Свого часу у літературних колах Галичини, та й серед читачів, був популярним вірш Василя Пачовського «Поклін Тобі доземний, Рідний Краю». На щастя, він і тепер входить до виданих антологій.

Поет народився 1878 року в с. Жуличах на Золочівщині, в сім'ї священика. Закінчив Віденський університет, вчителював у гімназіях Станіславова і Львова.

У 1915-1918 роках зголосився до праці в австрійських таборах для українських полонених. У 1920 році доля закинула поета на Карпатську Україну, де вчителював у Берегові до 1929 року. Згодом повернувся на рідну Галичину, спочатку до Перемишля, потім до Львова, де й помер 1942 року.

Василь Пачовський - один із провідних представників знаної літературної групи «Молода муза». Йому належить поетична збірка «На стоці гір», епічна поема «Золоті ворота» (на жаль, не завершена; у 1937 році вийшла друком її перша частина «Пекло України»), низка драматичних творів - «Сон української ночі», «Сонце руїни», «Сфінкс Європи», «Роман Великий», «Гетьман Мазепа», ряд наукових праць з історії Закарпаття.

Твори цього автора пройняті візією Української незалежності та державності. Зрештою, саме життя поета є зразком служіння рідній землі.

Василь ПАЧОВСЬКИЙ:

Євгенові Романовичу Кравчуку 28 жовтня виповнилося б 82! Але вже п'ять років його нема з нами. Він відійшов у Вічність 9 липня 2013 р.

Знаний у Прибузькому краї поет-шахтар, голова Червоноградського літературного об'єднання ім. Василя Бобинського, засновник і редактор літературно-мистецького альманаху “Провесень”, автор збірок віршів «Не чекаю весен», «Синкліналь», «У сузір'ї Тривог», «Викрадення часу», численних публікацій у періодиці, колективних збірках назавжди залишиться в пам'яті шанувальників поетичного слова, у серцях своїх друзів та побратимів.

Марія Омелянівна Ленерт обрала собі псевдонім Марійка Підгірянка, з яким увійшла в літературу і в якому злилася з любов'ю до рідного краю, народної культури, мови.

Вона народилася 29 березня 1881 року у селі Білі Ослави (нині Надвірнянського району Івано-Франківської області). Багатодітна родина не змогла дати всім дітям пристойну освіту. Її здобув тільки старший брат Марійки, а решта дітей - за підтримки батька, який добре володів німецькою, польською мовами, знав біологію, математику, вечорами довго засиджувався за книжками.

У Марійки рано проявився потяг до літератури, зокрема поезії. Вже у 13 років дівчина пробує свої поетичні сили.

У 1900 році вона успішно складає екстерном екзамени, отримує право вчителювати. З того часу 40 невтомних літ віддано педагогіці і поезії.

Етапним у її долі був 1904 рік, коли відбувся з'їзд українських вчителів Галичини і Буковини, на якому виступив Іван Франко. Його промова глибоко запала в душу Маріки Підгірянки. Після з'їзду вона вчить селян грамоті, пише для них книжки українською мовою. Коли почалася Перша світова війна, на яку був мобілізований її чоловік, вона, разом із чотирма дітьми, евакуювалася до Австрії, де провела довгих 14 років. За першої ж нагоди повернулася в Галичину і продовжила вчителювання. Брала активну участь у роботі товариств «Просвіта», «Українська бесіда», «Рідна школа», стала співзасновником друкованого тижневика «Український вчитель» та додатку до нього «Рідна школа».

Весною 1940 року Маріяка Підгірянка потрапляє в аварію і змушена залишити школу. Восени 1957 року переїздить до Львова, де померла 17 травня 1963 року. Похована на Личаківському цвинтарі.

Вона є автором збірок поезій, серед яких «Відгуки душі», поем «Мати-страдниця», «Князь Лаборець», численних творів для дітей, низки педагогічних та літературно-критичних статей, перекладів.

Який колір відображав первосвіт в уяві наших далеких предків - праслов'ян-язичників?.. Так, це був білий колір, згодом втілений у народні мистецькі і словесні символи...

Хліб - усьому голова. І кожен з цим погодиться. А що було до часів рільництва, коли ще не орали і не сіяли? Чи не світ - білий світ -  був усьому голова за осмисленням і оспівуванням тими, від кого ми успадкували землю рідної України?.. Не дають підстав для іншого висновку колядки і щедрівки. Лунає у них: Світочку мій. Уже світ ясненький, уже день біленький.

Або ж:

- Ой десь же ти, дівчинонько,

З китаєчки звита,

Що ти мене задержала

Звечора до світа.

- Ой з китайки не з китайки

З білого білила...

Із сучасників мало кому відоме ім'я Василя Григоровича-Барського. Воно й не дивно. Радянська історіографія не вельми прагнула його популяризувати...

Він навчався у Київській духовній академії. Але залишив її через хворобу ноги, яку лікував у Львові. Водночас протягом року відвідував Львівську академію.

1724 року, на 23 році життя, вирушає подорожувати чужими землями: спочатку до Риму, а потім до Афону, а далі - на Схід. У подорожах провів 24 роки, перенісши безліч пригод, зазнавши нужди, голоду, небезпек. У безлюдній пустелі він засинає у сусідстві з дикими звірами, не турбуючись, чи матиме завтра якусь поживу і покладаючи надію лише на Бога.

З Афону Василь Григорович-Барський вирушає до Палестини, потім по два роки живе в Єгипті, Сирії, де й був пострижений у ченці. Антіохійський патріарх Сильвестр дуже прихильно ставився до нього, але тяга до мандрів перемагає, і от він уже у Патмосі. Потім 1743 року був відкликаний до Константинополя. Жив на Афонській горі. І лише через певні обставини повернувся до Києва, де через шість тижнів помер. Це сталося 1747 року.

Подорожні нотатки Василя Григоровича-Барського тривалий час ходили у рукописах... І лише 1778 року були надруковані окремою книгою.

Ігор ЗАПІСОЦЬКИЙ, Тарас ЛЕХМАН

Ознакою сучасної доби стало повернення творів видатних українських мислителів, вчених діаспори у коло живої материнської культури. Так, вже видано й перевидано чимало їхніх досліджень, але й залишаються маловідомі для широкого українського загалу імена. Серед українських вчених, життя і творчість яких протікала на чужині, був і талановитий філософ, історик української культури Іван Мірчук.

Він народився у Стрию у 1891 році. Доля цього видатного вченого, мислителя тісно пов'язана з Українським Вільним Університетом від початку його заснування у 1921 році. Саме цього року Іван Мірчук стає доцентом університету, у 1926 році - професором, а 1946 року - ректором. Веде напружене громадське та наукове життя.

З 1926 року він також професор, а протягом 1930-1945 років директор Українського наукового інституту в Берліні, дійсний член НТШ, а згодом - член-кореспондент Баварської Академії Наук.

Як філософ, Іван Мірчук був одним із засновників українського персоналізму. Досліджуючи духовні чинники життя людини, він зіткнувся з проблемою пошуку «справді людського в людині».

З проблематикою відмінності російського світогляду та філософії життя від українського пов'язана праця «Історико-ідеологічні основи теорії III Риму», а також дослідження з історії української культури.

Іван Мірчук був талановитим організатором наукового і громадського українського життя в Німеччині, його репрезентатором перед усім світом.

Помер цей талановитий вчений у Мюнхені, 1961 року.

Ігор ЗАПІСОЦЬКИЙ, Тарас ЛЕХМАН

Всі права захищені. Використання матеріалів сайту і автоматизоване копіювання інформації сайту будь-якими програмами без посилання товариства заборонено ©2020 Probi.