(Деякі проблеми відносин між українцями і поляками у XIX — на початку XX століття)
Попри кардинальну різницю у поглядах на події минулого (скажімо, на Волинську трагедію, визвольну діяльність ОУН-УПА, постать Степана Бандери...), все ж Польща є тепер для України не тільки найближчим сусідом (і це навіть не з огляду на географічне розташування), а й надійним партнером у прагненні нашої держави стати повноправним членом Європейського Союзу і НАТО. Але, вміючи прощати, що велить і християнська мораль, пам'ятаймо: історія багатовікових взаємин двох народів була, на жаль, далеко не гладкою. Один із так званих “тривалих кризових періодів” припав на XIX — початок XX століття.
У цей час поляки й українці не мали власних держав. Їхні національні території були поділені Австро-Угорщиною, Росією та Прусією.
Поляки жили мрією про незалежну Польщу. Вони, за незначним винятком, не змогли піднятися до визнання культурно-освітніх, тим паче політичних прав українців, які протягом усього XIX століття набували нових рис самосвідомості й утворили новітню українську націю. В історії українсько-польських стосунків Галичина займала особливе місце, оскільки була вузлом цих взаємин.
Піднімаючись на боротьбу проти панування Російської імперії, діячі польського національно-визвольного руху майже не використовували революційну силу українських селян (а вони становили більшість української нації), не вважали їх надійною опорою, союзником. Міжнаціональні стосунки особливо загострились під час “Весни народів” - революції 1848 року. Українці домагались поділу Галичини на дві частини: Східну (українську) і Західну (польську). Поляки ж вважали всю Галичину виключно польською територією (байдуже, що чисельно переважало українське населення) і тому чинили опір намаганням українців розділити Галичину і об'єднати її частину з Північною Буковиною. Такий поділ загорожував польському пануванню в краї, спричинив би втрату багатьох природних ресурсів.
