ПРОВОДИ НА ПОЛОНИНУ

Є у мешканців українських Карпат доволі цікаве свято. І хоч воно пов'язане з днем Юрія (6 травня), однак виключно церковним його аж ніяк не назвеш. Тут домінує народно-побутова традиція - проводи пастухів на полонину. І тепер відзначається воно на 17-му тижні після Різдва Христового й приурочується літньому вигону овець, іншої худоби на гірські пасовища, початку сезону випасу.

За народними віруваннями, у цей день Святий Юрій відмикає небо й землю і випускає на волю росу, яка так потрібна спраглій землі, рослинності, що починає буяти. Юрій - громовержець (як і святий Ілля). На цю пору припадають перші весняні грози. Їх ще називають «справжніми», не те, що дощик накрапає. Він також є покровителем диких звірів й охоронцем свійських тварин - корів, кіз, овець. Навіть кіт і пес - його друзі.

Саме ж свято проводів пастухів на полонину виникло на основі давніх традицій, що зародилися в середовищі жителів Карпат. Вигін худоби на літування (ще так називають це дійство) проводився (і проводиться) урочисто, супроводжується виконанням релігійно-магічних обрядів, пісень і танців. Ще у давнину вдавалися до магії, щоб очистити свійських тварин від усього злого, а самі злі сили примусити увійти в якийсь сторонній предмет, щезнути у болоті, де люди не ходять. Для цього використовувалися різні засоби очищення, здавалося б, навіть не сумісні: вогонь, посипання попелом, свячена у семи або дванадцяти церквах вода, християнська молитва; тут же - язичницькі знахарські замовляння, заклинання мольфарів, «биття» тварин освяченою вербовою галузкою тощо. На Прикарпатті господиня виносила худобі залишки свяченої паски і годувала її, щоб та не хворіла. Для цього паску зберігали під іконами на покуті. Господар вирізав кілька дерен із зеленою травою, клав з обох боків воріт і застромляв у них гілочки квітучого терену. Крізь такі імпровізовані ворота виганяли худобу до стада, овець до отари. Робили це знову ж свяченою вербовою галузкою. Інколи чіпляли коровам на роги плетені вінки з весняних квітів і трав (зілля).

Напередодні свята на місця літнього табору виряджали старшого - ватага (вівчаря, чабана), який головував в усіх справах. Промовляючи молитву, він відчиняв двері громадських споруд, спостерігав за тим, як готували місце для ритуального багаття - ватри, кидав у нього підкову, яка мала охороняти табір від усього злого, насамперед від блискавки. Ватру розпалювали «живим вогнем», тручи поліном до поліна. Коли ватра добре розгорілася, ватаг набирав жару і, нашіптуючи молитву, кидав його у воду. Потім цією водою кропив навхрест усі будівлі та худобу (маржину), яка вже надійшла. Решта води зберігалася у посудині до кінця сезону. Нею лікували хворих тварин, пили її й вівчарі, коли занедужали, вважали, що вона має чудодійну силу вилікувати укусу гадюки. Після своєрідного водосвяття, окроплення водою ватру урочисто заносили і клали на ватрище. Вогонь належно підтримували протягом усього сезону випасу худоби. Восени (найчастіше перед Покровою, 14 жовтня, або, як дозволила погода, то й перед святом Дмитра, 8 листопада), повертаючись додому, пастухи ватру не гасили. Вона повинна сама згаснути. Це дійство виразно описав Михайло Коцюбинський у повісті «Тіні забутих предків». Зустрічаємо це й в етнографічних нотатках Володимира Гнатюка, Івана Франка та інших народознавців.

Взявши з ватрища розжарену скіпку, ватаг обходив усі будівлі, читаючи молитву «Отче наш». В кінці обходу клав її на ворота, через які входила череда, отара. Господарі, прийнявши свою худобу, полічивши приплід (а, бува, і втрати), ще раз очистивши її «живим вогнем», готували спільну вечерю. Коли всі приготування закінчились, трембіта кликала чабанів і всіх мешканців села до спільної молитви. З пастухами неодмінно розраховувалися. Традиційно, остаточний розрахунок з ними мав відбутися на свято Дмитра. Дійство зустрічі пастухів, що повертаються з полонини, було не менш видовищним, ніж проводи.

Підготував Тарас ЛЕХМАН.

Всі права захищені. Використання матеріалів сайту і автоматизоване копіювання інформації сайту будь-якими програмами без посилання товариства заборонено ©2020 Probi.