Останні новини

ВОВКИ «ПРАВДИ» НЕ ЧИТАЮТЬ

 

 

(Зі спогадів колишнього листоноші)

Наприкінці 50-х – початку 60-х років минулого століття Володимир Овсійович (тоді ще парубок моторний) розносив пошту у рідному селі, розташованому на межі Сокальщини і Жовківщини Львівської області.

Село було віддалене від траси обласного, навіть і районного значення. Мешканці нарекли його «Глухим Кутом».

Щодня, чи то сніг, чи то дощ, чи то мороз дошкульний, чи то спека, йому доводилося долати кілька кілометрів до містечка, де у централізованому поштовому відділенні  він забирав кореспонденцію, періодику, для декого готівку мізерної пенсії, потім вертати у рідне село, щоб віддати людям належне.

Аби мав додатковий вихідний (бо і вдома клопотів удосталь), тим паче відпустку, Володимир Овсійович просив «на підміну» сусіда – колишнього військового фінансиста, офіцера у відставці, ветерана-пенсіонера. Адже сільським листоношам законний вихідний передбачався лише раз на тиждень. І то не завжди. Особливо перед новорічними святами. Так тоді вирішило керівництво пошти. Сусід завжди зголошувався допомогти. Йому довіряли. Ще б пак! Знається на фінансах і відповідальний.

…Добре, коли листоноші траплялася випадкова машина. Але тоді у селах транспорту було обмаль (як правило, колгоспного), маршрутні автобуси майже не курсували.

Щоб скоротити шлях, Володимир Овсійович не раз ішов колгоспним полем, навколо якого поросли густі ліси. Таке «задоволення» було небезпечним. Тоді у цій місцевості водилися вовки. Хоч небагато їх було, та таки… вовки! Люди не раз бідкалися, що далеко на вигоні пропало телятко, кізонька, на берегах річки гуска, качка… Потерпали від них і лісові звірята. Вовчі завивання, від яких аж моторошно ставало, особливо було чутно у селі у холодні зимові ночі.

-Взимку, затримавшись допізна у поштовому відділенні, - згадує Володимир Овсійович, - ішов я з «набитою» поштовою сумкою у рідне село через колгоспне поле. Сніг був неглибокий, морозець скріпив його, тож легко торував стежку, тільки під ногами потріскувало. З неба підсвічували дорогу повний місяць і ясні зорі. До найближчої хати села залишалося метрів двісті. Та враз побачив чотирьох вовків. Зненацька обступили мене, взяли в облогу. До кожного з них було з половину сотні метрів.

Чув колись, що вовки остерігаються (а, може, бояться) вогню. Витягнув з поштової сумки першу ж газету, яка потрапила у жменю, скрутив її у трубку і тремтячими руками  з першого ж разу (аж лосі дивуюся) підпалив сірником. Став розмахувати «факелом».

Сіроманці оторопіли, люто засвітили очима, проте трішечки відступили. Позираю на них, а сам поволі, без різки рухів, крокують у напрямку села. Тут уже й собаки загавкали. Це також насторожило вовків. Допоміг і церковний дзвін, який зненацька залунав. Так у селі сповіщали лиху новину: хтось помер. А враження склалося, що це по мені дзвонить дзвін, заживо мене хоронять. Через якусь мить вовки чкурнули у найближчий ліс.

…Нарешті йду вулицею села і молюся, дякую Богу за порятунок. Ішов біля самих плотів. Якщо знову негаразд, то шмигну у перші ж ворітця. Тоді звірюки може й не дістануть мене.

Бачу, що в колгоспній конторі у кабінеті парторга ще світиться настільна лампа. Зайшов до нього. Розповів про свою зустріч з вовками, про спалену газету. Дістав з поштової сумки і поклав на стіл газети, листи, тобто все те, що мав віддати парторгу. Але чогось не вистачає. Далі нишпорю у сумці, шукаю ще одну газету, однак там її нема. Виявляється, що я спалив перед вовками передплачувану парторгом московську «Правду». А в цьому номері була надрукована архіважлива постанова ЦК КПРС, з якою він мав сам ознайомитися й оперативно поінформувати колгоспників про чергові рішення партії. І зробити це тільки з трибуни клубу, і тільки з «Правдою» в руках. Телефоном уже надійшла відповідна вказівка з райкому партії. Телефон у селі не працював, не працював, а тут враз запрацював…

-Ото халепа! – подумав я. – Якщо вовки не з’їли, то парторг відправить на «той світ»…

-Пусте! – натомість заспокоїв парторг. – Головне, що ти живим залишився. А примірник «Правди» візьму бібліотечний, потім завідувачу бібліотеки поясню, що і до чого. Зрештою, окрім мене, цієї «Правди» ніхто в селі не читає. Та і я читаю «на мус», бо так потрібно…

Я тоді аж здивувася, що українські вовки також не читають московської «Правди». Ось чому вони залишили мене у спокої. (Звісно, це вже жарт).

Після сказаного парторг розчулився. Взяв із сейфа пляшку оковитої, два шматочки сала та два окрайці чорного хліба. Горілкою «по вінця» наповнив дві стограмові склянки і запропонував мені відігрітися, заспокоїтися, зняти стрес. Відверто кажучи, я не відмовився, хоч не зловживав і не зловживаю алкоголем, чого і вам раджу дотримуватися. Та тоді, мабуть уперше в житті, залюбки перехилив чарку. Адже пошту буду розносити завтра вранці. Сьогодні вже пізня година, дехто спить. А ранок, як кажуть, вечора мудріший. Отож пороздаю пошту і знову у містечко за «свіжою» кореспонденцією. Але перед тим заберу з поштової скриньки, що висить на стіні колгоспної контори, листи, написані моїми односельцями. Ні, не піду, а поїду у містечко, так само назад у село. Щоб не наражатися на небезпеку, парторг пообіцяв забезпечувати мене транспортом. Заради правди, слова він дотримав!

…Тиждень тому (до моєї зустрічі з вовками) з нашим парторгом, заповзятим мисливцем, також трапилася кумедна пригода. (Про це він сам зізнався мені).

-Так ось, - розповів парторг, - Зібрав я з навколишніх сіл мисливців і вирішили ми покласти край цій банді вовків. Тим паче, що за вбитого вовка держава платить. Зробили, здавалося б, усе, як належить. Заздалегідь вистежили сіроманців, прорахували їхні шляхи, порозвішували червоні прапорці, обрали зручні для стрільби місця… Уже й вовки наблизилися на відстані пострілів. Стріляли ми, стріляли, але в жодного вовка так і не влучили. Хижаки зникли у лісових гущавинах, навіть прапорці, яких вони бояться, не зупинили їх. А не влучили тому, що ми, недолугі, пішли на полювання на добрячому підпитку. І хто таке з мисливців робить?!. Щастя, що один одного не перестріляли…

Через кілька днів після моєї неймовірної пригоди на прохання того ж парторга прибули вправні мисливці з Карпат. Ось тоді сіроманцям стало непереливки…

Записав Тарас ЛЕХМАН. М. Червоноград

 

 

Всі права захищені. Використання матеріалів сайту і автоматизоване копіювання інформації сайту будь-якими програмами без посилання товариства заборонено ©2020 Probi.