Розглядаючи теперішні події на Сході України та в Криму, волею-неволею повертаємося до далекого 1654 року, коли було укладено українсько-московський договір. Надто вже разюча різниця у трактуванні цього документа російською та українською сторонами. А як все було насправді?..

З самого початку Визвольної війни 1648-1654 років гетьман Богдан Хмельницький шукав союзників, нераз замислювався, кого вибрати: Крим, Туреччину, Молдавію чи Московську державу? Реально можна було розраховувати тільки на військові сили Туреччини або Московії, щоб протистояти Речі Посполитій.

1 жовтня 1653 року у Москві був скликаний земський собор, який постановив розпочати війну проти Польщі та «ізволив того гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорозьке з містами і землями приєднати під государеву високу руку». Наприкінці жовтня цього ж року до України прибуло посольство Бутурліна для юридичного оформлення договору з боку гетьмана і старшини.

8 січня 1654 року у Переяславі відбулася рада. Гетьман звернувся до присутніх з промовою. Він заявив про необхідність прийняти підданство царя, приєднати Гетьманщину до Московії, мотивував ще й єдністю віри. Але вже тоді переговори ледь не зазнали краху через категоричну відмову Бутурліна присягнути від імені царя, що цар ніколи не порушить прав і вольностей козацтва, не віддасть Україну на поталу польському королеві. Мотивація Бутурліна доволі проста: московський цар ніколи не присягає перед підданими, на відміну від українського гетьмана…

Українські козаки присягали на Євангелії. З козацької старшини не присягнули лише Іван Сірко та Іван Богун. Мабуть, вони вже тоді відчули небезпеку «союзу» з Москвою. Що не кажіть, але далекоглядно! Втім, протягом січня-березня московське посольство прийняло присягу жителів 117 населених пунктів України. Не повсюдно ця акція проходила гладко, що викликало неабияке невдоволення представників московського посольства. Категорично відмовились присягати київське духовенство на чолі з Митрополитом Косовим, козаки Уманського і Брацлавського полків.

Одна з найтрагічніших сторінок нашої історії — ліквідація Запорозької Січі. Російський узурпатор продовжує свою ганебну політику щодо України і в XXI столітті. (Впродовж віків він її ніколи не припиняв). Отож, з огляду на сучасні події, варто згадати про події минулого...

У 1774 році закінчилася чергова довготривала російсько-турецька війна. Хоча Петербург гучно та пишно святкував перемогу, проте в самій Росії спокою не було. Над Доном спалахнуло й набрало руху повстання на чолі з Омеляном Пугачовим. Відомо, що той навіть листувався із запорозькими козаками, аби вони підтримали його. Катерина II, неабияк налякана бунтівниками, наказала немилосердно покарати їх. З великими потугами, не відразу, але царському війську таки вдалося придушити повстання. Для царату слово “повстання” видалось надто гучним, тож назвали його “бунтом”.

Переглядаючи деякі російські сайти, інтернет-видання, запримітив, як часто вони “плачуть” за царем Петром І, вимагають від теперішньої влади Росії радикальніших, агресивніших дій (куди вже, хібо що офіційне оголошення війни?) щодо України, бо, мовляв, українці забули, яке благо, яке щастя принесла їм Росія... Словом, слід належно провчити “хохлов”.

І ось саме правда про Петра І та його руйнівну політику щодо України. Радянські дослідники історії писали, як правило, лише про значний позитивний вплив реформ Петра І на розвиток України. Тільки де той “позитив”?.. Українці мали і свою високорозвинуту культуру без російського втручання та “допомоги”. Навпаки, росіяни вчилися у нас, і не раз запрошували наших учених мужів навчати їхнього мужика різним наукам. Радянськими істориками зумисне добре замовчувалися негативні наслідки діяльності імператора Петра І — прихильника абсолютистської влади на життя українського суспільства.

Насамперед Петро І розгорнув особливо активну (часом приховану, часом відкриту) боротьбу за підпорядкування гетьманської влади російському уряду. Він насторожено стежив за всіма контактами Запорожжя, представників старшинської адміністрації Лівобережної та Слобідської України з чужоземцями, категорично, під страхом смертної кари забороняв їм вести будь-які самостійні переговори з послами інших країн.

(ОУН-УПА: ДЕЩО З ІСТОРІЇ)

На жаль, так вже повелося в нашому суспільстві, що тільки наближаючись до святкування чергової річниці Дня Незалежності України чи до відзначення інших дат, подій у нашій складній історії, ми все частіше згадуємо про тих, хто поклав свої голови за Батьківщину, державність, волю (і не тільки на Майдані, взоні АТО), поневірялися по таборах і тюрмах, терпіли наругу польського, німецького, більшовицького режимів, але навіть перед загрозою смерті не зреклися Вітчизни. У числі таких славних патріотів — члени Організації Українських Націоналістів. Не так уже й багато їх залишилося живими... Про своїх Героїв пам'ятаймо повсякчас!

...Після програних визвольних змагань і втрати державності 1917-1920 років Україну поділили сусіди-окупанти. Кожен прагнув отримати “ласий шматочок” території і встановити тут свій порядок, нехтуючи правами корінного етнічного населення. Та впродовж 1920-1939 років українці зуміли створити нову модерну політичну формацію — Організацію Українських Націоналістів (офіційно заснована 1929 року). ОУН відносно швидко розвинула й розбудувала свої структури, зокрема на західних теренах України, активісти завжди діяли оперативно, вишколила й підготувала широкі кола патріотів до боротьби за Самостійну Державу (ці слова оунівці писали у своїх прокламація та відозвах завжди з великої літери), сформувала надійну підпільну агентурну мережу.

З ініціативи письменника і видавця Ігоря Даха у Червонограді відбувся вже VI Всеукраїнський щорічний конкурс ім. Володимира Дроцика (1940-1993 рр.), поета, журналіста, шахтаря. Його учасників та гостей приймала Червоноградська ЗШ №9. І це другий рік поспіль. Такий захід планують провести наступного року. Не випадково хтось з учасників сказав: “Володимир Дроцик прописався у дев'ятій школі”. Цьогоріч на конкурс свої книги надіслали 16 авторів з Львівської, Івано-Франківської, Закарпатської та Рівненської областей. Їх оцінювало журі — рада конкурсу у складі Любові Денисюк (директор ЗШ №9), Галини Лех (завідувач шкільною бібліотекою) та Надії Голько (вчитель). Спонсорами виступили міський голова Андрій Залівський і куруючий відділенням “ЮніКредітБанк” Володимир Коваль.

Усі урочистості розпочалися з пісні Ольги Голузинець на слова Володимира Дроцика “Місто над Західним Бугом”, яка давно вже стала візитівкою, гімном конкурсу.

У вступному слові директор школи Любов Денисюк щиро подякувала всім учасникам (хоч дехто й не зміг прибути), гостям, автору Ідеї Ігорю Даху, спонсорам. Наголосила на важливості проведення таких літературно-мистецьких заходів, особливої їх користі для молоді, і приємно, що молодь також бере в них участь. Відразу зазначимо: в актовій залі навчального закладу не було байдужих школярів. А пісні у виконанні дитячих ансамблів “Гармонія” та “Усмішка” (музичні керівники — Юлія Цюпа й Оксана Паралюш), якими супроводжувалося нагородження лауреатів і переможців, стали окрасою свята. У їхньому репертуарі переважали героїко-патріотичні твори, пісні, присвячені бійцями АТО. Це — не випадково, цим молодь живе, вболіває за долю України.

Всі права захищені. Використання матеріалів сайту і автоматизоване копіювання інформації сайту будь-якими програмами без посилання товариства заборонено ©2020 Probi.