Українські Різдвяні свята годі уявити без вертепу — доволі поширеного обрядового дійства. Його потайки ставили навіть у часи войовничого атеїзму, гонінь на церкву та переслідування вірних.

Вертеп зародився в Україні ще у XVII столітті у духовних навчальних закладах, але особливої популярності набув лише у XIX столітті, як пересувний ляльковий театр, з яким виступали на ярмарках, міських площах та сільських майданах, на церковному подвір'ї, а частіше ходили по хатах у новорічно-різдвяні святкові дні. Спочатку творцями й виконавцями вертепних драм були бурсаки та мандрівні дяки, пізніше — мандрівні групи артистів. Згодом до акторів парубків та чоловіків (оскільки в духовних навчальних закладах здобували освіту тільки хлопці) долучилися й дівчата, жінки.

На відміну від Західної Європи, де вертеп тривалий час функціонував у лоні церкви, в українців, від самого початку він мав тісний зв'язок з демократичною театрально-видовищною культурою.

Детальніше:ВЕРТЕП — СИМВОЛ РІЗДВЯНИХ СВЯТ

До маловідомих форм колективної взаємодопомоги селян належить замолот, або, по-іншому, молоча, молотика — традиційний особистий найм для обмолоту зеронових культур, у давнину — одне з найважливіших джерел існування зубожілих селян, яких називали молотниками, вимолотниками.

Договір (а це, як правило, усна домовленість) про замолот укладався задовго до жнив або ж одразу після них. Часто замолот із зажинком входив у загальний договір. Крім обмолоту найняті селяни ретельно очищували зерно від полови (провіювали), підбирали та в'язали солому у сніпки-оберемки.

Залежно від господарського призначення зерна було два етапи замолоту. Так звана “перша молотьба” починалася з другої половини серпня (поки зерно відійшло від сирості після жнив) і тривала не більше двох тижнів. Її головна мета — заготівля добірного зерна для насіння. Зазвичай, праця молотника в цей час оплачувалася особливо щедро, бо потребувала нагальних якісних робіт. Тут час гаяти — годі! Другий етап молотьби тривав з вересня по березень, а його пік припадав на жовтень-листопад. Молотили, як кажуть, порціями.

Детальніше:ЗАМОЛОТ

У народі кажуть: “Вправна, акуратна господиня завжди із запаскою ходить...”.

Усі ми чули слово “запаска”, бачили її, а жінки й дівчата інколи одягають і тепер до праці, однак, погодьтесь, мало знаємо про історію, традиції носіння цього вбрання...

Запаска — найдавніший в усіх слов'янських народів варіант незшитого стегнового жіночого одягу. Була вона добре відома і по всій Україні, мала локальні (у кожному етнографічному регіоні — свої) варіанти оформлення. Переважно складалася з двох вузьких пілок вовняної саморобної тканини. Її ще називали двоплатова запаска.

На Подніпров'ї цей одяг шили у вигляді двох шматків товстого неваляного однотонного сукна різної ширини, частіше чорного та синього кольорів. Спочатку по талії пов'язували задню частину, ширшу й довшу, чорного кольору (сіряк, плахту), а спереду закріплювали другу, вужчу й коротшу, синього кольору — так звану попередницю. Цей тип запасок побутував на Середньому Подніпров'ї як повсякденний та робочий одяг.

У дні свят, особливо, збираючись до церкви, молоді жінки (рідше — дівчата) одягали зелені і червоні запаски, передня частина яких прикрашалася тканим орнаментом або вишивкою.

Саморобні двоплатові запаски інших етнографічних регіонів України відрізнялися своїми оздобленнями, особливостями візерунків на вишивках, технікою вишивання. Так, приміром, уся площина попередниці на Поділлі рівномірно заповнювалась тканим або вишитим орнаментом. На Житомирському Поліссі, Північному Тернопіллі та Хмельницькому Поділлі побутували килимкові запаски. Цей вид незшитого стегнового одягу жінок Придністров'я, Прикарпаття і Карпат був затканий поперечними або поздовжніми поліхромними смугами, часом із додаванням “металевої” нитки. На Поліссі білу полотняну запаску прикрашали широкою смугою червоного тканого орнаменту.

На всіх теренах України побутував і фартух-запаска, яку жінки носили з різними типами стегнового одягу. Фартух часом шили із дорогих, нарядних, частіше імпортних тканин — парчі, візерунчастого шавку, шерсті. Але далеко не кожна молодиця могла придбати собі такий наряд.

Є у мешканців українських Карпат доволі цікаве свято. І хоч воно пов'язане з днем Юрія (6 травня), однак виключно церковним його аж ніяк не назвеш. Тут домінує народно-побутова традиція - проводи пастухів на полонину. І тепер відзначається воно на 17-му тижні після Різдва Христового й приурочується літньому вигону овець, іншої худоби на гірські пасовища, початку сезону випасу.

За народними віруваннями, у цей день Святий Юрій відмикає небо й землю і випускає на волю росу, яка так потрібна спраглій землі, рослинності, що починає буяти. Юрій - громовержець (як і святий Ілля). На цю пору припадають перші весняні грози. Їх ще називають «справжніми», не те, що дощик накрапає. Він також є покровителем диких звірів й охоронцем свійських тварин - корів, кіз, овець. Навіть кіт і пес - його друзі.

Саме ж свято проводів пастухів на полонину виникло на основі давніх традицій, що зародилися в середовищі жителів Карпат. Вигін худоби на літування (ще так називають це дійство) проводився (і проводиться) урочисто, супроводжується виконанням релігійно-магічних обрядів, пісень і танців. Ще у давнину вдавалися до магії, щоб очистити свійських тварин від усього злого, а самі злі сили примусити увійти в якийсь сторонній предмет, щезнути у болоті, де люди не ходять. Для цього використовувалися різні засоби очищення, здавалося б, навіть не сумісні: вогонь, посипання попелом, свячена у семи або дванадцяти церквах вода, християнська молитва; тут же - язичницькі знахарські замовляння, заклинання мольфарів, «биття» тварин освяченою вербовою галузкою тощо. На Прикарпатті господиня виносила худобі залишки свяченої паски і годувала її, щоб та не хворіла. Для цього паску зберігали під іконами на покуті. Господар вирізав кілька дерен із зеленою травою, клав з обох боків воріт і застромляв у них гілочки квітучого терену. Крізь такі імпровізовані ворота виганяли худобу до стада, овець до отари. Робили це знову ж свяченою вербовою галузкою. Інколи чіпляли коровам на роги плетені вінки з весняних квітів і трав (зілля).

Детальніше:ПРОВОДИ НА ПОЛОНИНУ