Останні новини
02 серпня 2020
02 серпня 2020
02 серпня 2020

ЗАГАДКОВА ДІВЧИНА

Дівчина, історію якої я вам розповім, народилася дуже давно, коли Бог створював світ. Її довге русяве волосся пахло ранковим світанком, а ніжні розумні очі нагадували небо, яке знайшло спочинок у затишних зіницях. Проте вони були не лише блакитними, а й кришталевими. Подивишся в її очі — і побачиш своє відображення. У неї дуже чуйне серце, а очі — це ж дзеркало душі. Воно чарівне, адже все в ньому здається світлим і прекрасним. Її губи — наче маки в полі. Коли говорить, то з її уст ллється солов'їна пісня. Тієї миті усе живе завмирає, щоб послухати цю мелодію. Крім того, вродлива дівчина є особливою, адже має дар спілкуватися з усім живим, що її оточує. Серце — домівка любові. Дівчина вважає звірів і птахів найкращими друзями, квіти — сестричками, хмаринки — хресними батьками, а сонечко — старшим братом. Вона любить їх понад усе на світі і ладна віддати життя за найменшу рослинку. Щоранку вітається з братом-сонечком, який ніжно пестить її своїми промінцями і дарує новий день. Дівчина допомагає усім: квіточці перев'язала поранений листочок, зайчику вилікувала лапку, а пташині — крило, полоскотала хмаринки, щоб ті скоріше дощику послали на спраглий луг... І таких справ у неї багато, є чим займатися увесь день. Ось так щасливо жила, допомагаючи всім, хто потребував цього. Аж поки... одного дня на світ не з'явилися люди.

Спершу дівчина не знала, хто вони такі, але вирішила з ними познайомитися. Вона дуже чуйна, щира, тому повинна любити всіх у цьому світі добра та милосердя! Але, на жаль, її знайомство з людьми виявилося не таким, яким вона собі його уявляла. Дівчина привітно всміхнулася людям і почала з ними розмовляти. Проте.., на її превелике здивування, у відповідь не почула жодного слова. Лише презирливий погляд чоловіків зміряв її з голови до ніг. На неї ще ніхто так не дивився. У цьому погляді вона відчула щось лихе, і дівчині це не дуже сподобалося. Все ж вона щодня навідувалася до людей, сподіваючись, що ті скажуть їй бодай слово, одне однісіньке: “Привіт!”, яке з усмішкою на обличчі дарували їй усі, з ким знайомилася. Згодом дівчина зрозуміла, що люди просто не вміють говорити, тому не можуть з нею розмовляти.

З часом цих людей стало більше. Одного разу, коли вона прогулювалася ліском та вітала з народженням молоді деревця, побачила двох чоловіків, які, на превелике здивування дівчини, розмовляли! Ох, якою радістю переповнилося її серце. Адже нарешті й з людьми зможе спілкуватися! Сяючи від щастя, побігла до тих чоловіків і почала гукати:

- Привіт вам, дорогі мої! Я така рада, що ви навчилися розмовляти!

Почувши її голос, чоловіки різко озирнулися і перелякано заговорили:

- Що це? Ти чуєш, як грізно воно бурчить на нас! Не гаймо часу, тікаймо чимдуж, поки воно не вирішило поласувати нами!

А дівчина здивовано гукає:

- Ну про що ви, чому я повинна вас їсти? У лісі є безліч ягід! Я просто хотіла поспілкуватися з вами... Постривайте!!!

А ті знову своє:

- Тікаймо скоріш! Те створіння і досі переслідує нас!

І втекли...

Дівчина дуже засмутилася через те, що люди не зрозуміли її. “Чому так? Я ж їх розумію, - роздумувала вона. - Тим паче, створіння з добрим серцем навіть без мови можуть порозумітись! Ось так, наприклад, як я зі своєю ріднею та друзями. Ми і без слів уміємо спілкуватися! Але, можливо, проблема живе в них усередині, адже, якщо вони не вміють говорити серцем, то є злими... Невже щось може існувати без милосердя та любові? Бо якщо в душі панує зло, то місця для добра не залишається. Однак, ні, це — неможливо! Усе на світі створив наш Милосердний Батько, а від Господа іде лише добро!”.

Згодом вона змирилася з тим, що люди — дуже дивні створіння, і їй їх не зрозуміти. Тому вирішила і далі жити звичним для себе життям. Воно і без людей є дуже цікавим для неї.

Дівчина вже, було, й забула про існування людей, але... Одного разу, гуляючи лугом, почула страшний крик свого друга, який кликав на допомогу. Вона побігла на цей голос і опинилася в лісі. Тут побачила, як люди ламали гілки дереву. “Та як їм тільки рука піднялася моєму другові, навіть братові, руки ламати! За що? - думала дівчина. - Я пильную, перев'язую деревам найменші рани, а люди...”.

- Зупиніться! Не кривдіть його! Невже ваше серце не ранить його плач? Досить уже, зупиніться! - несамовито кричала дівчина.

А люди теж заговорили:

- Погляньте, це ж те саме створіння. Проженімо його геть, щоби більше нас не турбувало!

І вони почали кидати у дівчину камінням. Та у сіх сил тікала від них. Проте люди ще довго переслідували дівчину, аж поки зовсім не прогнали з лісу. Вони б і далі переслідували її, але вже самі втомилися.

Притихли пташки. Сонечко злякано заховалося за хмаринки. А ті мовчали. Вони навіть не могли заплакати. Усе живе завмерло. Дівчина нерухомо лежала на землі. Здавалося, що вона нежива. Ніхто не наважувався до неї підійти. Та раптом цю німу тишу розвіяла маленька пташечка, що підлетіла до дівчини. Ластівкою її звали. Колись вона також лежала край лісу з пораненим крилом, а дівчина допомогла їй. Тепер настав час віддячити своїй рятівниці і теж не залишити в біді. Ластівка тихенько підлетіла і побачила, як чорна земля жадібно всмоктує кришталеві сльозинки дівчини. Це було єдиним доказом того, що в пошматованому тілі ще жевріє життя. З ран стікала кров... Уперше земля відчула цей страшний запах - запах крові, яка пролилася не через випадкове поранення, а через жорстокість людей. Так багато крові земля ще ніколи не пила... Дівчина практично не відчувала свого тіла, проте найбільше її боліла душа. Вперше вона зрозуміла, що у світі існує зло, і відчула його на собі. Не могла збагнути, за що люди скалічили дерево, за що пошматували її... На жаль, передбачення дівчини справдилися: люди - злі, і хочуть знищити все живе у цьому світі.

Ластівочка почала заспокоювати дівчину:

- Не плач, бідненька... Ми, твої друзі, допоможемо тобі.

І тут усі прокинулися від страшного сну. Звірі взялися переносити поранену до лісу, щоб дати їй спочинок на м'якій шовковій траві. Затяглося небо - і полив рясний дощ. Хмарки голосно ридали, дивлячись на свою знедолену похресницю. Їх чисті цілющі сльозинки змивали кров з глибоких ран, допомагали дівчині збити жар. Звісно, друзі добре піклувалися про неї, тому через кілька днів уже все було гаразд. Залишилися лише рубці на тілі і зранена душа... Дівчина зовсім не ображалася на людей, бо вона любила їх усім серцем, як і все живе в цьому світі. Проте вирішила, що краще не потрапляти їм на очі.

З кожним роком людей ставало все більше. Вони займали нові й нові території. Дівчині доводилося дуже часто мандрувати, шукаючи нове місце для проживання. Зі старого їй щоразу доводилося втікати, бо люди, помітивши її, кидали камінням, а іноді навіть із луків стріляли. Добре, що жодного разу не влучили... Нестерпним стало життя для дівчини. А як важко їй було слухати стогони близьких, коли люди знущалися над ними чи вбивали їх. Серце дівчини тривожно билося, наче рвалося на волю. Найбільше гнітило те, що вона нічим не може допомогти. Усі дерева, квіти, звірі почали заздрити хмаринкам, що вони можуть спокійно ширяти у небі, куди не дістає людська рука.

Дівчина більше не могла терпіти цього лиха. Вона попросила хмар послати на землю грози з блискавицями, вітрика-братика - здійняти шторм на морях... Це було страшно. І самій було важко змиритися з тим, що через неї можуть постраждати люди. Та іншого вибору не залишалося. Загине кілька людей, а скільком звірям, пташкам, деревам вона врятує життя! Може, нарешті, люди схаменуться.

Через кілька років людей стало так багато, що вони заселили усю Землю. На планеті не залишалося місця, де можна було б заховатися! Дівчина не знала, що робити. Їй стало дуже лячно... А що, коли вона загине? Адже колись і сюди прийдуть люди, а їй уже не буде куди тікати!

І цей день настав. Почувши постріли, налякана дівчина заховалася за деревами. Кожен звук вбивав її зсередини, адже вона розуміла, що в цю мить гинуть її невинні друзі. Дівчина втікала лісом, і раптом... впала. Її ногу щось упіймало. Це було холодне ікло. Вона чула про нього від людей. Його називали «капканом» - пасткою для звірів. Дівчина зрозуміла, що настає кінець, і почала голосно ридати, благаючи про допомогу. Біль скував бідолаху - і вона несамовито кричала. Це був страшний звук. Це крик не лише тіла, а й зраненої душі. Ридала вона довго, уже й кілька днів минуло. У неї більше не залишалося сили для того, щоб кричати, тож притихла в очікуванні кінця... Наступного дня прийшли люди. Дівчина вже відчула подих смерті. Вона підвела очі, щоб востаннє глянути на світ, проте побачила дивну та несподівану для себе картину: перед нею стояли не злі чоловіки зі стрілами в руках, а молода жінка з двома маленькими діточками. Їх лиця випромінювали світло, доброту і щирість, а очі світилися радістю і любов'ю.

- Мамо, їй боляче. Допоможімо скоріш! Звільнімо її! - вигукнули діти.

Мама погодилася, і спільними зусиллями вони звільнили дівчину.

- Спасибі вам! Ви - перші люди, які не скривдили мене, а врятували. Я цього не забуду. Ви змінили мою думку про людей. Я зазнала стільки горя через них... Проте відтепер щоразу, коли мої друзі проситимуть у мене дозволу на якесь стихійне лихо, я заборонятиму їм кривдити людей, бо згадуватиму вашу доброту і те, що саме ви зберегли мені життя! Усе живе намагалося врятувати мене, однак від людських пасток можуть звільнити лише їм подібні... Дякую вам!

- Ми дуже раді, що стали тобі у пригоді. Адже тут нічого особливого немає. Ми завжди допомагаємо звільнятися тваринам, які потрапляють у браконьєрські пастки, лікуємо поранених пташок. Мама каже, що потрібно любити все, що живе навколо нас, - відповіли діти.

- Правильно говорить ваша матуся! Але.., - стривожилася дівчина. - Що це у вас у руках?

- Це - польові квіти. Ми їх зірвали для матусі.

- Але ж, але ж... Погляньте на ці голівки! Невже вам їх не шкода?

- Так вони ж неживі! - заперечила мама.

- Які ж у них голівки можуть бути? - запитали діти.

- Вони живі! Навіть найменша рослинка все відчуває. Не можна просто так зривати квіточки. Адже Бог їх створив для того, щоб ми милувалися ними, а у ваших руках вони просто гинуть. Це ж мої любі сестрички! - заплакала дівчина.

- Пробач, ми не знали. Не плач, такого більше не зробимо! Але як же вони можуть бути твоїми сестрами? - здивовано запитала малеча.

- Усе, що ви бачите навколо себе, це мої рідні друзі, брати і сестри. Вони і з людьми хочуть товаришувати, проте ви...

- Так, це правда, серед нас є багато жорстоких... Втім, вони просто не знають що все навколо є живим і його потрібно берегти та шанувати, - сказала мама.

- Ах, скільки разів я намагалася поговорити з людьми, розповісти їм усе та пояснити. Тільки-от вони глухі до мої слів... До речі, я й не помітила! Яка це радість! Я вперше поспілкувалася з людьми! І ви мене розумієте! Таке щастя траплялося мені лише у сні...

- Тобто, тебе з людей взагалі ніхто не розуміє, окрім нас? Невже це можливо? - здивувалася мама, а дітлахи тільки з цікавістю та допитливо глянули.

- Так! Тому я й зраділа, що ви розумієте мене.

- Але чому? - знову запитала мама.

- Я й сама довго не могла збагнути, чому люди мене не чують, не розуміють. Намагалася їм пояснити, що потрібно любити і берегти все живе... Але ж ні, не чують. Тоді я поспішно дійшла висновку: люди - злі створіння. Адже всі мої друзі є добрими, і вони завжди розуміють мене. А люди черстві... Їх серце не знає моєї мови любові. Вони хочуть знищити все живе, що їх оточує! - розповідала дівчина. - Однак я не можу цього допустити! Прошу вас, допоможуть мені! Погляньте на мене. Усе це вчинили зі мною люди. Розкажіть усім, як я ридаю через їхні лихі вчинки. Поясніть людям, що слід схаменутися і припинити вбивати та нищити все живе довкола! Я більше не можу слухати плач своїх друзів: дерев, річок, грунтів. Усі вони стогнуть вдень та вночі, а моє серце крається від болю. Так і загинути я можу... А тоді... довкілля помститься людству! Мої друзі та рідня не витримають і не пробачать вам моєї смерті. Вони вже й так не межі зриву! Та я їх кожен день прошу, щоб не карали вас, прощали все. А як мене не стане, то хто вас захистить? Лихо буде... Планета вибухне від катастроф та стихійних лих, і не залишиться тоді життя на Землі! Прошу вас, діточки! Ви - єдині, хто може зрозуміти мене. Можливо, саме ви врятуєте планету від знищення. Навчіться цінувати найменшу рослинку, спробуйте зрозуміти, що вона теж жива і хоче жити. Розкажіть про це іншим. Людство не повинно мене знищити! Воно мусить навчитися жити в гармонії з довкіллям. На вас уся моя надія!

Діти пообіцяли, що обов'язково виконають її прохання. Дівчина і досі сподівається, що вони дотримають свого слова... Проте, їх так мало, щоб донести це до людей усього світу.

Я вирішила допомогти їм, тому й розповіла вам цю історію. Сподіваюся, ви підтримаєте мене і допоможете дізнатися всім про страждання цієї дівчини, яка нас так любить!..Тільки разом зможемо очистити своє довкілля від сміття, і тоді заживемо в гармонії з усім живим, що довкола нас. Цим збережемо життя загадковій дівчині, ім'я якої - Природа.

Ольга БУЧЕК.

Учениця Червоноградської ЗШ №1, слухач МАЛіЖу

Всі права захищені. Використання матеріалів сайту і автоматизоване копіювання інформації сайту будь-якими програмами без посилання товариства заборонено ©2020 Probi.