За народним і церковним календарями 14 серпня — свято Першого Спаса, Спаса на воді або Медового Спаса. Закріпилася й інша назва — Маковія, адже у церквах вшановують сімох старозавітніх братів-мучеників Маккавеїв і святять мак. (Тут на назві позначилася співзвучність слів).

Входженню цього свята у побут українських селян (ще навіть за часів Київської Русі) сприяло й те, що воно збігалося з початком важливих аграрних робіт — сівбою озимини. Казали: “Перший Спас — перший засів”. Перед сівбою у церквах освячували насіння, щоб “Бог працю благословив і добре родило”. По селах святили воду. Хресні ходи рушали на ріки, озера, освячували кожну криницю, насамперед — громадську, “спільну”. Дійство дещо нагадувало йорданське водосвяття, тільки без ополонок, хреста з льоду і купання.Тому закріпилася ще й така назва - Мокрий Спас.

Маковія — так звані проводи літа. Цей день вважається першим осіннім.

Своїх традицій дотримувалися пасічники, качали мед, бо від Медового Спаса бджоли вже не будуть давати солодкого продукту, роблять для себе запаси на зиму. Тож на Маковія неодмінно святили свіжовикачаний мед.

...Від самого ранку люди йдуть до церкви, щоб після відправи Служби Божої посвятити квіти, головки маку, воду. Вважали, якщо посвячені на Маковія квіти вплести у косу, то волосся не буде випадати і голова не буде боліти. Знахарі використовували освячені квіти для лікування різних недуг, а мак ставав своєрідним оберегом.

Найбільше церковне свято після Великодня — Вознесіння Христове. Воно завжди припадає на сороковий день після Воскресіння Ісуса Христа, завжди за десять днів до Трійці і завжди на четвер. Тож жартують: “Ніколи не бути Вознесінню у середу чи п'ятницю”. Цього року християни східного обряду відзначають його 25 травня.

Як й інші найурочистіші свята церковного календаря, Вознесіння сповнене багатьма цікавими народними традиціями. У давнину на свято господині пекли обрядове печиво у вигляді драбинок. Це для того, “щоб допомогти Ісусові вознестися (піднятися) на Небо”. Обов'язково мало бути сім щаблів-сходинок. Що символізували сім таїнств. Для обіднього столу неодмінно готували млинці (як на Масляну). Їх чомусь називали “Божими онучами”.

Печивом-драбинками, а воно часто було з медом, маком, млинцями частували біля церкви убогих, жебраків, старців, не скупилися й на грошову милостиню для них.

Після церковної відправи господарі виходили на луг, на сіножаті, аби пересвідчитися, чи добре підросли трави. Адже через два тижні (відразу після свята Трійці) починалися сінокоси. Як правило, до Трійці ніхто трави косою не чіпав. Побутує приповідка: “Вознесіння трави возносить до сонця”. Якщо вони підросли по пояс дорослій людині, то радів господар, бо буде вдосталь сіна для корови.

Виходячи у поле, спостерігали, чи жито заколосилося. Погана прикмета, коли хлібні злаки не викинули до Вознесіння колос. Ця обіцяло неврожай, голодний рік.

У народі кажуть: “На Вознесіння гучно співають солов'ї — довго протримається тепла сонячна погода”.

Підготував Маркіян ЛЕХМАН.

Колишній раб і вірний слуга, а згодом побратим во Христі великомученика Димитрія Солунського — Святий Лупп, якого церкви східного обряду вшановують 5 вересня, загинув мученицькою смертю у 306 році за проповідування Христової віри.

Виконуючи веління свого господаря, Лупп роздав належне Димитрію майно вбогим, сиротам, вдовам і пішов слідом за ним ширити поміж людей науку Ісуса Христа. За церковною і народною традиціями його називають опікуном бідних і знедолених, а також немічних, хворих. Вірять, що на Луппи можна успішно лікувати різні хвороби, звертатися до знахарів, бо вони добре розуміються на зіллі й освячують його у церкві, але в жодному разі не до ворожбитів і ворожок. Останнє — гріх і користі не принесе; вони діють від лихого. Послуговуватися цілющими засобами, що дає людині Природа (вважайте — Бог), не тільки можна, а й треба. Тим паче слід невпинно молитися у храмах до чудотворних ікон і до ікони самого Луппи. Навіть через глибоку віру, щиру молитву, сповідь та Святе Причастя людина може одужати.

Втім, таки не обходилося без марновірства. Багато традицій, пов'язаних з цим днем, побутує на Гуцульщині. Зокрема у давнину відзначали свято вовків. Це для того, щоб сіроманці не наближалися до людських осель, до отар овець та іншої домашньої худоби і не завдавали шкоди, тим паче, не нападали на людей. Тобто, хоч якось намагалися вовка чи то налякати, чи то задобрити, насамперед словесними формулами — магічними замовляннями. Але хіба вовка переконаєш?.. У свято Луппи, крім доїння корів та овець, інших робіт, пов'язаних з тваринництвом, гуцули намагалися не виконувати.

Запримітили: з цього дня починає опадати листя з осик.

У народі кажуть:

- Якщо лист лягає “горілиць” - на холодну зиму, а “долілиць” - на теплу.

- Пізній падолист — на суху осінь.

Тарас ЛЕХМАН

6 вересня християни східного обряду вшановують Святого Євтихія, учня Святого апостола і євангеліста Івана Богослова. Ним він був висвячений на єпископа Севастії у Палестині і помер у глибокій старості. (За деякими церковними джерелами - загинув мученицькою смертю за Христову віру).

Ще у давнину люди запримітили: якщо цього дня падає дощ, то віщує багатий врожай на наступний рік. Кажуть: “Виплачеться Євтихій, подощить деякий час після нього і сонце осіннє знову засяє”. Проте, це вже не надовго.

Однак Святий Євтихій обіцяв щось набагато важливіше для дівчат, а саме: красу, здоров'я, гарне пишне волосся. Знаємо, що гарне густе волосся, довга коса - і є дівоча краса. Вважалося: який дощ цього дня — таке й волосся може вирости, якщо, звісно, докладати певних зусиль. І коли дощ вдавався рясним та тривалим, то й волосся мало вирости густим та довгим. Тому дівчата набирали цієї дощової води і вмивали нею голови.

Не забували вони й про різні цілющі трави, що здатні творити дива з довгим волоссям, наприклад, любисток. Мовлять, дівчину, яка не лінується мити любистком волосся, дуже любитимуть хлопці, і вона зможе обрати з-поміж них найкращого. Допоможе їй у цьому сам Євтихій-Сватальник (ще так називають його у народі), але потрібно просити святого належно, через молитву у церкві...

Крім вшанування Святого Євтихія цього дня в українських православних храмах згадують про подію перенесення мощей Святого Петра — Митрополита Київського з церкви Святого Івана Ліствичника до Успенського собору. Це сталося 1479 року.