Увійти

Богу Слава, Героям Шана!



Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Новий український портал

(5 Голосов)

(Відгук на роман Василя Шкляра “Чорне сонце”)

 

Що таке війна?.. Питання — не риторичне, не банальне. З-поміж різних тлумачень, війна — це коли за амбітні імперські інтереси інших гинуть невинні люди.

З хвилюванням прочитав роман сучасного українського письменника Василя Шкляра “Чорне сонце” (вийшов друком у вересні 2015 р.), який присвячений бійцям добровольчого батальйону “Азов”. Вони одними з перших стали на захист України у важкій війні (тут годі вживати абревіатуру АТО) з російським агресором та доморощеними перевертнями-сепаратистами. Твір написаний “по гарячих слідах” і є блискучою історичною прозою, хоча присвячений сьогоденню. Але відтворене у романі, погодьтесь, стане нашою історією.

У творі йдеться про трагічні події російсько-української війни. Головний герой — доброволець, якому 27 років. Автор зумисне не подає його імені чи псевда, а створює узагальнений, деякою мірою типовий (бо таких — багато!) образ українського бійця. Він серцем і душею любить Україну, без жодних гасел і високопарних слів разом зі своїми побратимами Єгером, Сіроманцем, Малярем та іншими хоробро йде у нерівний бій з переважаючим ворогом, прагне захистити Батьківщину, навіть, якщо доведеться, то й покласти за неї на вівтар смерті своє життя.

Особливо вразив епізод, коли головного героя з побратимами запросили у Маріупольський театр, але прийти зміг тільки він, оскільки Єгер і Сіроманець були на бойовому завданні. Той спробував зателефонувати до них, та марно, їхні телефони виявились вимкненими. І раптом бачить, що його друзі заходять у... театр. Скільки радісних емоцій! Багато епізодів роману навчить читача, що таке істинні друзі і як важливо повсякчас берегти дружбу.

Розповідає Василь Шкляр і про мирне, довоєнне життя персонажів, про їхні сім'ї. Все це оживає у спогадах бійців-добровольців, і тепер здається таким далеким, недосяжним...

Динамічним сюжетом письменник тримає читача у напрузі до останньої сторінки роману. Різні за характерами герої, але їх об'єднує любов до України, готовність на самопожертву заради неї, непохитна віра, що їхні нащадки будуть жити під мирним небом. Тому, певен, роман не може залишити байдужим молоде покоління.

За Україну! За її волю! - одна з провідних тем творів Василя Шкляра, зокрема у романі “Залишенець. Чорний ворон” (події 20-х років XX ст.), у тому ж “Чорному сонці”. Навіть назви дещо співзвучні. Тут можемо провести історичні паралелі, бо ворог той же — імперська Росія.

 

Маркіян ЛЕХМАН

 

(1 Проголосовало)

 

Від перших днів існування Київ виконував не просто функцію міста, заснованого на мальовничих пагорбах, а дипломатичного центру майбутньої держави. Отож, місто, як ворота для всього світу, і водночас ворота, через які світ може пізнати Україну. Такими стали Золоті ворота...

Колись, за часів Володимира Великого-Хрестителя (+ 1015 р.), Київ мав площу всього 10 гектарів. Але вже тоді існували так звані Київські ворота, через які всі почесні гості - дипломатичні посланники урочисто в'їжджали.

Пізніше нащадки Володимира Великого, розширюючи межі міста, збільшували кількість воріт. Так, при князі Ярославі Мудрому Київ стрімко зріс до 25 гектарів, а під кінець його правління уже займав 72 гектари. Та, однак, головними залишалися Золоті ворота. Це був парадний вхід до Києва, з прекрасною Благовіщенською церквою над ним, позолоченими банями-куполами. Все це надавало особливої урочистості при в'їзді у місто. Почесні гості та простий люд, посланники великих імператорів, мандрівники, купці тягнулися до великого міста, щоб відчути його красу, неперевершеність. І всі вбачали в головному вході Золоті ворота - особливий зміст, особливий символ державності.

 

 

 

(1 Проголосовало)

 

Навіть у радянських тюрмах і таборах українські політв'язні не переставали боротися за права людини, за право нації на самовизначення. Одним з ключових етапів такої боротьби стало Кенгірське повстання. Перед тим ще були Норильське й Воркутинське повстання. А от акція непокори у Кенгірі 1954 року виявилась наймасовішою і тривала 42 дні. На чолі повстання стала група українців під керівництвом Михайла Сороки. Безпосередній привід виступу - розстріл колони в'язнів.

Близько 5 тисяч політичних в'язнів (згодом до них приєдналося ще майже 9 тисяч осіб) розпочали страйк. Для придушення «бунту» до табору направили танки та 1700 солдатів. Під час штурму в бою загинуло понад 700 українських націоналістів.

Хоча повстання зазнало поразки, все ж українські націоналісти перемогли сталінську каральну машину.

Побоюючись повторення бунтів, радянська влада пішла на нечувані поступки: було скасовано табірний режим; в'язні могли вільно пересуватися поза бараками; встановили 8-годинний робочий день, за який платили картами на їжу.

Згодом, у 1955 році, влада переглянула «кримінальні» справи та амністувала багатьох політичних в'язнів.

І тепер мужність українців-в'язнів Кремля не в змозі зламати й репресивна машина Путіна.