Вийшло друком десяте число художньо-літературного журналу-піврічника “МІСЦЕВИЙ ЧАСопис”, засновником, редактором і видавцем якого є Ігор Дах. Можемо це назвати ювілейним випуском. Хоч журнал “прописаний” у Червонограді, але видавець докладає максимум зусиль, щоб на його сторінках друкувалися автори з усієї України.

“МІСЦЕВИЙ ЧАСопис” доволі різноманітний за спрямуванням — поезія, проза, публіцистика, журналістика... Окрім постійних авторів, читач відкриває для себе нові й нові імена. У цьому номері надруковано художні твори Сергія О. Гейшева, Сергія С. Гейшева, Василя Ткачика, Марії Деленко, Тетяни Коваль, Ігоря Даха, Ганни Кінаш, Мирослави Король, Данила Беконова, Єлизавети Помукчинської, Марії Грицак, Олени Федюри, Ольги Бучек, Маркіяна Лехмана, Ольги Яворської, Олени Лелюх, Ганни Кузьмак, Лесі Гумен, Ольги Голузинець, Андрія Грущака, Наталії Ковальської... Приємно, що серед авторів ми зустрічаємо імена школярів з Полтавщини, Закарпаття, Рівненщини, Львівщини (звісно, і з Червонограда)... - слухачів Міжнародної (Малої) Академії літератури і журналістики. Для них це є добрим стимулом у творчості, адже мають прекрасну нагоду реалізувати себе, донести слово до читача. А хіба не приємно учениці-п'ятикласниці Червоноградської ЗШ №2 Олені Кондратюк побачити на сторінках видання репродукції своїх малюнків.

Багата й інформаційна (мова про подієву, оперативну інформацію) палітра “МІСЦЕВОГО ЧАСопису”. Про події на Сході України, працю шахтарів Прибужжя, культурно-мистецькі заходи, нові книги, альманахи розповідають журналістські дописи Ігоря Даха, Лариси Гуменюк, Ігоря Йосипіва, Марії Луценко, Катерини Сави та інших авторів. Багато цікавої інформації використано з джерел прес-служби Червоноградського відділення МАЛіЖ та прес-служби літературно-мистецького об'єднання “Третій горизонт”.

Від виданої першої збірки до другої - “Під склепінням дивосвіту” (Червоноград: ФОП Панасюк Р.Т., 2018. - 112 с.) Надії Самсін, поетеси з с. Добрячин Сокальського району, минуло чотири роки. Що змінилося за цей час?.. Насамперед, автор творчо зросла, розширила діапазон тем, художню палітру, невпинно шукає нові форми вірша і вже встигла завоювати серця багатьох шанувальників поетичного слова. Принаймні, про це свідчать численні відгуки на Facebook Надії Самсін, куди вона час від часу ставить свої поезії. Ця авторка завжди залишається вірною собі. Віднайти істину в житті, Бога в серці (а такий пошук потрібно здійснювати повсякчас!) - концептуальний мотив її віршів. Вона також тяжіє до філософського осмислення навколишньої дійсності, боляче реагує на всі людські біди, негаразди у нашому суспільстві, по-материнськи вболіває за тих, хто зі зброєю в руках захищає Україну й веде нерівну боротьбу з московським загарбником. Тому поряд з глибоким ліризмом творам поетеси притаманний і драматизм:

“Чому невблаганно жорстоким став світ?

Бо душі людські зачерствіли.

І хоч ще пишніш в нім цвіте горицвіт,

Та ріки добра в нім зміліли”.

Отець Роман Боруцький родом з Червонограда. Править на парафіях Одесько-Кримської екзархії УГКЦ; йому не раз доводилося виконувати обов'язки душпастиря в анексованому Росією Криму. Він є автором трьох поетичних збірок і “морально-богословських етюдів” (саме так охарактеризував цей жанр). У пропонованій добірці — вірші, написані після чергових відвідин Криму й спілкування з”катакомбними”, але вірними греко-католиками.

* * *

До Тебе, Матінко, горнуся,

Немов до Чистої Води.

До Серця Твого притулюся,

Почую дотик теплоти.

Матусю рідна, Діво Чиста,

Я прагну ніжності й тепла.

Любов Твоя така іскриста

Убереже мене від зла.

* * *

(Етюд)

Нестерпна літня спека тривала майже місяць. Господарі ледь встигали носити воду у відерцях, щоб поливати нею огірочки, помідори, капусту та іншу городину. У садках на деревах навіть скорчилося листя. На лузі трава вигоріла, стала рудою.

І раптом на зміну спекотним прийшли прохолодні дні, трохи задощило. Вже кілька ранків поспіль випадала така очікувана роса. Все відразу ожило. Травичка знову почала зеленіти, омолоджуватися, наче весною. Причепурилися кучеряві верби. Тільки під їхніми кронами можна знайти затінок у літню спеку. Не раз перепочивали тут косарі. Ніжаться у срібних краплинках-перлинках квіти конюшини, привітно посміхаються до мене і до сонця (бо не таке й палюче) ромашки. Над ними гудуть смугасті джмелі. Не бояться намочити свої тендітні крильця. Купаються у росах молоді жайворонки, соловейки. Пробують щось наспівувати. Але роблять це ще невправно, бракує досвіду. Нізвідки з'явилася зграйка шпаків. Нишпорять у траві, струшуючи росу, шукають поживу. Адже вишнями й черешнями у садах вже не похарчуєшся.

...Зараз на лузі шампіньйонів мало. Закінчився їхній сезон. Зате можна знайти гриба-дощовика. Трапляються й великі. А ось і він, завбільшки з футбольний м'яч. Весь вкритий росою. Трішечки підніметься сонце і краплинки стікатимуть з гриба-дощовика на землю, мов піт з лисої голови. Давно запримітив: не будуть випаровуватися, а саме стікати. Поклав на гриба свого бриля, смішно виглядає...

...Іду босоніж лугом по росі. Відчуваю приємну прохолоду, приплив сил, енергії, яку віддають мені земля, волога. Казали у давніші часи:

- Ходитимеш по росі, то й лікаря не потрібно.

- Вмивай очі росою — будуть добре бачити!

Тарас ЛЕХМАН

Що таке війна?.. Питання — не риторичне, не банальне. З-поміж різних тлумачень, війна — це коли за амбітні імперські інтереси інших гинуть невинні люди.

З хвилюванням прочитав роман сучасного українського письменника Василя Шкляра “Чорне сонце” (вийшов друком у вересні 2015 р.), який присвячений бійцям добровольчого батальйону “Азов”. Вони одними з перших стали на захист України у важкій війні (тут годі вживати абревіатуру АТО) з російським агресором та доморощеними перевертнями-сепаратистами. Твір написаний “по гарячих слідах” і є блискучою історичною прозою, хоча присвячений сьогоденню. Але відтворене у романі, погодьтесь, стане нашою історією.

У творі йдеться про трагічні події російсько-української війни. Головний герой — доброволець, якому 27 років. Автор зумисне не подає його імені чи псевда, а створює узагальнений, деякою мірою типовий (бо таких — багато!) образ українського бійця. Він серцем і душею любить Україну, без жодних гасел і високопарних слів разом зі своїми побратимами Єгером, Сіроманцем, Малярем та іншими хоробро йде у нерівний бій з переважаючим ворогом, прагне захистити Батьківщину, навіть, якщо доведеться, то й покласти за неї на вівтар смерті своє життя.

Особливо вразив епізод, коли головного героя з побратимами запросили у Маріупольський театр, але прийти зміг тільки він, оскільки Єгер і Сіроманець були на бойовому завданні. Той спробував зателефонувати до них, та марно, їхні телефони виявились вимкненими. І раптом бачить, що його друзі заходять у... театр. Скільки радісних емоцій! Багато епізодів роману навчить читача, що таке істинні друзі і як важливо повсякчас берегти дружбу.

Розповідає Василь Шкляр і про мирне, довоєнне життя персонажів, про їхні сім'ї. Все це оживає у спогадах бійців-добровольців, і тепер здається таким далеким, недосяжним...

Край села росте вишня. Хто посадив, звідки взялася — не відповісти. Весною перехожі милуються-зачаровуються її білим цвітом , а влітку ласують ягодами. Хто не йде, той і скубне. Хоча у кожного господаря в саду вдосталь своїх вишень, інколи на ринок носять продавати, а тут чомусь смачніші.

Багато налитих соком плодів на верхніх тоненьких гілочках. Дивишся на них, очі до неба підносиш і слину ковтаєш. Дістатися туди годі. А от гепнутися з такої гілки на землю — стовідсотковий шанс. Не доведи, Господи, але може й таке трапитися: упав, отямився, гіпс. Отож і залишається естетично насолоджуватися дарами природи і слину ковтати.

Нікого б не здивувала ця вишня край села, якби не її плоди. Вони довго тримаються на дереві і не псуються. Вже деякі ранні сорти яблук попадали на землю, а колись багряні, потім почорнілі вишеньки продовжують висіти, перетворившись під палючим сонцем на... родзинки. Буває, що намокнуть під літнім дощем, так відразу й обсохнуть, як тільки сонечко посміхнеться. Сильний вітер також не страшний. Не раз пробував їх. Сухі плоди зберігають свій солодкий-пресолодкий смак.

Вранці та ввечері тут збираються «гурти» шпаків. Ці пернаті вельми полюбляють харчуватися вишнями.

Однак у цьому світі усьому свій час. Шпаки відлетіли у вирій. На землю таки попадали засохлі вишні-родзинки. Смак вже не той, не солодкий, навіть, скажемо, ніякий. Попри те, ними охоче ласують дрозди, інше дрібне птаство.

Тарас ЛЕХМАН

Всі права захищені. Використання матеріалів сайту і автоматизоване копіювання інформації сайту будь-якими програмами без посилання товариства заборонено ©2020 Probi.