Останні новини
10 серпня 2020
02 серпня 2020
02 серпня 2020

Який колір відображав первосвіт в уяві наших далеких предків - праслов'ян-язичників?.. Так, це був білий колір, згодом втілений у народні мистецькі і словесні символи...

Хліб - усьому голова. І кожен з цим погодиться. А що було до часів рільництва, коли ще не орали і не сіяли? Чи не світ - білий світ -  був усьому голова за осмисленням і оспівуванням тими, від кого ми успадкували землю рідної України?.. Не дають підстав для іншого висновку колядки і щедрівки. Лунає у них: Світочку мій. Уже світ ясненький, уже день біленький.

Або ж:

- Ой десь же ти, дівчинонько,

З китаєчки звита,

Що ти мене задержала

Звечора до світа.

- Ой з китайки не з китайки

З білого білила...

Із сучасників мало кому відоме ім'я Василя Григоровича-Барського. Воно й не дивно. Радянська історіографія не вельми прагнула його популяризувати...

Він навчався у Київській духовній академії. Але залишив її через хворобу ноги, яку лікував у Львові. Водночас протягом року відвідував Львівську академію.

1724 року, на 23 році життя, вирушає подорожувати чужими землями: спочатку до Риму, а потім до Афону, а далі - на Схід. У подорожах провів 24 роки, перенісши безліч пригод, зазнавши нужди, голоду, небезпек. У безлюдній пустелі він засинає у сусідстві з дикими звірами, не турбуючись, чи матиме завтра якусь поживу і покладаючи надію лише на Бога.

З Афону Василь Григорович-Барський вирушає до Палестини, потім по два роки живе в Єгипті, Сирії, де й був пострижений у ченці. Антіохійський патріарх Сильвестр дуже прихильно ставився до нього, але тяга до мандрів перемагає, і от він уже у Патмосі. Потім 1743 року був відкликаний до Константинополя. Жив на Афонській горі. І лише через певні обставини повернувся до Києва, де через шість тижнів помер. Це сталося 1747 року.

Подорожні нотатки Василя Григоровича-Барського тривалий час ходили у рукописах... І лише 1778 року були надруковані окремою книгою.

Ігор ЗАПІСОЦЬКИЙ, Тарас ЛЕХМАН

Ознакою сучасної доби стало повернення творів видатних українських мислителів, вчених діаспори у коло живої материнської культури. Так, вже видано й перевидано чимало їхніх досліджень, але й залишаються маловідомі для широкого українського загалу імена. Серед українських вчених, життя і творчість яких протікала на чужині, був і талановитий філософ, історик української культури Іван Мірчук.

Він народився у Стрию у 1891 році. Доля цього видатного вченого, мислителя тісно пов'язана з Українським Вільним Університетом від початку його заснування у 1921 році. Саме цього року Іван Мірчук стає доцентом університету, у 1926 році - професором, а 1946 року - ректором. Веде напружене громадське та наукове життя.

З 1926 року він також професор, а протягом 1930-1945 років директор Українського наукового інституту в Берліні, дійсний член НТШ, а згодом - член-кореспондент Баварської Академії Наук.

Як філософ, Іван Мірчук був одним із засновників українського персоналізму. Досліджуючи духовні чинники життя людини, він зіткнувся з проблемою пошуку «справді людського в людині».

З проблематикою відмінності російського світогляду та філософії життя від українського пов'язана праця «Історико-ідеологічні основи теорії III Риму», а також дослідження з історії української культури.

Іван Мірчук був талановитим організатором наукового і громадського українського життя в Німеччині, його репрезентатором перед усім світом.

Помер цей талановитий вчений у Мюнхені, 1961 року.

Ігор ЗАПІСОЦЬКИЙ, Тарас ЛЕХМАН

(Фрагмент)

Чоловік на ім'я Девід уже понад десять років проживав у великому місті, де мав роботу, якою був повністю поглинутий. Та кожного вечора Девід любив гортати сторінки альбому з фотографіями своєї юності. Пригадував, як з вірними друзями Віліамом та Робертом гуляв вулицями рідного містечка, пригадував їхні пропущені уроки (бувало, що втікали зі школи), відпочинок біля річки, весняний запах дерев маленького парку.

Тепер цього нема. Девід після переїзду так і не навідався у свою домівку, втратив контакти з Віліамом та Робертом.

Та все ж настав час, той час, коли Девід зміг здійснити поїздку у рідне містечко. Приїхавши, найперше, що він зробив, то пішов у парк.

- Не так, як все було колись, - сказав подумки. - Парк зовсім змінився, як і саме містечко - розбудовується, може й стане «мегаполісом». Але ще не скоро...

Девід гуляв вулицями і бачив усе нове, зовсім нове - нові магазини, нові розважальні та торговельні центри... Зі старого залишились тільки пам'ятники і паб, у якому колись він з друзями проводив вільний час, ласуючи морозивом з чорносливом.

Девід, не вагаючись, зайшов туди. Замовив віскі з льодом, до якого призвичаївся вже у великому місті, але межу знав.

Сидячи за столиком, подумав: «Хай ця пам'ять живе у мені. Я не міг збагнути сенсу юності, бо думав, що вона вічна, але тепер достеменно знаю, що юність - це мить, яку ми мусимо берегти і насолоджуватись нею».

Отож, бережімо кожну мить нашого життя, насолоджуймось нею, щоб мати що згадати. Не чинімо зла і жорстокості для себе та ближніх. Шануймо дружбу. Дякуймо Богу за дарований час!

Макріян ЛЕХМАН.

Студент факультету медіакомунікацій та підприємництва Української академії друкарства.

м. Львів

(Картинки з життя)

Купуючи на ринку молоко, відразу важко (а то й неможливо) переконатися, чи воно якісне, чи, бува, тварина не захворіла, а продавець, наче й нічого не сталося, реалізовує. Нести у лабораторію на аналіз — марудна справа. Доводиться уповати на совість та порядність того, хто продає. Отож епізод, свідком якого став.

...На ринку до бабусі, яка продавала коров'яче молоко, овочі, підійшла мама з донечкою, років чотирьох. Уже добрі знайомі з бабусею-молочницею. Почалася розмова:

- І як почувається ваша донечка? Здоровенька? Допомогло молоко моєї кізоньки? - поцікавилася бабуся.

- Так, ми вже здорові, знову ходимо у садочок, - відповіла мама. - Але ще хочемо придбати молочка від вашої кізоньки. Корисне воно!..

- Маю тільки свіженьке коров'яче, - розчулено мовить старенька. - Знаю, що воно вам не вельми підходить, але на жаль, поки що нічим зарадити не можу.

Бабуся зробила паузу і засмучено продовжила:

 

28 квітня 1943 року було оголошено про створення дивізії СС “Галичина”, яку формували з числа українців. Це вже згодом відбувалися вишколи і перші бої.. Про що тоді міг думати український юнак?..

* * *

...Кожного дня чую постріл за пострілом, вибух за вибухом. На нашій землі лютує смерть. То наволочі-чекісти, «визволителі», яких ніхто не запрошував, то гітлерівці, то знову наступають червоноармійці, чекісти. Мучили і мучать наших людей, гвалтують жінок, убивають немовлят.

Зараз ніч, а я ніяк не можу заснути. Моє серце обливається кров'ю, воно сповнене горем. Аж раптом, що то за голос чую? Він мовить мені: «Захисти людей своїх, батька і матір, братів і сестер, допоможи дивізії в боях. Бог з тобою завжди! Ти тільки вір у це!».

- Якщо я загину, - подумав, - то загину за рідну землю, Матінку-Україну.

Добровольцем подався у дивізію СС «Галичина».

Всі права захищені. Використання матеріалів сайту і автоматизоване копіювання інформації сайту будь-якими програмами без посилання товариства заборонено ©2020 Probi.