КВАША

Якщо запитати читачів: «Що таке кваша?», то, впевнені, більшість з них (особливо представники молодшого покоління) правильної відповіді не дадуть. Хоча зрідка, але це слово ми таки вживаємо, навіть, бува, як образливий епітет, насмішку над кимось.

Квашу мені доводилось коштувати, коли школярем проводив літні канікули у своїє бабусі на Тернопіллі, вправної селянки-господині. Але це було вже років з 35 тому. На жаль, немає моєї бабусі, і квашу я давненько не їв. Щоправда, кваша, як повсякденна пісна страва, також давно вийшла з ужитку…

Ось що розповіли мені про способи її приготування жінки-господині старшого віку. Послухавши їх, я наче повернувся у дитинство.

Для приготування кваші потрібно взяти три різних сорти борошна: гречане, житнє і солодове – житнє чи пшеничне. (Солодове борошно роблять із пророслого зерна). Кожне окремо  розвести літеплою водою, щоб тісто не тягнулося за ложкою, а лилось, мов сметана. Тоді змішати все разом і запарювати окропом до такої густини, яка кому до вподоби. Для приємного смаку інколи додавали жменьку калинових ягід чи пучечок вишневих гілочок.

Поставити добре накритий горщик (а готували квашу тільки у глиняному горщику) у теплий закуток, щоб солодала. Коли викисне, тоді зварити. При кипінні помішувати тільки дерев’яною ложкою. Щоб не збігла. Бо у верхньому шумі (піні) якраз і зберігається її смак.

Кваша – давня страва і, звісно, корисна. Українці про таку кажуть: «Здорова їжа!». Приблизно аналогічний рецепт наводив відомий український етнограф Михайло Максимович ще у 1860-му році у своїй книзі, присвячені українській народній кухні.

Їли квашу у будні і свята, особливо у дні посту.

Тарас ЛЕХМАН, журналіст

Всі права захищені. Використання матеріалів сайту і автоматизоване копіювання інформації сайту будь-якими програмами без посилання товариства заборонено ©2020 Probi.