Увійти

Богу Слава, Героям Шана!



Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Новий український портал

(6 Голосов)

(Відгук на роман Василя Шкляра “Чорне сонце”)

 

Що таке війна?.. Питання — не риторичне, не банальне. З-поміж різних тлумачень, війна — це коли за амбітні імперські інтереси інших гинуть невинні люди.

З хвилюванням прочитав роман сучасного українського письменника Василя Шкляра “Чорне сонце” (вийшов друком у вересні 2015 р.), який присвячений бійцям добровольчого батальйону “Азов”. Вони одними з перших стали на захист України у важкій війні (тут годі вживати абревіатуру АТО) з російським агресором та доморощеними перевертнями-сепаратистами. Твір написаний “по гарячих слідах” і є блискучою історичною прозою, хоча присвячений сьогоденню. Але відтворене у романі, погодьтесь, стане нашою історією.

У творі йдеться про трагічні події російсько-української війни. Головний герой — доброволець, якому 27 років. Автор зумисне не подає його імені чи псевда, а створює узагальнений, деякою мірою типовий (бо таких — багато!) образ українського бійця. Він серцем і душею любить Україну, без жодних гасел і високопарних слів разом зі своїми побратимами Єгером, Сіроманцем, Малярем та іншими хоробро йде у нерівний бій з переважаючим ворогом, прагне захистити Батьківщину, навіть, якщо доведеться, то й покласти за неї на вівтар смерті своє життя.

Особливо вразив епізод, коли головного героя з побратимами запросили у Маріупольський театр, але прийти зміг тільки він, оскільки Єгер і Сіроманець були на бойовому завданні. Той спробував зателефонувати до них, та марно, їхні телефони виявились вимкненими. І раптом бачить, що його друзі заходять у... театр. Скільки радісних емоцій! Багато епізодів роману навчить читача, що таке істинні друзі і як важливо повсякчас берегти дружбу.

Розповідає Василь Шкляр і про мирне, довоєнне життя персонажів, про їхні сім'ї. Все це оживає у спогадах бійців-добровольців, і тепер здається таким далеким, недосяжним...

Динамічним сюжетом письменник тримає читача у напрузі до останньої сторінки роману. Різні за характерами герої, але їх об'єднує любов до України, готовність на самопожертву заради неї, непохитна віра, що їхні нащадки будуть жити під мирним небом. Тому, певен, роман не може залишити байдужим молоде покоління.

За Україну! За її волю! - одна з провідних тем творів Василя Шкляра, зокрема у романі “Залишенець. Чорний ворон” (події 20-х років XX ст.), у тому ж “Чорному сонці”. Навіть назви дещо співзвучні. Тут можемо провести історичні паралелі, бо ворог той же — імперська Росія.

 

Маркіян ЛЕХМАН

 

(1 Проголосовало)

 

Червенська земля, Червенські міста (зумисне пишемо з великої літери) - одна з найзагадковіших сторінок нашого минулого, нашої історії...

Разом із Перемишлем «Повість минулих літ» називає місто Червень, а також землю Червенську «під роком 981». Це, до речі, взагалі перша згадка про будь-які міста на теренах Галичини. Місто лежало при впадіння річки Синюхи в річку Гучву (тепер - Волинська область). Поселення в цій місцевості існувало вже у IX  столітті.

Як і Перемишль та інші західноукраїнські міста, що лежали  в районі політичного та військового суперництва Русі, Польщі, Угорщини, Чехії, Червень виростав спочатку з оборонного замку, який був  збудований у болотистій місцевості. Друге за значенням місто Червенської землі було місто Волинь, яке лежало неподалік столичного града на тій самій річці Синюсі при її впадінні у Західний Буг (нині - біля міста Грубешів у Польщі).

Вперше згадується Волинь у «Повісті минулих літ» близько 1018 року. Назва міста Волинь закріпилася у назві пізнішого Волинського князівства.

Окрім цих міст у Червенській землі були ще й інші, а саме - Володимир, Стоп'є, Угровеськ, Верещин, Комов. Під впливом різних обставин роль стольного граду Червенської землі перебирали на себе у різні часи різні міста.

 

 

(1 Проголосовало)

 

Найвизначніша пам'ятка української церковної архітектури - Собор Святої Софії у Києві, збудований у 1017-1037 роках князем Ярославом Мудрим.

Це - хрестовокупольний п'ятинавний храм. У східній частині містився вівтар. Північний, західний та південний боки споруди оточували два ряди відкритих назовні галерей. Святиню прикрашали 13 золотих бань. Із західної сторони до собору прибудували дві вежі, в яких містилися гвинтові сходи, що вели на церковні хори.

У розбудові й оздобленні Софії Київської візантійські архітектурні традиції  були поєднані з певними елементами національних будівельних звичаїв.

Свідок спорудження храму Митрополит Іларіон так висловився про нього: «Церква чудова й славна по всіх довколишніх країнах, іншої такої не знають в усіх північних землях від сходу й до заходу».

За повідомленням літописця, храм було споруджено на місці битви киян з печенігами, після якої ці степовики більше не робили набігів на Київську Русь.

Сучасного вигляду святиня набула у 40-х роках XVII століття, у період, який зветься «другою золотою добою України», тобто у час, коли розгорталася діяльність Митрополита Петра Могили. Першою справою Митрополита було привести церкву Святої Софії у належний стан і освятити її для богослужіння. Він назвав цей храм «єдиною прикрасою православного народу, головною матір'ю усіх православних церков».

У 30-х роках XX століття собор став центром руху за відродження Української Автокефальної Православної Церкви. У храмі виголошував промови Глава відродженої УАПЦ Митрополит Василь Липківський. У 1991 році тут відбулася інтронізація першого українського Патріарха Мстислава.