їх. Ніде не видно жодної пташини. Всі поховалися від стихії. Тільки пара ластівок літає під проливним дощем, низько-низько. Милі пташки шугають поміж дерев і кущів, а через якусь мить повертаються до гнізда. Повертаються не без здобичі. Щось приносять у дзьобиках для свої ненаситних малят.

Годину спостерігав за ними через вікно, допоки не припинилася злива.  Потім у небі, вже освітленому вечірнім сонцем, з'явилися інші ластівки.

- Що їх змусило так настирливо працювати у грозу, коли інші пташки забилися у закутки? - цікавило питання.

До гнізда під балконним дахом, звісно, не зазирав, щоб не лякати пернатих. Часто і без того люди ставляться до них безжалісно, проганяють ластівок, скидають гнізда, щоб птахи «не псували» фасаду. Безперечно, це - жорстоко!..

Відповідь на питання, що вельми цікавило мене, прийшла через десяток днів неждано, коли з гнізда ластівок показали свої голівоньки аж шестеро пташенят... Це справді - диво, парадокс! Навіть у літературі такого не зустрічав. Ластівки відкладають у гнізда здебільшого до трьох-чотирьох яєць. А тут аж шість «вилупків» тицяють носиками у свят Божий. Та й гніздо батьки-ластівки збудували весною дещо більше звичного за розмірами, наче відчували, що сімейка буде великою.

Всі ненаситні малята потребують корму, нагадують про себе писком, що хочуть їсти. Отож турботливим батькам доводилося літати на промисли навіть під час літньої грози, коли, здавалося б, навіть комахи кудись «щезають».

Зрадів я (і то, мабуть, не менше від батьків-ластівок), як побачив, що потомство вперше вилетіло з гнізда. Вчорашні безпорадні пташенята вже самостійно полювали на комах, збирали личинок. Тепер турботливим батькам можна і відпочити, подбати про себе!..

Тарас ЛЕХМАН