Останні новини
02 серпня 2020
02 серпня 2020
02 серпня 2020

ВІНЧАННЯ: ЕЛЕМЕНТ НАРОДНОЇ ОБРЯДОВОСТІ

Хоч це доволі парадоксально звучить (з огляду на теперішній час), але вінчання — форма церковного шлюбу, яке активно й наполегливо запроваджувалося священослужителями упродовж XVII-XVIII століть (а за деякими джерелами — навіть раніше), на перших етапах цього процесу не вельми охоче (а то й погано) сприймалося більшістю населення України, оскільки суперечило народним весільним обрядам. Повінчані у храмі молоді нерідко жили нарізно, аж поки не справили традиційного весілля. Лише поступово освячення шлюбу в церкві набрало юридичної сили і стало невід'ємним компонентом весілля.

І все ж остаточне скріплення шлюбного союзу залишалося за народними обрядами. Не даремно вінчання передувало санкціонуючому обряду — посаду. Тривалий час воно сприймалося крізь призму язичницьких традицій. Свідченням цьому є велика їхня частка у християнському обряді вінчання. Перед тим, як йти до церкви, молоді просили у батьків благословіння. Ця церемонія проводилася із хлібом-сіллю.

На Гуцульщині обряд вінчання зветься прощею: молодий і молода тричі обходять довкола столу і просять батьків пробачення за все, чим завинили перед ними. Йдучи до церкви, молода нерідко клала собі за пазуху залізний ключ або цілушку хліба. Виходячи з храму після прийняття шлюбу, молоді з'їдали хліб, щоб жилося не вбого. Звісно, тут багато пересторог та марновірства.

Під час вінчання дружки тримали на правому плечі молодого хлібину зі свічкою, а над лівим плечем молодої перемітку. Це також елементи народної обрядовості, які дещо нівелювали церковний церемоніал надання шлюбу. Водночас церковне вінчання збагачувало традиційне народне весілля ідеєю освячення шлюбу, закріплюючи цінності сімейного життя.

 

Підготував Тарас ЛЕХМАН.

Всі права захищені. Використання матеріалів сайту і автоматизоване копіювання інформації сайту будь-якими програмами без посилання товариства заборонено ©2020 Probi.