Якщо запитати когось із дорослих: “Де твоя “маленька Батьківщина”, де твій край?”, то неодмінно почуємо у відповідь: “Там, де народився, де промайнули дитячі літа, де сповнювали серце перші мрії”. Так і в мене! Хоч шахтарський Червоноград давно став рідним, та все ж постійно манить у село свого дитинства, юності — Верб'яж, у мальовниче Закарпаття.
Частенько навідуюсь сюди. Ні, навіть у не творчих (але натхнення таки черпаю!), а у побутових справах, та, насамперед, провідати рідню. Діло — святе! Відтак - завжди користуюся нагодою переступити поріг своєї школи, яка дала мені крила, дорогу в життя, добрим словом згадати і пом'янути учителів, бо, на жаль, багато з них вже у Вічності. Навіть улітку, коли у дітей - канікули, у педагогів - відпустки, та й, здається, сама школа відпочиває від дзвінкого дитячого гамору, хочеться таки пройтися її подвір'ям, посидіти на лавчині, згадати роки минулі, особливо той випускний — 1967-й... Ось так і народилися рядки вірша:
Мабуть не забуду я ніде й ніколи,
Як топтала я стежину до знань, до школи.
Стежечка збігала вниз і знову вгору,
Разом поспішали у Верб'язьку школу.
Не приховую: тішить те, що тут мене пам'ятають, знають, читають мої книги. Не раз організовували літературно-мистецькі заходи, на яких звучали мої твори, а я про це дізнавалася аж через деякий час. Повірте, такі сюрпризи — вельми приємні!
Моя остання зустріч з учнями та педагогами Верб'язької ЗОШ відбулася... цілком спонтанно, непередбачувано. Хоча-хоча... Так мало статися! Навідавшись у справах у рідне село, знову переступила поріг школи. Мене радо зустрів її директор Володимир Олянич, педагоги. І раптом вони вирішили організувати творчий захід з нагоди мого ювілею.
Цікаво й невимушено проходила ця літературно-мистецька зустріч. Учні від 1 по 9 клас (школа у нас - “дев'ятирічка”) читали вірші з усіх моїх семи збірок: від “Вишиванки для Іванка” до “Іду в осінні заметілі”, під оплески виконували пісні, зокрема - “Величальна про маму”, “Вчителько моя”, представили серію фотослайдів. Читала і я нові твори, спілкувалася з дітьми, учителями. Дружня, щира, тепла розмова тривала аж півтора години! Для мене таке вперше у стінах рідної школи! Позитивні емоції годі приховати.
Спасибі директору Володимиру Оляничу, завучу Ганні Ковач, учителям, зокрема Надії Гризі за організацію творчого заходу! Спасибі учням за їх активну участь!
Опісля я ще довго розмовляла з дирекцією школи, вчителями про успіхи, здобутки (тут є чим похизуватися!) і, звісно, про соціально-побутові проблеми, які, зрештою, переживає ледь не кожна школа, але вирішувати їх таки потрібно, про необхідність додаткових джерел фінансування. Все — заради дітей, їх комфорту, ефективного навчання.
Отож хочеться, щоб у школу частіше навідувалися випускники, а серед них є й успішні люди, заможні, щоб ставали меценатами, щедрими Миколайчиками, цікавились проблемами свого колишнього навчального закладу (втім, слово “колишній” тут недоречне, бо “шкільна родина” - на все життя!), подали руку допомоги. Вас завжди пам'ятатимуть у рідній школі!
Ольга ГОЛУЗИНЕЦЬ.
Член Української асоціації письменників, голова літературного об'єднання “Третій горизонт”
м. Червоноград