Останні новини

 

Ти серед сотень силуетів,

Принесених осінніми вітрами,

На відстані далеких кілометрів

Тебе малюю я думками.

Ми ще зустрінемося знову,

Кохання наше запалає,

Почуємо осінню ніжну мову.

А осінь нам мелодію зіграє...

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент Української академії друкарства

м. Львів

 

 

Звалася бабуся Ганею. Вона жила у своїй тісній хатинці сама. Одного дня бабуся Ганя сиділа біля вікна і милувалася довкіллям. Слухала, як співають пташки, дивилася, як плете павучок срібну павутинку, цвітуть квіти і... граються троє хлопчиків.

Їх бабуся добре знала. Це були Олежик, Петрусь і Русланчик. Олежик - чорнявий, у синій кепці. Петрусь - у червоній кофтинці та білих штанцях, і сам білявий. А Русланчик - маленький, руденький, у жовтому костюмчику. Діти бігали по травичці, бешкетували. Вони поламали усі квіточки, попсували павутинку, ще й кидали камінці у пташок.

- Ох-ох, ой-ой! Які ж ви невиховані, природу нищите!.. - зауважила бабуся.

- А ви хто такі? - запитали хлопчики.

- Я - бабуся Ганя, ваша сусідка, і я вас добре знаю. А ви так зайняті бешкетуванням, що нікого навкруги не помічаєте...

- Х-м-м, ну і як нас звати? - запитали хлопчики.

- Олежик, Петрик і Русланчик, - відповіла старенька. - Краще послухайте, дітки, - продовжила бабуся, - розкажу вам оповідь.

- Ну, добре, - відповіли ті і повсідалися на м'якенькій травичці, щоб уважно послухати.

- Ось на місці цієї квіточки, чи пташечки, чи павучка, якби були саме ви, чи сподобалося б вам, коли б вас штовхали, ламали, топтали, кидали камінцями?.. Правда ж, що ні? І їм теж неприємно. Потрібно захищати і любити все, що навколо вас, а не навпаки...

Бешкетники вдумалися у слова бабусі і пообіцяли, що більше ніколи не шкодитимуть природі, а будуть її оберігати. Тоді старенька заспокоїлася. Вона була впевнена, що хлопчики визнали свої помилки і не чинитимуть зла.

А мораль оповідки така: спочатку подумай про наслідки, перш ніж зло заподіяти.

Єва ШУЛЬСЬКА.

Учениця 4-Б класу Червоноградської СШ №8, слухач МАЛіЖ

 

 

 

Весною бабуся і мама білили у садку дерева. Я, тоді ще школяр, їм допомагав. Після побілки старе, «понівечене» відро, у якому розчиняли вапно, залишили під горіхом. Поставили вверх дном і, здавалося, забули про нього. Так воно і стояло до осені, нікому не заважало.

Коли ж восени збирали сухе опале листя, надибали на відро.

- Час його позбутися, - сказала бабуся. - Маркіяне, віднеси цей непотріб на сміттєзвалище, де окремо складають металобрухт.

Охоче погодився виконати прохання бабусі. Та тільки підняв відро, то відразу здивувався. Під ним мурахи спорудили мурашник у вигляді круглої піраміди. Зручно їм тут - тепло, сухо, дощ не накрапає, вітер не дошкуляє. Тож навіть численні «віконця» та «двері» свого помешкання мурахи щільно не закривали.

Показав бабусі знахідку і:

- Бабусю, хай це відро залишиться для мурашок, як дах над головою, - попрохав у неї.

Бабуся посміхнулася і погодилася, ще й  прокоментувала:

- Вони - доволі корисні комахи, нищать шкідників саду, черв'яків, гусениць. Не будемо чіпати!

З тих пір минуло десяток років. Так і стоїть під горіхом відро, перевернуте вверх дном. Буває навідаюся у сад, підніму відро, зазирну, що там діється... А там - вирує життя.

Звісно, для боротьби зі шкідниками саду часто використовують хімічні препарати, які потім потрапляють у плоди дерев (яблука, груші, сливи...), а ми їх споживаємо і завдаємо шкоди здоров'ю. Мурахи - також надійні охоронці саду, тим паче, що шкоди плодам не завдають. А від хімічних препаратів, на жаль, самі  гинуть.

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент Української академії друкарства

м. Львів

 

 

Колись троянди я їй дарував,

Як символ свого вічного кохання,

І вірші я про неї написав.

Вона — краса й моє бажання.

Пройшли роки, дороги розійшлися,

Та в серці її завжди пам'ятав.

Хоч наші долі так і не зійшлися,

Про неї вірші я ж таки писав...

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент Української академії друкарства

м. Львів

 

 

(З фенологічного щоденника)

Уже десяток років поспіль у хліві, що на господарстві у моєї бабусі Лесі, селяться ластівки. Звили гніздечко на стіні під самою стелею і щовесни прилітають до нього. Зумисне не зачиняємо для них віконця.

Але цієї весни сталося щось дивне. Інші ластівки прилетіли у середині квітня, а наші припізнилися. Ми вже й стали хвилюватися: а чи повернуться вони, чи не загинули у дорозі?.. Якось сумно без ластівок. Та таки повернулися, аж на свято Юрія, 6 травня.

І от маєш тобі лихо. Через кілька днів їхнє гніздечко, яке слугувало років п'ять, тож нового не будували, впало на підлогу, розбилося на друзки. Інші ластівки вже зробили кладки, висиджують пташенят, а наші щойно будують гніздечко.

Благо, що неподалік потічок, береги якого місцями вкриті глиною - відмінним будівельним матеріалом. А соломинки, суху травичку (залишки сіна) знайдеш тут же, у хліві. За кілька днів ластівки збудували собі нову «хатинку». Мама-ластівка поклала у гніздечко три крихітних яйця (це вже потім дізналися, коли вилупилися пташенята) і стала висиджувати потомство.

Справді, запізнілі ластівки. Інші вже годують малят, а наша пара, як то кажуть, досиджує. Та коли вилупилися, тато і мама працювали без утоми. Від світанку до заходу сонця (а дні - довгі) ловили комашок, годували ластів'ят, щоб ті швидко набиралися сили, не відставали від інших, адже попереду далека і важка дорога у вирій.

Зазвичай, у нашому краї ластівки відлітають на Успення Пресвятої Богородиці, 28 серпня, принаймні, починають відлітати. Таке давно запримітили спостережливі люди. Перед тим птахи збираються у зграї, сідають вервичкою на електричних чи телефонних проводах, прощаються з рідною землею.

Так і сталося цього разу. Перші ластівки полетіли вчасно. Однак не всі. Їх ще можна було побачити в небі, але все менше і менше. Наші ж продовжували навідуватися до рідного гніздечка. Та напередодні свята Симеона, або ж Семена, 14 вересня, яке знаменує початок нового церковного року, їх не стало. Полетіли разом з іншими запізнілими ластівками.

Старші люди переповідають повір'я, що ластівки не відлітають у вирій, а залишаються з нами, тільки ховаються на зиму у криницях. У дитинстві я цьому вірив. Заглядав-заглядав у бабусину криницю, але ластівок так і не бачив...

Повертайтесь весною додому!

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент факультету медіакомунікацій та підприємництва Української академії друкарства.

м. Львів

 

 

Коли я поїду в дорогу далеку,

То буду просити буська-лелеку,

Щоб мамину хату беріг від біди

Й завжди навесні повертався сюди.

Коли я піду по стежках невідомих

І буду далеко від рідного дому,

То в серці моєму молитва від мами

Лунатиме вічними Богу словами.

Коли необачно зі шляху зійду

Чи стрінусь із лихом, потраплю в біду,

То знаю, що мамине серце відчує

Й любов її сильна мене порятує.

 

РІДНЕ МІСТО

Мій отчий край, моя земля -

Це рідне місто, що над Бугом.

Навкруг колосяться жита

Й веселки барви понад лугом.

Роки дитинства, безтурботні дні

Минають тут, у древнім Кристинополі.

Його минувшина оспівана поетами

І оповита сивими легендами.

У цьому місті народились ми,

Тут рідна школа, вулиця, стежина.

Тут змалечку збагнув святі слова:

«Червоноград - моя маленька Батьківщина!».

Червоноград - це гордість України,

Бо має гідних дочок і синів.

Хай кожен схилить голову,

Згадавши наших мужніх шахтарів.

Сьогодні край мій квітне й молодіє,

В блакиті сяє золото церков.

Де б не була, але рідне місто -

Моя найсокровенніша любов.

 

РІДНА ПІСНЯ

Рідна пісня українська - скарб мого народу!

Дзвени й лунай в Україні від роду до роду!

Рідна пісне українська, будь завжди зі мною!

Ділись завжди моїм щастям, ділись і сльозою.

Лети, пісне, в наші гори, лети у долини,

Звеселяй поля й діброви, степи й полонини!

А ще, пісне, до могил знайди ту дорогу,

Де спочили самоцвіти мойого народу.

Там, на полі-бойовищі героям вклонися,

Жару їхньої відваги, пісне, наберися.

А тоді, могутня й дужа, назад повертайся,

Та в серцях дитячих щирих назавжди лишайся!

Вікторія ЗАХАРЕВИЧ.

Учениця 7-А класу Червоноградської ЗШ №5

 

 

Всі права захищені. Використання матеріалів сайту і автоматизоване копіювання інформації сайту будь-якими програмами без посилання товариства заборонено ©2020 Probi.