(Варто переглянути!)

Навчаючись на другому курсі факультету медіакомунікацій та підприємництва Української академії друкарства, надаючи перевагу оперативній журналістиці, не сподівався, що однією з улюблених дисциплін стане для мене історія реклами та піар (PR), зацікавить діяльність Фінеаса Тейлора Барнума, особливо після того, коли викладач порекомендувала переглянути біографічну кінодраму «Найвеличніший шоумен». Її легко знайти в інтернеті.

Фінеас Тейлор Барнум (1810-1891 рр.) заснував цирк, який назвав своїм іменем. У ньому виступали актори з вадами зовнішності. Власне, про цей йдеться у музичній кінодрамі, знятій 2017 року. Режисер - Майкл Грейсі, сценаристи - Майкл Арнут, Джені Бікс, Білл Кондон, продюсери - Г'ю Джекмен, Лоуренс Марк. У головних ролях - Г'ю Джекмен (Фінеас Тейлор Барнум), Елліс Рубін (Фінеас у дитинстві), Мішель Вільямс (Черті Барнум, дружина шоумена), Зак Ефрон (Філіп Керлайл, драматург, партнер Фінеаса).

Барнум заснував цей цирк заради грошей, але він навіть не усвідомлював, що зумів об'єднати людей, які були «вигнанцями» суспільства. Він разом з ними виходив на арену, не соромився їх. Один з кульмінаційних епізодів, коли Барнум отримав запрошення у Лондонський палац королеви, то чітко заявив: «Я без свого цирку не поїду!».

І сьогодні чимало людей мають вади здоров'я, є каліками. Сприймаймо їх, як повноцінних членів суспільства. Здорові, успішні (а часто - нахабні і байдужі), схаменіться! Життя - не цирк!

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент Української академії друкарства.

м. Львів

 

 (З фенологічного щоденника)

Весною першими у садах зацвіли абрикоси, коли інші плодові дерева ще навіть не розпускалися. Вночі міг припекти морозець, але, виявляється, цьому тендітному цвіту байдуже до нього.

Слідом за абрикосами враз спалахнули біло-рожевими бутонами яблуні і груші, потім сливи. Зацвів і глід, який у нашому міському дворі між багатоповерховими будинками посадив сусід - дядько Левко. Він нагадує мені отого дядька Левка з «Лісової пісні» Лесі Українки, який знається на всьому живому.

Вишні трішечки припізнилися. Тепер намагаються надолужити своє. Недарма кажуть: «Квітень буяє цвітом». Тим він дарує радість, тепло, добрий настрій.

А яке диво побачити серед цвіту смугастого джмеля, невтомну бджілку. Стараються і для себе, і для нас, запилюють цвіт, щоб сад плодоносив, хоча самі цього не усвідомлюють. Спасибі їм, одвічним помічникам людини!

З кожним днем дерева цвітуть пишніше й пишніше. Ось-ось причепуриться калина, яка росте у бабусиному саду в селі. Одягнеться, мов наречена. Її мій тато посадив, коли ще парубком був.

Ідеш сільською дорогою, глянеш здалеку на чийсь сад, неодмінно спаде на думку: господар зумисне насипав високу гору снігу. Але ж сам бо добре знаєш, що це нерукотворна краса. Втім, чому нерукотворна?!. Добрий господар садив ці дерева і кущі, доглядав за ними. Тож тут і його праця, винагорода за старання.

Як не згадати народну приказку: «Зима снігом покриває, а весна - цвітом».

Уже не раз спостерігав: як тільки зацвіте бузок - з вирію повертаються перші ластівки. Високо кружляють у небі, наче оглядають територію, а потім прямують до рідного гніздечка чи шукають місця для нового, хвацько беруться до праці - де поладнати, де побудувати. Ніколи не бачив їх спокійними, розважливими (хіба, коли ластівка сидить у гніздечку, висиджує малят), а так - завжди в русі та ще й встигають потішити людей веселим дзвінким щебетом. Тільки під осінь ластівки намистом всідаються на телефонних чи електричних проводах, набираються сил перед відльотом. Але весною у квітучих садах про таке думати не хочеться...

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент факультету медіакомунікацій та підприємництва Української академії друкарства

м. Львів

 

Голуба вважають птахом миролюбним, лагідним, довірливим. Він навіть є символом миру. Але мало хто здогадується, що ці птахи здатні на доволі агресивну поведінку, у разі небезпеки вміють постояти “за своїх”...

* * *

У самому центрі Червонограда поблизу Вічевої площі збираються сотні голубів. Ще б пак! Як не прийти на таку тусовку. Їх тут щоразу щедро підгодовують мешканці шахтарського міста.

І цього дня голуби ласували гостинцями. Тільки один з них чомусь не пристав до гурту, а самотньо кружляв у сірому похмурому небі. Аж раптом з'явився яструб. Зимові холод та голод привели його із сусіднього лісу до міста. Може тут чимось (чи кимось) поживиться, підкріпиться?.. Вже й запримітив потенційну жертву, ось-ось схопить голуба. Той як тільки міг вивертався від хижака. Та сили нерівні.

Не лише я, всі, хто бачив цю картину, оторопіли. Ой, як хотілося допомогти голубу, врятувати його, але ж не полетиш у небо.

* * *

Скільки способів мовчати

Розкажи, бо я знаю один.

Скільки істин ти можеш взанти

У сплетінні життєвих судин.

Люди ділять життя на фрагменти,

Грають ним, жонглюють словами

І в потоці цієї ленти

Залишається тиша між нами.

“Ми не маємо права споживати щастя, не роблячи на нього”.

(Бернард Шоу)

МИ лише люди. Завдяки еволюції можемо думати, висловлюватись, відчувати, будувати тим самим наше суспільство.

НЕ важливо, наскільки хтось здається злим, несправедливим чи підступним, звідки нам знати, що було прологом для такої поведінки?

МАЄМО відображення в дзеркалі. І навіть за це вже варто дякувати. Маємо одне одного, ніхто з нас не самотній. Навіть якщо хочете ізолюватися від усіх. Кожен з нас комусь потрібен таким чи такою, які ми є насправді, без масок.

ПРАВА не любити ніхто нам не надавав.

СПОЖИВАТИ почуття до нас, також, якось не по-людськи. Все на світі повертається бумерангом.

ЩАСТЯ от для кожного своє. Як і правда. Як і поняття любові, краси, життя. Воно завжди поруч, ховається серед звичних речей. Не слід про нього забувати, ніколи не варто переставати його шукати і знаходити, щоб не загубити часом.

НЕ нам судити, що світ робить правильно. Просто не кожну річ нам дано зрозуміти, в певний момент суть відкривається. Інколи буває, що неоднакова в різний час.

РОБЛЯЧИ помилку, ми розуміємо, що краще було б зробити так, а що не так, запізно. Та на помилках вчаться, чи не так?..

ЙОГО, сонця цього світу, без ліміту на кожне серце. Тому не ховаймо його за ширмою поганого настрою.

 

(Розповідь від першої особи)

Ця історія розпочалася із мого захоплення музикою. Ще у дитинстві дуже полюбив скрипку, відвідував школу мистецтв, потім грав у музичному ансамблі, їздив з нам на концерти. Навіть мали чимало шанувальників, фанатів, які запевняли, що своїм виконанням ми даруємо їм радість, насолоду. Але мить одного дня все враз змінила. Через брак коштів мені довелося покинути ансамбль і влаштуватися на будівництво.

Минуло десять років важкої фізичної праці. Я й справді зміг належно забезпечити себе фінансами, щось заощадити на «чорний день», хоча про такий поки що не думаю. Однак протягом цих десяти років жодного разу не зіграв на скрипці. Мій музичний інструмент лежав у футлярі на полиці і припадав пилюкою. Я часто сідав у крісло і просто дивився на скрипку, плакав, боячись доторкнутися її срібних струн, потривожити душу скрипки. Охоплював відчай, що вже ніколи не зможу грати, їздити на гастролі, дарувати людям насолоду від музики.

Всі права захищені. Використання матеріалів сайту і автоматизоване копіювання інформації сайту будь-якими програмами без посилання товариства заборонено ©2020 Probi.