Григорія Тютюнника (1920-1961 роки життя) український читач знає насамперед як блискучого прозаїка. І мало хто здогадується, що він був ще й талановитим поетом.

Німецько-радянська війна (і так історики тепер називають Велику Вітчизняну війну) застала письменника у Харкові. Виповнився йому тоді 21 рік. З третього курсу філологічного факультету університету разом з Олесем Гончарем, іншими студентами пішов Григорій Тютюнник у страшний вир війни. Про ті найдраматичніші дні свого життя згодом напише: «У 1941 , восени, пішов на фронт рядовим бійцем».

Воював на передових, зазнав гіркоти полону й випробувань втечі з нього, чотири рази тяжко поранений. Втратив багато крові, здоров'я, сил, але вижив і назавжди лишився співцем високих людських почуттів, ідеалів, чистих помислів, не розгубив дорогоцінного дару бути щирим, відвертим, ніжним і сильним водночас, бути Людиною!

Григорія Тютюнника ми завжди знали і знаємо як автора талановитого роману «Вир», збірки оповідань «Зоряні межі», Невеликої повісті «Хмарка сонця не заступить». А він усе життя писав ще й вірші, незбагненно красиві, неповторно ліричні, філософські, мудрі. Але навіть в українських енциклопедіях не згадується про його високий поетичний дар. Єдина збірка «Журавлині ключі» вийшла друком 1963 року, аж через два роки після смерті автора.

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент Української академії друкарства

м. Львів

(З фенологічного щоденника)

Травень — місяць пташиного співу. Не полінуйтеся (звертаюся насамперед до мешканців міст), особливо увечері чи на світанку, вийти на луг, де ростуть кущі верболозу, калини.., у гай, ліс, навіть прогулятися лісосмугою, щоб насолодитися пташиними концертами. Почуєте ви їх у міському парку, у садах... Та усіх пернатих переспівують солов'ї. Кожен хоче неодмінно «зіграти першу скрипку». Тьохкають, витьохкують, щебечуть, свистять - хто кого переспіває. Ото слухав би їх і слухав годинами.

Співають, як правило, «парубки», а «дівчата» мовчать. Вибирають собі з-поміж них найголоснішого, найартистичнішого, тільки зрідка відспівують, і то, мабуть, коли «дівчині» сподобався «парубок», коли погодилася з ним «на шлюб». А так - не виявляє почуттів, береже гордість.

* * *

Молодим солов'ям ще зась до старших. Ті співають майстерно-майстерно. А молодь лише намагається наздогнати їх у майстерності, навіть пробує наслідувати. Але у кожного співака має бути свій неповторний голос. Згодом так воно і станеться.

* * *

Пізньою весною чи на початку літа, коли випадає нагода погостювати у селі в дідуся та бабусі, інколи всю ніч не можу заснути. Не сплю аж до світанку. Так вже заповзято виспівують солов'ї. А віконця у моїй кімнаті, яке виходить у сад, а відразу за садом - луг з порослими кущиками, зумисне не зачиняємо, бо парко у хаті.

Не ображаюся на солов'їв, які не дають задрімати. Навпаки, краще недосплю, та таки послухаю їхні мелодійні співи.

* * *

У дитинстві часто не міг розрізнити соловейка і горобчика, коли бачив їх поряд чи окремо. Пояснювали дорослі, яка між ними різниця, та второпати не міг. Зовні вони схожі. Потім сам дійшов такого висновку: соловейко - голосистий, здається, що ось-ось голос «надірве», а горобчик так не заспіває. Однак узимку, коли соловейка нема, ми і горобчику раді!

* * *

Знову ж, ще малим пізнього літа побачив у садку на кущі смородини пташине гніздечко, вже спорожніле. Пташенята вилупилися, підросли і покинули його. Воно нагадувало мені круглий великодній кошик, тільки крихітний і вимощений на дні пір'ячком. Як підказали батьки, це було гніздечко соловейків. Згодом на холодному осінньому вітрі, під покровом зимового снігу воно і далі залишалося триматися на кущі, аж до весни. Тільки-от весною соловейки чомусь у ньому не оселилися... Облюбували інше місце...

Під враженням від побаченого я написав і надрукував у газеті одну з своїх перших заміток - «Пташине гніздечко». Тоді я навчався у четвертому класі...

* * *

У травні голос соловейка добре чути. Навіть різкі, як для тієї пори року, похолодання, рясні дощі не стають йому на заваді. У другій половині червня солов'їні концерти поступово стихають. А потім їх взагалі не чути. Щоправда, зрідка таки озветься соловейко. Кажуть, що це той, який так і не знайшов собі пари. Інші зайняті «сімейними клопотами»: годують комашками, черв'ячками ненаситних малят, а їх у гніздечку може бути четверо-шестеро. Тут уже не до співу та розваг.

* * *

Наприкінці липня - у першій половині серпня знову зрідка можна почути голос соловейка, і то, якщо пташина близько. Але це не той голос, який лунає весною. Не дивуйтеся! Адже пробують співати молоденькі солов'ї - вчорашні пташенята. Вони щойно вчаться. Та так кортить заявити про себе перед відльотом у вирій.

...Нехай опановують ази співу, «вивчають ноти», а весною потішать і зачарують нас!

* * *

Турбує інше. І про це годі не сказати! Надмірне використання хімічних добрив для підживлення трави на луках та сільськогосподарських культур у полях, підпалювання сухостою, пожежі у лісах та гаях чи на тих же луках, спричинені людиною, неодмінно призведуть до зменшення популяції солов'їв, і не тільки їх. А втрати, завдані Природі, не компенсуєш жодними штрафами, яками б «захмарними» вони не були...

* * *

Якщо у вас туга на серці, душа сповнена негативних емоцій, злоби (мало що трапляється у житті), то послухайте соловейків. Це вас неодмінно заспокоїть, зніме стреси...

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент факультету медіакомунікацій та підприємництва Української академії друкарства

м. Львів

“...Про тебе, про мене, про нас...”, - так визначив зміст книги “Історія русів” її перекладач Іван Драч. Авторство твору, на думку багатьох науковців, належить Григорію Кониському (1717-1795 рр.), видатному церковному і культурному діячеві XVIII століття. Доводить це і дослідник його творчості, письменник Валерій Шевчук.

Звісно, що у радянський період вона не могла вийти друком. Адже книга, даючи широку картину розвитку України від древності до 1769 року, стверджує моральне й історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток. Автор чітко відокремлює український народ від російського. Про це яскраво сказав Михайло Драгоманов: «Якщо автор не любив московських порядків, то цілком не як вузький український націоналіст, а як оборонець прав людини і навичок новітньої європейської культури».

От і сталося, що майже за двохсотлітнє існування твір виходив друком лише двічі, і то малими тиражами. А саме - 1846 року у Москві, за сприянням Осипа Бодянського, та 1956 року у Ню-Йорку (для духовних потреб української діаспори). А ще був час, коли книгу розповсюджували таємно у списках і платили за неї великі гроші; був час, коли за її читання позбавляли волі... Тепер вона у вільному доступі. Навіть є факсимільне перевидання.

«Історію русів» використовував Тарас Шевченко при написанні історичних творів, Микола Гоголь, коли працював над повістю «Тарас Бульба» та інші письменники, історики.

«Історія русів» особливо актуальна й тепер! Хоча Україна вже Незалежна...

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент Української академії друкарства

м. Львів

(З фенологічного щоденника)

Початок травня. Вранці блукаю зеленим лугом з острівцями різнобарвних квітів. Ростом невеличкі, зате які гарні! Чорні, щойно вириті, і сірі, давніші, кротовини, що поміж ними, зовсім не псують пейзажу. Навпаки, додають краси. Неповторний орнамент, створений Природою!

Панує відносне затишшя. Аж незвично. Тільки час від часу долине з кущів верболозу голос зозулі. Думає про свої пакості: кому яйце підкинути у гніздо. Тільки-от у зозулі кує самець (він), а не вона. Та - мовчить.

На болотах біля берегів Західного Бугу може заскиглити чайка. І то зрідка.

Велично ступає по траві лелека. Пара цих птахів оселилася у гнізді, що на краю села. Шукає лелека здобич для своєї половинки.

На луг частенько навідуються шпаки. Летять сюди з сусіднього лісу, зі садів. Гамору, чвар не влаштовують. Конкуренції нема. Зелений килим лугу з витканим квітковим орнаментом, мов багатий та щедрий стіл. Будь-де знайдеш жучка, личинку. Для всіх вистачить гостинців, кожний урве ласий шматочок.

Детальніше:У ЛУЗІ ЗАЦВІЛА КАЛИНА...

Якщо запитати когось із дорослих: “Де твоя “маленька Батьківщина”, де твій край?”, то неодмінно почуємо у відповідь: “Там, де народився, де промайнули дитячі літа, де сповнювали серце перші мрії”. Так і в мене! Хоч шахтарський Червоноград давно став рідним, та все ж постійно манить у село свого дитинства, юності — Верб'яж, у мальовниче Закарпаття.

Частенько навідуюсь сюди. Ні, навіть у не творчих (але натхнення таки черпаю!), а у побутових справах, та, насамперед, провідати рідню. Діло — святе! Відтак - завжди користуюся нагодою переступити поріг своєї школи, яка дала мені крила, дорогу в життя, добрим словом згадати і пом'янути учителів, бо, на жаль, багато з них вже у Вічності. Навіть улітку, коли у дітей - канікули, у педагогів - відпустки, та й, здається, сама школа відпочиває від дзвінкого дитячого гамору, хочеться таки пройтися її подвір'ям, посидіти на лавчині, згадати роки минулі, особливо той випускний — 1967-й... Ось так і народилися рядки вірша:

Мабуть не забуду я ніде й ніколи,

Як топтала я стежину до знань, до школи.

Стежечка збігала вниз і знову вгору,

Разом поспішали у Верб'язьку школу.

Не приховую: тішить те, що тут мене пам'ятають, знають, читають мої книги. Не раз організовували літературно-мистецькі заходи, на яких звучали мої твори, а я про це дізнавалася аж через деякий час. Повірте, такі сюрпризи — вельми приємні!

Детальніше:СТЕЖКОЮ ДО РІДНОЇ ШКОЛИ