(Дещо з історії)

Люблінська унія — один з найскладніших і найсуперечливіших чинників в історії нашої держави, і зумовили його не українці, а ті, хто прийшов на наші терени із загарбницькими намірами. Здавалося б, з одного боку відбувся розвиток міст, промисловості, а з іншого — посилення національного гніту. Якими ж були наслідки Люблінської унії для українських земель?..

Поразки у Лівонській війні з Росією підштовхнули уряд Литви до остаточного об'єднання з Польщею. На спільному сеймі представників обох держав у місті Любліні 1 липня 1569 року було проголошено унію (злиття). За її умовами Велике князівство Литовське об'єдналося з Польським королівством в єдину державу — Річ Посполиту.

Після Люблінської унії до складу Польщі ввійшли воєводства: Руське (Галицьке), Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське. За Литовським князівством залишилося Берестейське воєводство на Пінщині.

Українському народові загрожувало повне національне знищення. Польські магнати і шляхта жорстоко визискували українських селян. Польський закон дозволяв феодалам карати українського селянина навіть смертю. Українських міщан всіляко обмежували у правах. Люблінська унія повернула Україну до Заходу, зумовила піднесення релігійної, національної, економічної, збройної боротьби. Щодо збереження релігійної ідентичності, то згодом таким наслідком стала Берестейська унія (1596 рік), а також виникнення церковних братств.

Детальніше:ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ, ЇЇ НАСЛІДКИ ДЛЯ УКРАЇНИ

Розглядаючи теперішні події на Сході України та в Криму, волею-неволею повертаємося до далекого 1654 року, коли було укладено українсько-московський договір. Надто вже разюча різниця у трактуванні цього документа російською та українською сторонами. А як все було насправді?..

З самого початку Визвольної війни 1648-1654 років гетьман Богдан Хмельницький шукав союзників, нераз замислювався, кого вибрати: Крим, Туреччину, Молдавію чи Московську державу? Реально можна було розраховувати тільки на військові сили Туреччини або Московії, щоб протистояти Речі Посполитій.

1 жовтня 1653 року у Москві був скликаний земський собор, який постановив розпочати війну проти Польщі та «ізволив того гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорозьке з містами і землями приєднати під государеву високу руку». Наприкінці жовтня цього ж року до України прибуло посольство Бутурліна для юридичного оформлення договору з боку гетьмана і старшини.

8 січня 1654 року у Переяславі відбулася рада. Гетьман звернувся до присутніх з промовою. Він заявив про необхідність прийняти підданство царя, приєднати Гетьманщину до Московії, мотивував ще й єдністю віри. Але вже тоді переговори ледь не зазнали краху через категоричну відмову Бутурліна присягнути від імені царя, що цар ніколи не порушить прав і вольностей козацтва, не віддасть Україну на поталу польському королеві. Мотивація Бутурліна доволі проста: московський цар ніколи не присягає перед підданими, на відміну від українського гетьмана…

Українські козаки присягали на Євангелії. З козацької старшини не присягнули лише Іван Сірко та Іван Богун. Мабуть, вони вже тоді відчули небезпеку «союзу» з Москвою. Що не кажіть, але далекоглядно! Втім, протягом січня-березня московське посольство прийняло присягу жителів 117 населених пунктів України. Не повсюдно ця акція проходила гладко, що викликало неабияке невдоволення представників московського посольства. Категорично відмовились присягати київське духовенство на чолі з Митрополитом Косовим, козаки Уманського і Брацлавського полків.

Детальніше:ДВІ ПОЗИЦІЇ ТРАКТУВАННЯ

Одна з найтрагічніших сторінок нашої історії — ліквідація Запорозької Січі. Російський узурпатор продовжує свою ганебну політику щодо України і в XXI столітті. (Впродовж віків він її ніколи не припиняв). Отож, з огляду на сучасні події, варто згадати про події минулого...

У 1774 році закінчилася чергова довготривала російсько-турецька війна. Хоча Петербург гучно та пишно святкував перемогу, проте в самій Росії спокою не було. Над Доном спалахнуло й набрало руху повстання на чолі з Омеляном Пугачовим. Відомо, що той навіть листувався із запорозькими козаками, аби вони підтримали його. Катерина II, неабияк налякана бунтівниками, наказала немилосердно покарати їх. З великими потугами, не відразу, але царському війську таки вдалося придушити повстання. Для царату слово “повстання” видалось надто гучним, тож назвали його “бунтом”.

Детальніше:ЛІКВІДАЦІЯ СІЧІ: ТРАГІЧНА СТОРІНКА ІСТОРІЇ

Переглядаючи деякі російські сайти, інтернет-видання, запримітив, як часто вони “плачуть” за царем Петром І, вимагають від теперішньої влади Росії радикальніших, агресивніших дій (куди вже, хібо що офіційне оголошення війни?) щодо України, бо, мовляв, українці забули, яке благо, яке щастя принесла їм Росія... Словом, слід належно провчити “хохлов”.

І ось саме правда про Петра І та його руйнівну політику щодо України. Радянські дослідники історії писали, як правило, лише про значний позитивний вплив реформ Петра І на розвиток України. Тільки де той “позитив”?.. Українці мали і свою високорозвинуту культуру без російського втручання та “допомоги”. Навпаки, росіяни вчилися у нас, і не раз запрошували наших учених мужів навчати їхнього мужика різним наукам. Радянськими істориками зумисне добре замовчувалися негативні наслідки діяльності імператора Петра І — прихильника абсолютистської влади на життя українського суспільства.

Насамперед Петро І розгорнув особливо активну (часом приховану, часом відкриту) боротьбу за підпорядкування гетьманської влади російському уряду. Він насторожено стежив за всіма контактами Запорожжя, представників старшинської адміністрації Лівобережної та Слобідської України з чужоземцями, категорично, під страхом смертної кари забороняв їм вести будь-які самостійні переговори з послами інших країн.

Детальніше:РУЙНІВНА ПОЛІТИКА ПЕТРА І ЩОДО УКРАЇНИ

(ОУН-УПА: ДЕЩО З ІСТОРІЇ)

На жаль, так вже повелося в нашому суспільстві, що тільки наближаючись до святкування чергової річниці Дня Незалежності України чи до відзначення інших дат, подій у нашій складній історії, ми все частіше згадуємо про тих, хто поклав свої голови за Батьківщину, державність, волю (і не тільки на Майдані, взоні АТО), поневірялися по таборах і тюрмах, терпіли наругу польського, німецького, більшовицького режимів, але навіть перед загрозою смерті не зреклися Вітчизни. У числі таких славних патріотів — члени Організації Українських Націоналістів. Не так уже й багато їх залишилося живими... Про своїх Героїв пам'ятаймо повсякчас!

...Після програних визвольних змагань і втрати державності 1917-1920 років Україну поділили сусіди-окупанти. Кожен прагнув отримати “ласий шматочок” території і встановити тут свій порядок, нехтуючи правами корінного етнічного населення. Та впродовж 1920-1939 років українці зуміли створити нову модерну політичну формацію — Організацію Українських Націоналістів (офіційно заснована 1929 року). ОУН відносно швидко розвинула й розбудувала свої структури, зокрема на західних теренах України, активісти завжди діяли оперативно, вишколила й підготувала широкі кола патріотів до боротьби за Самостійну Державу (ці слова оунівці писали у своїх прокламація та відозвах завжди з великої літери), сформувала надійну підпільну агентурну мережу.

Детальніше:ПАМ'ЯТАЙМО СВОЇХ ГЕРОЇВ ПОВСЯКЧАС!