Так вже повелося, що пироги постійно відігравали велику роль у традиційному народному харчуванні. Українці навіть вигадали про них силу силенну приповідок.

Готували пироги двох видів: печені (з кислого тіста) й смажені (з прісного). Печені пироги нерідко робили з того ж тіста, що й хліб, переважно використовуючи житнє борошно, але пироги обов'язково начиняли. Пшеничні пекли лише у церковні свята (і то - найвизначніші) та неділю.

За начинку правили сир, розтертий з сирими яйцями, смажена квашена або свіжа капуста, варені картопля, горох, квасоля, гречана каша зі шкварками, печений гарбуз з ягодами калини або без них (це — восени, ранньої зими), товчений мак, варене, січене й підсмажене м'ясо, зелена цибуля з вареними яйцями, гриби. (Останні готували здебільшого в лісових зонах). Влітку для начинки використовували садові і лісові ягоди, фрукти — вишні, черешні, сливи; восени — яблука, груші. Такі пироги можемо назвати десертними.

Готували й смажені пироги з прісного незаквашеного тіста. Смажили їх на сковороді на олії. У піст начинкою були гриби, картопля, горох, ягоди і фрукти, каша з олією, у скоромні дні — здебільшого сир. Як бачимо, регламент раціону завжди встановлював церковний календар. І для душі, і для тіла корисно.

Подавали їх до столу на сніданок, на обід, на вечерю, брали у поле, в дорогу, частували подорожніх, убогих. Пироги й досі є однією з найулюбленіших страв українців. (Зізнаюся: люблю їх із сиром!). До речі, в Галичині пирогами називають вареники. Загалом начинка може бути такою ж, окрім маку. І вони смачні!

Тарас ЛЕХМАН

Воскресіння Христове, або ж Великдень — найвизначальніше церковне свято, так само і в народному календарі українців. Започатковується обряд удосвіта, після виносу й “поховання” плащаниці, радісною звісткою, що лине з уст священика у храмі: “Христос Воскрес!”. А миряни хором відповідають: “Воістину Воскрес!”. І так вітаються (“христосуються”) один з одним протягом сорока днів, аж до свята Вознесіння Христового.

Після урочистого обходу навколо церкви й Богослужіння починається освячення пасок, крашанок, інших великодніх страв, писанок. Щоправда, дехто це вже зробив напередодні у суботу. Але, дотримуючись давніх традицій, люди старшого віку освячують пасхальний кошик таки у неділю, на сам Великдень, бо “великодня паска таки смачніша...”.

Повернувшись додому з церкви, сім'я сідає за святковий стіл. Шинка, ковбаса, сало, свячене яєчко... Які вони смачні після Великого посту!

Та найпершими поверталися зі всеношної дівчата. Відразу вмивалися водою, у яку клали освячені крашанки, “щоб гарнішими личка були, виглядали, мов та крашанка”. Господар зі свяченої паски обрізав з трьох боків скибочки, а після закінчення Великодніх свят (у середу) “віддавав на здоров'я худобі”. Такий обряд і тепер зберігається в окремих селах Волинського Полісся.

Детальніше:НЕ КОЖЕН ДЕНЬ ВЕЛИКДЕНЬ...

Перша неділя після Великодня, а відтак — увесь повеликодній тиждень, у церковному календарі називається Томиною (Фоминою). У народній традиції українців вона більш відома під назвою “Провідна” (“Проводи”). У давніх літописах - Троїцькому (1372 р.), Новгородському (1373 р.), Київському (1493 р.) - зустрінемо назву “Радуниця”. Очевидно, вона походить від імені язичницької богині східних слов'ян Радуниці, яка, за деякими фольклорно-етнографічними джерелами, уособлювала весну, радість, оживлення (воскресіння), навіть весняну росу. Є й інші версії.

В одному стародруці церковного календаря читаємо: “В Радуницю був звичай серед простолюддя згадувати померлих свояків, з язичницькими обрядами, і той, хто згадував, приносив на могилу вино, ситне пиво, пироги, млинці, і після відправи священиком литії, взявши чарку з вином, або склянку з пивом, відливав частину на могилу, а решту допивав сам; жінки в цей час жалобним голосом причитали, голосили, згадували добродійні вчинки небіжчика”. Звісно, церква ставилась до цього вельми неприязно, та й тепер такі “поминання” і “трапези” строго забороняє.

Нині слово “Радуниця” не вживається. В окремих етнографічних регіонах України Провідну неділю ще називають “Могилками”, “Гробками”. До неї, як і до Великодня, готувалися (і готуються) заздалегідь. Ще раз прибирали могили, територію навколо них, дещо поправляли, ставили у вази свіжі квіти.

Після недільної церковної відправи усією сім'єю йшли на кладовище, де очікували приходу священика для здійснення поминальної відправи. Дехто вже здійснив цей християнський обряд у Великодні свята. Все ж, на Провідну неділю (Проводи) варто ще раз провідати на кладовищі спочилих у Бозі. Слово “померлі” від Великодня і протягом тижня не вживають, “бо вони чують, образяться”. Як і на Великдень, неодмінно віталися з ними: “Христос Воскрес!”. Казали: “Гріх не провідати на Провідну неділю! Бо їм — Царство Небесне (Боже), а нам ще прожить... Вони — на Правді!”. Опісля у вузькому сімейному колі (в гості не ходили) могли за обіднім столом пом'янути спочилих.

У давніші часи напередодні Томиної неділі, у суботу, жінки справляли Бабський Великдень. В однієї з господинь влаштовували у складчину трапезу, приносили, хто що міг. Ситно харчувалися і... перехиляли чарки. Під впливом церкви цей обряд вже давно занепав.

А душам усопших потрібна молитва живих!

Тарас  ЛЕХМАН.

Здавалося б, що жупан належить до суто українського козацького одягу. Але це не так. Він мав значно більше регіональне поширення, і вважається давнім типом верхнього слов'янського одягу...

У XVII-XVIII століттях жупан був частиною чоловічого або жіночого костюма заможної козацької старшини, шляхти та міщан (що вже мовити про гетьмана?!.), а пізніше став поширеним й у... селянському побуті. Наявність жупана служила ознакою заможності. Шили його з дорогих тканин — штофу, парчі або з тонкого фабричного сукна, частіше синього, зеленого, рідше — червоного кольору.

За формою пошиття жупан завжди був довгим, приталеним, із призбираною спинкою і полами, що ледве сходилися, з відкладним або стоячим коміром, манжетами і кишенями, на полотняній підкладці. Поли, відлоги, манжети та кишені обшивали кольоровою тканиною, прикрашали тасьмою, шнурами; уздовж цілок у два ряди і на кишенях пришивали гудзики.

Жупан, як правило чи на вимогу тогочасної моди, носили в парі з кунтушем. Це — також старовинний верхній одяг, що напинався поверх жупана. Шили кунтуш з дорогого кольорового сукна, з великими прорізами для рук і довгими “фальшивими” рукавами (вильотами), які перекидали через плечі на спину. Як і жупан, кунтуш прикрашали срібними, золотими або шовковими шнурами. Але якщо останній не ввійшов до селянського вжитку (очевидно, що не було в ньому потреби), то жупан, який з часом стали носити в парі зі свитою, закріпився у першій половині XIX століття в костюмі заможного сільського населення Подніпров'я.

Тарас ЛЕХМАН