Реклама

Увійти

Богу Слава, Героям Шана!



Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Новий український портал

(1 Проголосовало)

У народі кажуть: “Вправна, акуратна господиня завжди із запаскою ходить...”.

Усі ми чули слово “запаска”, бачили її, а жінки й дівчата інколи одягають і тепер до праці, однак, погодьтесь, мало знаємо про історію, традиції носіння цього вбрання...

Запаска — найдавніший в усіх слов'янських народів варіант незшитого стегнового жіночого одягу. Була вона добре відома і по всій Україні, мала локальні (у кожному етнографічному регіоні — свої) варіанти оформлення. Переважно складалася з двох вузьких пілок вовняної саморобної тканини. Її ще називали двоплатова запаска.

На Подніпров'ї цей одяг шили у вигляді двох шматків товстого неваляного однотонного сукна різної ширини, частіше чорного та синього кольорів. Спочатку по талії пов'язували задню частину, ширшу й довшу, чорного кольору (сіряк, плахту), а спереду закріплювали другу, вужчу й коротшу, синього кольору — так звану попередницю. Цей тип запасок побутував на Середньому Подніпров'ї як повсякденний та робочий одяг.

У дні свят, особливо, збираючись до церкви, молоді жінки (рідше — дівчата) одягали зелені і червоні запаски, передня частина яких прикрашалася тканим орнаментом або вишивкою.

Саморобні двоплатові запаски інших етнографічних регіонів України відрізнялися своїми оздобленнями, особливостями візерунків на вишивках, технікою вишивання. Так, приміром, уся площина попередниці на Поділлі рівномірно заповнювалась тканим або вишитим орнаментом. На Житомирському Поліссі, Північному Тернопіллі та Хмельницькому Поділлі побутували килимкові запаски. Цей вид незшитого стегнового одягу жінок Придністров'я, Прикарпаття і Карпат був затканий поперечними або поздовжніми поліхромними смугами, часом із додаванням “металевої” нитки. На Поліссі білу полотняну запаску прикрашали широкою смугою червоного тканого орнаменту.

На всіх теренах України побутував і фартух-запаска, яку жінки носили з різними типами стегнового одягу. Фартух часом шили із дорогих, нарядних, частіше імпортних тканин — парчі, візерунчастого шавку, шерсті. Але далеко не кожна молодиця могла придбати собі такий наряд.

(1 Проголосовало)

 Збірка віршів Людмили Ржегак “Лети, літай, Любові Птах” - своєрідний підсумок прожитого, осмислення сутності людського буття на грішній землі (насправді, земля — свята, це ми — грішні; так визнає автор у розмовах з читачами) й одвічне запитання: “А що там, у Вічності?..”. Поетесу неабияк болить серце за долю України. У своїх творах вона ніколи не залишає поза увагою проблеми сьогодення, війни на Сході, долі бійців АТО.

Нам так бракує Любові, елементарної уваги один до одного та поваги, доброзичливості, ввічливості з боку молодшого покоління до старшого, дітей до батьків. На жаль, трапляється у нашому суспільстві, що через гарячковість, надмірну зайнятість особистим життям, молодь нехтує старшими, навіть нехтує батьками, позбавляє їх опіки, турботи. І ті, наче опиняються над прірвою життя, нікому не потрібні. Але ж і молодь колись зістариться... Варто замислитись! Та найгірше, коли у ставлення до батьків проявляється тільки корисливість. Це вже окремий лейтмотив віршів Людмили Ржегак, багато чого приховано у рядках...

 

Та все ж, автор тяжіє до прекрасного, духовності, гармонії Природи, до мистецтва. Отож, нехай Птах Любові приносить усім радість, щастя, повагу, Любов!

(1 Проголосовало)

 

(Деякі проблеми відносин між українцями і поляками у XIX — на початку XX століття)

Попри кардинальну різницю у поглядах на події минулого (скажімо, на Волинську трагедію, визвольну діяльність ОУН-УПА, постать Степана Бандери...), все ж Польща є тепер для України не тільки найближчим сусідом (і це навіть не з огляду на географічне розташування), а й надійним партнером у прагненні нашої держави стати повноправним членом Європейського Союзу і НАТО. Але, вміючи прощати, що велить і християнська мораль, пам'ятаймо: історія багатовікових взаємин двох народів була, на жаль, далеко не гладкою. Один із так званих “тривалих кризових періодів” припав на XIX — початок XX століття.

У цей час поляки й українці не мали власних держав. Їхні національні території були поділені Австро-Угорщиною, Росією та Прусією.

Поляки жили мрією про незалежну Польщу. Вони, за незначним винятком, не змогли піднятися до визнання культурно-освітніх, тим паче політичних прав українців, які протягом усього XIX століття набували нових рис самосвідомості й утворили новітню українську націю. В історії українсько-польських стосунків Галичина займала особливе місце, оскільки була вузлом цих взаємин.

Піднімаючись на боротьбу проти панування Російської імперії, діячі польського національно-визвольного руху майже не використовували революційну силу українських селян (а вони становили більшість української нації), не вважали їх надійною опорою, союзником. Міжнаціональні стосунки особливо загострились під час “Весни народів” - революції 1848 року. Українці домагались поділу Галичини на дві частини: Східну (українську) і Західну (польську). Поляки ж вважали всю Галичину виключно польською територією (байдуже, що чисельно переважало українське населення) і тому чинили опір намаганням українців розділити Галичину і об'єднати її частину з Північною Буковиною. Такий поділ загорожував польському пануванню в краї, спричинив би втрату багатьох природних ресурсів.