Визначну роль у національно-духовному та культурному житті українців у XVI — XVIII століттях відіграли братства — національно-релігійні й ремісничі організації міщан і селян, які найбільшого поширення набули в містах, містечках, а згодом й у великих селах Наддніпрянщини, Волині, Холмщини, Галичини. Ряд братств існував і на Лівобережній Україні.
Виникли вони у відповідь на посилення політики національного і релігійного утиску з боку Польщі. У 60-тих роках XVI століття широку діяльність розгорнуло Львівське братство; близько 1615 року було засноване Київське, а у 1617 році — Луцьке братство.
Міські братства стали аналогічним утворенням до цехових корпорацій (за ними також закріпилася назва — братства) і мали свої статути. У спеціальних братських домах (здебільшого збудованих на власні кошти) відбувалися сходи братчиків, обговорювалися спільні нагальні справи, чинився суд, збирали внески і пожертви, влаштовували колективні обіди тощо.
Братства дбали про свої патрональні церкви, надавали матеріальну допомогу (із загальної скарбниці, пожертв) своїм членам, відкривали й утримували школи, друкарні, книгарні, бібліотеки, а на балансі найбільш заможних братств перебували ще й шпиталі, притулки для старих немічних людей, сиротинці для дітей, над якими не було кому опікуватися.
Витрати братств (а це інколи були чималі кошти) покривалися власною працею братчиків, за рахунок внесків їхніх членів, прибутків від нерухомого майна тощо.
Велике суспільно-політичне і національно-культурне значення братств, якого вони набули у XVI — XVIII століттях, у наступному столітті помітно зменшувалося; вони вже виконували переважно релігійно-побутові функції. Проте, до членства у них схиляла й певна демократичність устрою, сприяння розвитку народної освіти, збереження національної та релігійної самобутності, тверезого способу життя.
Звісно, діяльність братсв у лоні УКГЦ — тема окремої розмови.
Підготував Тарас ЛЕХМАН.