(Диптих)

1. М и н у л е

Розказують: жили колись в селі

Добродії, котрі добро чинили,

І працювали важко на землі,

І край свій від навали боронили.

І Бугу замулитись не дали,

Не дали край свій сплюндрувать чужинцям.

Все для нащадків дбали й берегли.

І гинули за волю доброчинці.

Як подорожнього в путі застане ніч

Чи кінь пристане, як дорога довша,

В сільських оселях, запаливши піч,

Для кожного притулочок знайшовся.

І добра слава про оте село

Передавалсь з уст в уста охоче.

І називати почали його

Заслужено, завдячено – Доброчин.

Давним давно відгомоніли ті роки

Та залишили спадок нам пророчий,

Ту славу, що не стерли і віки,

Ту горду назву для села – Доброчин.

Відкриті нам шляхи в далекий світ,

Мандруємо гуртом і поодинці.

Куди би ми не несли свій привіт,

Гордімся тим, що ми є доброчинці.

2. С у ч а с н е

Доброчин! Я з тобою ділю своє слово

І радість свою, і печаль

У хаті, де в’ється дорога зі Львова

Під вікном моїм на Сокаль.

Тебе, мовби казка повила навколо,

І милують око навкруг

І ліс вдалині, і засіяне поле,

І в вербах замріяний Буг.

Я з юних літ це село полюбила,

Де Доля мене привела...

Ніколи ні з ким я в селі не сварилась,

Служила йому, як могла...

Пообіч дороги, спокою не знавши,

Село розквітає, мов сад.

І з променем першим вітається завжди

З Доброчином Червоноград.

Мене твої рани пекли і боліли,

Та сильний Доброчин людьми.

В селі свята церква постала з руїни,

Мов Фенікс піднявся з пітьми.

Не меркне в тобі і ще сила юнацька –

З Могили у центрі села.

Я пам’ять піднялася слава козацька

І подвиг Стрільців та УПА.

* * *

І місто сусіднє в новому убранні

З тобою у дружбі іде...

Добрячин з Шептицьким в тіснім поєднанні

Створили міцну ОТГ.

МОЛОДИМ УКРАЇНЦЯМ

Щоб в вас правда текла, як струмочок,

Щоб в вас пісня була, як дзвіночок,

Щоб в вас мова була материнською,

Щоб ідея була українською!

Щоб серця в вас були неспокійними,

Щоб в пориві були ви постійному!

...Та часи ж бо прийшли, ох, тривожнії...

В боротьбі будьте ви непереможнії!

Ганна КУЗЬМАК, с.Добрячин

Бій під Крутами став символом  героїзму молодого покоління в боротьбі за незалежність України та прикладом для сучасних захисників нашої Вітчизни, як боротися проти переважаючого в особовому складі й озброєнні ворога.

Він відбувся 29 січня 1918 року між Ніжином і Бахмачем на Чернігівщині за 130 кілометрів на північний схід від Києва під час наступу на місто військ більшовицької росії під проводом полковника Михайла Муравйова.

Українське військо налічувало близько 300 бійців Студентського куреня, 250 – Першої української військової школи та майже 40 гайдамаків. Бій тривав зі світанку до вечора. Завдяки вигідній позиції та героїзму, українцям вдалося завдати росіянам значних втрат і стримати наступ до настання темряви. Потім під тиском ворога більшість підрозділів організовано відступили до ешелонів на станції, що розташовувалась неподалік, і вирушили в бік Києва, руйнуючи за собою залізничні колії. Але одна студентська чота заблукала у темряві і необачно повернулася до станції Крути, яка на той час уже була зайнята більшовиками. 27 полонених юнаків-гімназистів і студентів більшовики розстріляли. Наймолодшому виповнилося 16 років.

Українські юнаки й добровольці тоді, 108 років тому, зупинили на кілька днів наступ більшовиків на Київ. У той час в Бресті тривали переговори між Українською Народною Республікою та країнами Четвертного союзу щодо мирного договору, який підписали 9 лютого 1918 року. Цей документ визнав незалежність УНР і став підставою для надання військової допомоги Україні у відбитті російської агресії.

...За понад 100 років не змінився ні ворог, ні його методи війни. Щоправда стали більш масштабними руйнування і кількість жертв.

У 1918 році росія розпочала відкриту агресію проти УНР, бо її дратувала наша самостійність. Сьогодні вона веде повномасштабну війну проти України, бо не може змиритися з тим, що ми вільні. Як і тоді, так і сьогодні головне, за що боролися і боремося ми, українці – свобода, гідність та суверенітет. Як і тоді, так і сьогодні усі розуміли і розуміють, що Українська держава – вільна! І як би ворог не намагався нас зламати – йому це не вдасться, бо ми маємо і продовжуємо творити історію незламності.

Але саме сьогодні ми маємо шанс завершити цю боротьбу. Українці зробили свій вибір на користь вільного демократичного розвитку власної держави.

Українці готові захищати цей вибір кожен на своєму фронті – воєнному, волонтерському, історичному. Сьогодні ми маємо шанс, коли Збройні Сили України довершать розпочате Героями Крут у 1918 році.

Тарас ЛЕХМАН

(Деякі фрагменти з історії села Добрячин)

Перша писемна згадка про село Добрачин (тепер с.Добрчин Шептицького району Львівської області) у польських архівних джерелах датується 1390 роком. «Пращур роду Добрачинських гербу Корчак, Процко з Добрачина, появився у 1390 році в оточені Дмитра з Гораю, наймогутнішого і першого відомого Корчака». Очевидно, що село існувало вже до цієї події. Наступні дуже давні конкретні згадки про Добрачин знаходимо в Актах гродських і земських та Метриці Коронній, які датуються 1439, 1463, 1469 роками.

Звідки походить назва села, що розкинулося неподалік мальовничих берегів Західного Бугу, достеменно невідомо. Прадавній народний переказ розповідає, що під час ординського нашестя місцевий люд врятував якомусь знатному вельможі життя, переховував його. Після цього він став називати поселення Добра Чином, а місцеву громаду – добрачинцями. (Від словосполучення «добро чинити», «чинники добра»). Важко сказати, що це правда. Втім, така версія має право на існування.

Збереглися у селі місцеві топонімічні назви окремих територій – Березне, Погорільне, Проскурка, Жаботин, Макарів горб, Бузькове гніздо...

Перша дерев’яна церква Воскресіння Христового у Добрачині була збудована 1689 року.

1880 року збудували нову цегляну церкву Воздвиження Чесного Хреста. Освятили храм у 1881 році. Ініціатором будівництва виступив отець-парох Олександр Лаврецький. Визначальну фінансову підтримку у спорудженні храму надала графська родина Дідушицьких. Допомагали громади з іншиз навколишніх сіл та зі сусіднього міста Кристинополя (це вже згодом він став Червоноградом, а нещодавно Шептицьким). Безперечно, церква стала духовним осередком села. У роки Другої світової війни вона зазнала значних руйнувань. У радянський час її перетворили на радгоспний склад. Селяни відновили церкву, як діючий храм, у 1990 році.

1894 року у Добрачині починає діяти початкова школа, щоправда з польською мовою викладання. Польський уряд ігнорував прохання мешканців села про дозвіл на двомовне викладання (польською й українською) навіть після завершення Першої світової війни, хоча переважну більшість мешканців Добрачина становили українці. На той час уже розпочалася пацифікація (умиротворення). Українці мали забути свою ідентичність і мову. Заняття українською мовою свідомий вчитель міг проводити в позаурочний час (і то безоплатно) чи в недільній школі (винаймали у когось приміщення).

Вся надія покладалася на «Просвіту». Її хата-читальня була збудована 1925 року. До розвитку «Просвіти» багато долучився отець-парох Михайло Воробій. Існувало багато перешкод, та всеж розвій «Просвіти» тривав.

У міжвоєнний період у Добрачині працювали целельня, ткацька артіль, сільськогосподарський кооператив. Сокальська повітова влада (звісно, представництво поляків) підтримувала такий розвиток, адже у державну казну від прибутків сплачувалися податки.

У Добрачині народився о.Платонід Філяс, перший редактор журналу «Місіонар»; Дмитро Левицький, український правник, політичний діяч, один з редакторів газети «Діло».

Серед вихідців з села – Українські січові стрільці, воїни УГА й УПА. Про полеглих з них повсякчас нагадує символічна могила Борцям за Волю України. На жаль, цей список поповнився і тепер іменами тих, хто загинув у війні, розгорнутій росією проти України, поклав свої голови за Волю нашої Батьківщини.

...Польща активно проводила антиукраїнську політику впродовж століть. Але однаково багато лиха завдали німецька і радянська окупації. (У вересні 1939 року село ще не ввійшло до складу Союзу). Добрачин опинився між трьома вогнями. Єдиний порятунок – Незалежна Україна. Ох, як довго і через які колючі терни довелося йти до цієї мети...

Після завершення Другої світової війни Добрачин далі залишався у складі Польщі. Невдовзі місцеве населення (не без допомоги радянських прикордонних військ)  депортували, зокрема на Тернопілля. 1952 року, після остаточного обміну територіями між Польщею і Союзом, Добрачин ввійшов до складу УРСР і став офіційно іменуватися Добрячином. Проте усно тривалий час вживалася паралельна назва – Доброчин. Його мешканці масово поверталися на рідні терени. Замешкали тут вимушені переселенці з інших регіонів Східної Галичини – гуцули, бойки, лемки. І для них Добрячин став рідною домівкою.

Більшість селян працювала у місцевому колгоспі, згодом реорганізованому у радгосп «Шахтар», на шахтах Червонограда, панчішній фабриці... (Працювати на підприємствах і в організаціях міста – дотепер стабільна тенденція для добрячинців). Після здобуття початкової освіти у сільській школі діти продовжували навчатися у червоноградських школах. 1981 року через малу кількість учнів у Добрячині закрили й початкову школу. Тож діти усе шкільне навчання проходили і проходять у сусідньому Червонограді-Шептицькому. Так само відвідують дитячі садочки.

Не випадково Добрячин називають передмістям Червонограда (Шептицького). Їх розмежовує лише вузька автодорога. А в самому місті є навіть мікрорайон Добрячинський.

Сучасне село Добрячин належить до Шептицької ОТГ Шептицького району. У ньому проживає близько 900 осіб. (Дані запозичені з Інтернету). Радше сказати, що вони прописані у с.Добрячин. Адже багато мешканців подалося за кордон у пошуках «кращої долі» і стабільного заробітку.

У селі функціонують церква, Народний дім, приватні підприємства, фермерські господарства, невтомно працюють волонтери, які допомагають ЗСУ, блискуче співає самодіяльний хор «Джерело», зворушливі вірші пишуть і друкують місцеві поетеси Ганна Кузьмак і Надія Самсін.

Величається Добрячин над Західним Бугом!

Тарас ЛЕХМАН, журналіст

8 грудня 1868 року заходами народовців на чолі з А.Вахнянином у Львові було засноване Товариство «Просвіта». Мета його діяльності: «масове поширення освіти і національної свідомості серед українського народу». А.Вахнянин і став першим керівником Товариства. Залишив цю посаду у 1870 році. Згодом «Просвіту» очолювали Ю.Лаврівський, О.Огоновський, Д.Гладилович, О.Партицький, Є.Олесницький, К.Сушкевич... Існувала «Просвіта» на членські внески і пожертви доброчинців. Активно протистояла москвофільським і польським впливам.

«Просвіта» мала свою періодику. До речі, саме їй належить ініціатива створення найпопулярнішої в Галичині газети «Діло». Щоправда, цей часопис згодом кілька разів змінював свій статус, політичний напрямок. Серед періодичних видань, які мали неабиякий попит у читача, «Зоря», «Письма з «Просвіти», «Життя і Знання».., серія книг «Бібліотека «Просвіти».

Організація видавала популярну літературу, шкільні підручники, літературно-наукові альманахи й календарі виключно українською мовою. Тут друкувалися твори Тараса Шевченка, Юрія Федьковича, Марка Вовчка, Степана Руданського, Івана Франка, наукові праці, зокрема літературознавців Василя Щурата, Михайла Возняка...

У 1919 році польський уряд заборонив діяльність львівської «Просвіти». Але вже у 1920 році вона поступово відновила свою роботу і в умовах гострої політичної боротьби проіснувала до 1939 року, тобто, до приходу радянської влади.

Станом на 1939 рік «Просвіта» мала в Галичині 3075 читалень, а її членство налічувало понад 360 тисяч осіб (15 відсотків усього українського населення в позашкільному віці). Крім того, товариство активно створювало й опікувалося проукраїнськими «Рідною школою», «Маслосоюзом», дитячо-юнацькими й молодіжними організаціями патріотичного спрямування «Пласт», «Сокіл».

Годі не згадати про визначальну роль греко-католицьких священиків, які активно і плідно працювали безпосередньо «на місцях», навіть у найвіддаленіших від великих міст селах. Вони не тільки створювали первинні осередки, а й організовували хори, драмгуртки, засновували хати-читальні, передплачували для них українську періодику, поповнювали бібліотеки книжками. І все це здебільшого власним коштом. Наприклад, на теренах Прибужжя такими активістами у різні часи були отці Василь Чернецький, Кирило Селецький, Олександр Лаврецький, Михайло Воробій, Іван Набережний...

Щодо Наддніпрянської України, то «Просвіти» засновувались аж на початку ХХ століття – у Києві (Борис Грінченко, Микола Лисенко, Михайло Старицький, Леся Українка), у Чернігові (Михайло Коцюбинський), у Полтаві (Панас Мирний); а після першої світової війни і на Закарпатті. Зі встановленням радянської влади заклади «Просвіти», звісно, були заборонені.

Все ж, такі осередки існували за кордоном серед представників української діаспори.

Та «Просвіта» таки відродилася!..

У кінці 1980-х років в Україні почало працювати Товариство української мови ім. Тараса Шевченка, яке на початку 1990-х років трансформувалось в культурно-освітню організацію «Просвіта». Її перший голова – Павло Мовчан. Львівську обласну організацію очолив Роман Іваничук. У відновленні «Просвіти» не слід забувати про активну участь українського студенства. Відроджене товариство започаткувало свою періодику, стали виходити друком книги під логотипом «Просвіти».

* * *

З огляду на минулі століття «Просвіта» сумлінно і ретельно виконувала свою місію. Однак свідома українська громадськість Галичини, східних і центральних українських земель, насамперед представники інтеліганції, наукової еліти, культурні діячі, духовенство, потребували ще й створення окремої наукової установи, з видавництвом, бібліотекою, музеєм, щоб сформувати базу для вільного розвитку української літератури і науки, позбутися впливу чудоземних зазіхань на все українське, тим паче польських мотивацій і російської цензури. Принаймні, на той час у російській імперії вже мав силу валуєвський указ щодо заборони всього українського.

Відтак, 11 грудня 1873 року постало Наукове Товариство ім. Т.Шевченка у Львові. Ініціатива належала О.Кониському. Воно виникло внаслідок реорганізації Літературного (радше – літературно-наукового) Товариства ім. Т.Шевченка, заснованого того ж року у Львові. Але «Просвіта» й НТШ завжди співпрацювали синхронно, користувалися надбаннями й досвідом один одного.

НТШ (вважаймо його прототипом сучасної НАН України) мало три секції: історико-філософську, філологічну, математико-природничо-медичну. Воно видавало «Записки НТШ», «Літературно-науковий вісник», «Етнографічний збірник», «Матеріали до українсько-руської етнології та антропології», «Пам’ятки української мови і літератури», «Матеріали до української бібліографії», виходили друком окремі монографії, наукові дослідження членів НТШ.

У Товаристві активно працювали (чи співпрацювали з ним) Михайло Грушевський, Іван Франко, Осип Маковей, Михайло Павлик, Василь Левицький, Володимир Гнатюк, Володимир Шухевич, Зенон Кузеля, Роман Лунь, Федір Вовк, Ярослав Пастернак, Мирон Кордуба, Іван Крип’якевич та інші. На сторінках видань НТШ друкувалися автори з усієї України (ідеться і про центральну та східну її терени), а також ті, хто вимушено перебував на чужині.

У зв’язку з репресіями радянської влади на Західній Україні в 1939 році НТШ як науковий центр припинило свою діяльність. Багатьох його членів не оминуло лихо репресій, переслідувань.

1947 року НТШ відроджене у США, ФРН, Канаді, Франції та Австралії. При Товаристві в Америці були створені Університет українознавства, Історико-військовий інститут, Асоціація слов’янських наукових об’єднань, згодом у Мюнхені заснували Український вільний університет. Без участі НТШ у діаспорі годі уявити вихід друком 12-томної «Енциклопедії Українознавства» за редакцією Володимира Кубійовича.

У Львові НТШ заново почало діяти у 1989 році. Має ряд секцій: історико-філософську, філологічну, математичну, медичну, природознавчих наук.., видає науковий збірник «Записки НТШ», окремі монографії, влаштовує наукові конференції.

Тарас ЛЕХМАН

* * *

Коберник Д.С. Такі важливі всі слова... (збірка поезій). – Шептицький: ТзОВ «Червоноградська міська друкарня», 2025. – 138 с.

* * *

Від першої поетичної збірки «Я життя дороги заплітаю в коси...» (2013 р.) до другої «Такі важливі всі слова» у Дарії Коберник минуло аж дванадцять років. Це не тільки вагомий відлік часу у житті людини, а й у творчості.

Так, протягом цього періоду вона не мовчала, регулярно друкувалася у ЗМІ, в альманахах «Солокія», «Третій горизонт», колективних збірках, брала активну участь у творчих заходах літературно-мистецьких об’єднань «Третій горизонт» (м.Шептицький), ім. Осипа Турянського (м.Радехів), виступала зі своїми віршами перед читацькими аудиторіями.

До упорядкування нової збірки підходила дуже скурпульозно, виважено і ретельно, критично вимогливо до себе. Потрібно ще раз і ще раз осмислити і переосмислити прожите, написане і надруковане раніше, вишукувати нові теми, прагнути осягнути нові грані творчості. Тим паче, що кожен день дарує щось нове, і то інколи не вельми приємне, навіть жахливе (ідеться насамперед про війну, яку росія розпочала проти України). Події змінюються динамічно, вони позначаються гіркотою на житті багатьох людей.

Як справжній поет, Дарія Коберник не може байдуже спостерігати за нашим сьогоденням, бо в ньому зберігається і минуле, і закладене майбутнє (тільки б хороше!). Все ж, намагається залишатися оптимістом:

«Настане день... Закінчиться війна...»

* * *

«Сумні забути крики журавлів.

Ти є! І ти живий, ти в себе вдома!»

Звісно, до нової збірки подала все найкраще з написаного за дванадцятирічний період часу – і те, що раніше друкувалося в періодиці, і те, що залишалося у шухляді письмового столу авторки.

У неї кожен вірш заслуговує окремого детального літературного аналізу, а не узагальненої оцінки.

...Слово – це не тільки смисл, ознака сутності певної речі, події, найменування когось чи чогось. Воно – скарб! Це своєрідний генетичний код. Що спонукає Дарію Коберник до поетичної творчості?.. Про те вона сама відкрито і відверто зізнається перед читачем у віршах:

«Слова, слова... Яка велика сила!

І кожна буква має власний код.

І ними нас батьки благословили –

Ми вільнийіохрещений народ».

З вірша «Поезія вічна»:

«У всі часи вона була таємна і магічна.

Коли про літо пишеш ти в зимову ніч, у січні...»

* * *

«Вставай! Пиши і не чека, лови чудові миті!»...

Кредо її творчості – писати без фальшу, Здавалося б, з побутової події уміє створити художній образ. Це їй вдається завдяки спостережливості, габутому життєвому досвіду і добрим володінням Словом. Воно – єдина зброя для поетеси.

У своїх віршах Дарія Коберник постійно звертається до Бога, то згадує Різдво, свято Миколая, то роздумує біля Плащаниці про страждання Ісуса Христа:

«Прости нам, Господи Ісусе,

Твої цілуємо п’ять ран,

Щоб нас не звабили спокуси

І темний злодій дух-тиран»,

То радіє Воскреслому Господу.

Хтось запитає «Де шукати істину?..». Відповідь однозначна – у Слові Божому, дотримуватись Його Законів і Заповітів.

Святими для неї є рід-родовід, родина, сім’я, пам’ять про батьків.

Вагомий (обсяговий) цикл віршів «Тобі, Україно моя...». Велич України простежується в усьому – щирості людей, доброзичливості, любові до рідної землі, поцінуванні краси природи та, передусім, любові до Бога, бо Він створив і дарував нам цю красу. Очевидно, що росіяни вважають логічно послідовною таку ієрархію: цар-батюшка, росія, бог (РПЦ). А в українців усе навпаки: Бог, Україна, Гетьман (у нас президента можна обирати й переобирати...).

Цитую Дарію Коберник:
«Україно моя! Ти велична, багата й красива,

Незрівняна твоя у пшеничних полях широта...»

* * *

«Україно моя! Ти колиска і мати, і батько,

Обіймаєш і пестиш, кладучи на душу бальзам.

У віках, як нікому, було тобі важко,

Рвали тіло та душу донькам і синам».

* * *

«Є у нас міцне, глибоке коріння.

Україна буде, бо вона нетлінна!»

Дарія Коберник проживає у м.Шептицькому (раніше – Червоноград), багато пише. Діапазон її творчості доволі широкий. Останнім часом переважає громадянська, патріотична ліри ка. Воно й не дивно! Але й далі продовжує писати духовну, інтимну поезію, гумор та сатиру, вірші для дітей. Дай Боже, щоб плоди її праці реалізовувалися у нових збірках, публікаціях у періодиці. Вони вартують уваги читача!

Тарас ЛЕХМАН, журналіст