Останні новини

(Етюд)

Нестерпна літня спека тривала майже місяць. Господарі ледь встигали носити воду у відерцях, щоб поливати нею огірочки, помідори, капусту та іншу городину. У садках на деревах навіть скорчилося листя. На лузі трава вигоріла, стала рудою.

І раптом на зміну спекотним прийшли прохолодні дні, трохи задощило. Вже кілька ранків поспіль випадала така очікувана роса. Все відразу ожило. Травичка знову почала зеленіти, омолоджуватися, наче весною. Причепурилися кучеряві верби. Тільки під їхніми кронами можна знайти затінок у літню спеку. Не раз перепочивали тут косарі. Ніжаться у срібних краплинках-перлинках квіти конюшини, привітно посміхаються до мене і до сонця (бо не таке й палюче) ромашки. Над ними гудуть смугасті джмелі. Не бояться намочити свої тендітні крильця. Купаються у росах молоді жайворонки, соловейки. Пробують щось наспівувати. Але роблять це ще невправно, бракує досвіду. Нізвідки з'явилася зграйка шпаків. Нишпорять у траві, струшуючи росу, шукають поживу. Адже вишнями й черешнями у садах вже не похарчуєшся.

...Зараз на лузі шампіньйонів мало. Закінчився їхній сезон. Зате можна знайти гриба-дощовика. Трапляються й великі. А ось і він, завбільшки з футбольний м'яч. Весь вкритий росою. Трішечки підніметься сонце і краплинки стікатимуть з гриба-дощовика на землю, мов піт з лисої голови. Давно запримітив: не будуть випаровуватися, а саме стікати. Поклав на гриба свого бриля, смішно виглядає...

...Іду босоніж лугом по росі. Відчуваю приємну прохолоду, приплив сил, енергії, яку віддають мені земля, волога. Казали у давніші часи:

- Ходитимеш по росі, то й лікаря не потрібно.

- Вмивай очі росою — будуть добре бачити!

Тарас ЛЕХМАН

Що таке війна?.. Питання — не риторичне, не банальне. З-поміж різних тлумачень, війна — це коли за амбітні імперські інтереси інших гинуть невинні люди.

З хвилюванням прочитав роман сучасного українського письменника Василя Шкляра “Чорне сонце” (вийшов друком у вересні 2015 р.), який присвячений бійцям добровольчого батальйону “Азов”. Вони одними з перших стали на захист України у важкій війні (тут годі вживати абревіатуру АТО) з російським агресором та доморощеними перевертнями-сепаратистами. Твір написаний “по гарячих слідах” і є блискучою історичною прозою, хоча присвячений сьогоденню. Але відтворене у романі, погодьтесь, стане нашою історією.

У творі йдеться про трагічні події російсько-української війни. Головний герой — доброволець, якому 27 років. Автор зумисне не подає його імені чи псевда, а створює узагальнений, деякою мірою типовий (бо таких — багато!) образ українського бійця. Він серцем і душею любить Україну, без жодних гасел і високопарних слів разом зі своїми побратимами Єгером, Сіроманцем, Малярем та іншими хоробро йде у нерівний бій з переважаючим ворогом, прагне захистити Батьківщину, навіть, якщо доведеться, то й покласти за неї на вівтар смерті своє життя.

Особливо вразив епізод, коли головного героя з побратимами запросили у Маріупольський театр, але прийти зміг тільки він, оскільки Єгер і Сіроманець були на бойовому завданні. Той спробував зателефонувати до них, та марно, їхні телефони виявились вимкненими. І раптом бачить, що його друзі заходять у... театр. Скільки радісних емоцій! Багато епізодів роману навчить читача, що таке істинні друзі і як важливо повсякчас берегти дружбу.

Розповідає Василь Шкляр і про мирне, довоєнне життя персонажів, про їхні сім'ї. Все це оживає у спогадах бійців-добровольців, і тепер здається таким далеким, недосяжним...

Край села росте вишня. Хто посадив, звідки взялася — не відповісти. Весною перехожі милуються-зачаровуються її білим цвітом , а влітку ласують ягодами. Хто не йде, той і скубне. Хоча у кожного господаря в саду вдосталь своїх вишень, інколи на ринок носять продавати, а тут чомусь смачніші.

Багато налитих соком плодів на верхніх тоненьких гілочках. Дивишся на них, очі до неба підносиш і слину ковтаєш. Дістатися туди годі. А от гепнутися з такої гілки на землю — стовідсотковий шанс. Не доведи, Господи, але може й таке трапитися: упав, отямився, гіпс. Отож і залишається естетично насолоджуватися дарами природи і слину ковтати.

Нікого б не здивувала ця вишня край села, якби не її плоди. Вони довго тримаються на дереві і не псуються. Вже деякі ранні сорти яблук попадали на землю, а колись багряні, потім почорнілі вишеньки продовжують висіти, перетворившись під палючим сонцем на... родзинки. Буває, що намокнуть під літнім дощем, так відразу й обсохнуть, як тільки сонечко посміхнеться. Сильний вітер також не страшний. Не раз пробував їх. Сухі плоди зберігають свій солодкий-пресолодкий смак.

Вранці та ввечері тут збираються «гурти» шпаків. Ці пернаті вельми полюбляють харчуватися вишнями.

Однак у цьому світі усьому свій час. Шпаки відлетіли у вирій. На землю таки попадали засохлі вишні-родзинки. Смак вже не той, не солодкий, навіть, скажемо, ніякий. Попри те, ними охоче ласують дрозди, інше дрібне птаство.

Тарас ЛЕХМАН

Уже впродовж п'яти років поспіль бібліотека Міжнародної (Малої) академії літератури і журналістики поповнюється колективною збіркою вибраних творів її слухачів. Представляють краще з кращого. Вийшла друком п'ята книга «Рекітське сузір'я» (Львів: МАЛіЖ, 2018. - 392 с.; головний редактор і упорядник, ректор МАЛіЖу Василь Тарчинець).

З кожним роком зростає кількість авторів, сторінковий обсяг видання. Певен, такого цікавого, змістовного, широкотематичного, ошатно виданого суто дитячо-юнацького альманаху в Україні ще не було!

Відкриває його стаття Василя Тарчинця «Від Сузір'я до Сузір'я», де підбито підсумки усіх чотирнадцяти (цього року відбувся 15-тий) міжнародних фестивалів дитячо-юнацької творчості «Рекітське сузір'я» (проходить влітку у мальовничому Закарпатті), на яких юні таланти представляють свою поезію, прозу, видані збірочки, журналістські дописи, публіцистику, малюнки, художні фотографії, авторські пісні, отримують призи, грамоти, нагороди, навіть віднедавна грошові премії. Про роботу МАЛіЖу, його відділень розповідають статті керівників цієї громадської організації, її структурних підрозділів Ангеліни Оборіної, Тетяни Балагури, Ірини Кислої, Ганни Кінаш, Лариси Строїної, Анастасії Шевченко, Людмили Райчук, Світлани Дєлєскє, Катерини Мельничук та ін. МАЛіЖ невпинно розширює діапазон своєї діяльності, «сферу впливу». Тож читача неодмінно зацікавить інформація про відкриття філії Академії в Азербайджані.

Неймовірну історію розповіли мені мешканці одного з сіл на Тернопіллі. Сталося це в радянському колгоспі, в часи войовничого атеїзму.

...У полях дозрів хліб. Селяни готувалися до жнив. Зазвичай, перед початком робіт, у неділю, у клубі організували урочисті проводи комбайнерів, водіїв, трактористів, підсобних працівників на жнива. Свято трохи недоречно назвали «Зажинками». Усі змушені були обіцяти перед високим начальством з району, що виконають і перевиконають план по здачі державі хліба. Хоча й самі своїм обіцянкам не вірили. Хліб добре вродив, але синоптики не могли нічим потішити. Дощі та й тільки.

Коли вже всі залишили клуб, високе начальство поїхало до райцентру, парторг колгоспу, вдавшись до відчайдушного кроку, став радитися з головою господарства:

- А що, як потайки попросити священика з нашої сільської церкви, аби відправив молебень, окропив свяченою водою де і що слід окропити. Він краще знає...

Голова колгоспу шепнув на вухо парторгу:

- Мертвий Ленін і партія не допоможуть. Партія сама їсти хоче. А якщо не здамо хліба від запланованого, то обоє покладемо партквитки на стіл. Тоді кінець і твоїй, і моїй кар'єрі. Полетимо у прірву. Роби, як задумав. Може, Сила Божа допоможе. Певен, до мольфара звертатися не будеш, щоб хмари порозганяв.

...Посеред ночі, коли заснуло все село, хтось постукав у двері хати священика. Отець аж ніяк не стривожився. Будь-що може трапитися, наприклад, хтось терміново потребує сповіді і причастя. Та коли відчинив двері і побачив на порозі парторга, то таки немало оторопів.

- І що тебе сюди привело, сину мій? - підозріло запитав старенький священик.

- Отче, - зніяковіло почав розмову парторг, переступаючи з ноги на ногу і ховаючи погляд у землю, - завтра, власне, вже сьогодні, розпочинаємо жнива, а погода ніяка.

Це знакова подія для юних вихованців Міжнародно (Малої) Академії літератури і журналістики, активних авторів, дописувачів! Вийшов друком 200-201-й номер газети “Сузір'я Фест” - популярного маліжанського часопису. Ось що читаємо у редакційній замітці:

“У червні цього року читачі і редакційний колектив урочисто відзначили 15 років нашої газети. Перші її сторінки “Мала Академія” виходили окремим додатком у правничій громадській газеті “Акцент”, потім побачив світ перший номер газети “СУЗІР'Я”.

Нині наше видання не тільки змінило назву, але й статус. Літературно-мистецька газета для школярів та юнацтва “СУЗІР'Я ФЕСТ” є Всеукраїнським виданням, яке поширюється у 19 областях України та за кордоном.

Всі права захищені. Використання матеріалів сайту і автоматизоване копіювання інформації сайту будь-якими програмами без посилання товариства заборонено ©2020 Probi.