Останні новини

 

10 травня – день Святого апостола Симона Зілота.

Загалом, це дуже давнє язичницьке свято східних слов’ян. Але із запровадженням християнства на Київській Русі воно було встановлене саме на його честь.

До свята Зілота дозрівають деякі лікарські трави. Тому традиційно цього дня знахарки (виключно жінки!) йшли до лісу збирати цілюще зілля. (Тут ототожнюються слова «Зілота», «зілля»). Заготовляти чудодійні рослини слід «правильно»: спочатку перед рослиною стати обличчям до сходу сонця, а потім обернутися на захід і зірвати рослину, супроводжуючи усі дії певними примовляннями. Їх знатні знахарки нікому не розголошували, лише усно передавали своїм надійним послідовницям. Часто це було родинне ремесло і табу. І тільки тоді, як вважали знахарки, зібране зілля та ще й належно засушене і збережене стане помічним. Ще одна умова: збирати зілля потрібно до того, як впала роса, бо опісля воно вже не матиме лікувальної сили.

Повернувшись з лісу з цілющим добром, знахарки спільно сідали до святкового столу. Увечері влаштовували купіль. У воді запарювали частку зібраних трав.

Народні прикмети:

- Якщо на Симона Зілота багато болота (падає дощ), то дощова погода збережеться надовго.

- Сухий Симон Зілота – на тривалу суху погоду.

Тарас ЛЕХМАН

 

 

На перший четвер після Воскресіння Христового припадає так званий Навський Великдень – свято мерців. («Нав» від старослов’янського – «мрець»).

За давніми віруваннями, у цей день вони виходять зі своїх могил, стають дуже небезпечні, на них не впливають ні хрест святий, ні молитва. Мерці не чіпають тільки тих, хто облився свяченою водою. Непереливки було тим, хто не шанував своїх померлих родичів. Заборонялося у цей день називати душі «мерцями», «покійниками», тільки іменами. У помешканнях запалювали свічку або лампадку і ставили на підвіконня, щоб душі легше знайшли дорогу, на столі залишали для них коливо – поминальну страву.

Про Навський Великдень побутує безліч  переказів. Опівночі тієї доби на звуки труби або дзвона, що б’є тричі, мерці стають з могил і прямують до місцевої церкви. Попереду – священик, також померлий. Він виголошує молитву, після чого двері церкви самі відчиняються. Увесь померлий люд увіходить до храму і смиренно слухає відправу. Біля вівтаря стоять принишклі померлі діти, тримають у руках запалені свічки й крашанки, набиті клоччям. (Клоччя символізує потойбічний світ померлих). Після служби всі христосуються і виходять з церкви. Виголосивши проповідь, священик також виходить з храму і через молитву зачиняє його двері. Все дійство має відбутися до третіх півнів, бо інакше мерці не повернуться до своїх могил, а будуть блукати світом аж до наступного Навського Великодня.

Звісно, живим спостерігати за такими дійствами не можна!..

Тарас ЛЕХМАН

 

Великдень – найвеличніше християнське свято, яке належить до весняного циклу і приурочене Воскресінню Ісуса Христа. Воно завжди припадає на неділю.

З давніх-давен в Україні побутувало повір’я, що на Великдень «сонце грає». (Навіть, якщо воно сховалося за хмари, все ж по-своєму усміхається людям і також радіє Великодню). На Гуцульщині, побачивши схід сонця, селяни кланялися йому, хрестилися, нашіптували молитви, а діти плескали в долоні. Очевидно, це відгомін язичницьких поклонінь нашому Небесному Світилу.

У цей день усі неодмінно йшли до церкви на урочисту відправу – заутренню. Після закінчення Літургії святили паски, яйця, крашанки та писанки, сир, ковбасу, шинку, сіль, хрін.., тобто все, що принесли у великодніх кошиках. Потім вітали один одного зі святом словами: «Христос Воскрес! Воістину Воскрес!», обнімалися (христосувалися), обмінювалися писанками та крашанками. Тепер при вітанні нерідко додають: «Воскресне й Україна!».

За обіднім столом збиралася вся родина. Адже Воскресіння Христова – це, насамперед, родинне свято.

На Великдень безупинно дзвонили дзвони в усіх церквах. Кожен старався сам вдарити у дзвін, бо, за віруваннями, це приносило щастя, врожай, добробут, а, головне, відганяло лихого, адже через нього всі негаразди. Найчастіше «дзвонарями» ставала малеча.

Діти гралися в «набитки» - били крашанками одна об одну, міцно тримаючи їх у долоні. Чия крашанка не луснула – той виграв, або той «мудріший». Катали крашанки по землі, змагалися, чия далі закотиться.

Для християн цей день був особливо радісним за Воскреслого Господа. Ісус Христос переміг смерть Своїм Воскресінням, відкрив таїну Вічного Життя, зрештою, змінив світогляд людей, вселив у їхніх серцях надію на Спасіння.

Найпоширенішими дійствами серед молоді були ігри на церковному подвір’ї з гаївками та веснянками, вітальними Воскреслому Господу піснями, «кривими» танцями, «жучками», «голубками»…

У понеділок і вівторок продовжували святкування. Якщо неділя присвячувалася родині, то в інші дні вже ходили один до одного в гості. Діти і молодь обливалися водою: у понеділок – хлопці дівчат, а у вівторок – навзаєм.

З Великоднем пов'язаний обряд посвіту. Це старовинний засіб освітлення кімнати. До стелі підвішували конусоподібний лляний мішок, під яким прикріплювали решітку, де горіла лучина. Посвіт мав не лише практичне значення, а й був оберегом родинного вогнища, сімейного затишку.

У деяких містах і селах безпосередньо у самий Великдень на цвинтарях починалися відправи за померлими.

Тарас ЛЕХМАН

 

 

В Україні за часів Гетьманщини початок травня знаменувався маївками – веселими студентськими святами з розвагами, іграми та піснями. У деяких навчальних закладах (звісно, там здобували насамперед духовну освіту) тієї пори вже завершувався навчальний рік. Попереду у молоді – тривалі літні вакації (канікули).

Побутували цікаві традиції. Серед них: викладачі навчальних закладів спеціально до травневих студентських свят-маївок писали п’єси. А потім усі студенти разом зі своїми викладачами здійснювали виїзд на природу та організовували вистави за цими п’єсами.

Купці, козацька старшина та інші заможні мешканці сл. І міст України вітали студентів, хвалили, що ті працюють задля «розвитку премудростей наукових». Частували їх пивом, паляницями, смачними стравами, вручали гостинці «на потім». Не скупилися!

Такі гуляння студентської молоді супроводжувалися приготуванням «похідної» їжі, гучними піснями далеко не духовного змісту, музикою, веселими танцями.

Але з ліквідацією російським царатом Української Гетьманщини ця весела молодіжна традиція занепала.

Тепер у слово «маївки» ми вкладаємо зовсім інший зміст. Це – церковні молебні, акафісти до Пресвятої Богородиці. Адже травень  - місяць Божої Матері.

Тарас ЛЕХМАН

 

 

 

Писанка, як символ весняного відродження природи, її воскресіння, оновлення й оживлення, відома багатьом народам світу. Її історія сягає в далеке минуле. Принаймні в Україні вона відома з трипільських часі. Християни, які перейняли звичай писати писанки, побачили в них знак Воскресіння й Вічного життя. Цей пасхальний атрибут став символом радості, всепрощення й великоднього вітання.

Про виникнення писанок існує багато легенд.

Гуцульська, приміром, розповідає про таке. Невдовзі після свого Воскресіння Ісус Христос переміг диявола й закував його дванадцятьма залізними ланцюгами в підземеллі під Голгофою, за дванадцятьма залізними дверима, на кожних з яких повісив по дванадцять залізних замків. Але диявол ще має силу, день і ніч рветься на волю, один за одним розгризає ланцюги, руйнує двері й ламає замки. Ще мить – і вже остання перепона. Якщо диявол вирветься, то настане кінець світу. Але саме в цю мить у церквах дзвонять дзвони і люди вітаються словами: «Христос Воскрес! Воістину Воскрес!», дарують один одному писанки. І враз всі перепони для нечистого поновлюються. Відтак – допоки люди будуть писати писанки, то диявол сидітиме у підземеллі.

Легенда з Київщини розповідає, що коли Ісус Христос ходив зі своїм учнем-апостолом Святим Петром по землі, то вони проходили через одне село, у якому жили юдеї. Побачили вони Ісуса Христа і стали шпурляти в Нього камінням та грудками. І як тільки камінь торкнеться Ісусової одежі – зробиться з того каменя писанки, а як грудка, то зробиться з неї крашанка. Петро зібрав усе добро у торбо і вже в іншому селі став роздавати його людям. З того часу й повівся звичай дарувати один одному на Великдень писанки та крашанки.

Подільська легенда переказує, коли Юда зрадив Ісуса Христа й повернувся додому, то мати вирішила почастувати його вареними яйцями, але водночас стала картати за ганебний вчинок. При цьому казала: «Ти продав свого Пана, а Він тим часом Воскресне!». На це Юда засміявся і відповів: «Мій Пан тоді Воскресне, як з цих варених яєць вилупляться курчатка». Та тільки він промовив насмішку, як справді з варених яєць вилупилися курчатка. Не випадково на деяких вітальних великодніх малюнках-образочках поряд з писанками, крашанками зображають ще й курчатко.

За галицькою легендою, писанки та крашанки – це дар добрим людям за те, що вони вмивали рани Ісуса Христа і першими беззастережно повірили у Його Воскресіння. У голодний рік на Великдень у них дивом з’явилися на обідньому столі пасхальні яйця.

Як би там не було, але у народі вважають, що у кожній легенді є доля правди…

Підготував Тарас ЛЕХМАН

Всі права захищені. Використання матеріалів сайту і автоматизоване копіювання інформації сайту будь-якими програмами без посилання товариства заборонено ©2020 Probi.