31 жовтня у церквах східного обряду вшановують Святого апостола і євангеліста Луку. А в народному побуті українців цього дня починали перевозити сіно й солому з далеких відстаней, оскільки земля вже добре промерзла від осінніх приморозків і колеса воза не застрягають у болоті.

До господарської роботи долучалися всі: і чоловіки, і жінки, і навіть діти. Насамперед ледь не кожна господиня вдавалася до магічних дій — брала жмут соломи чи сіна і міцно перев'язувала його мотузкою або перевеслом, примовляючи таке: “Аби міцно кохав, аби сім'ї тримався, аби родини ніколи не цурався...”. Це — про чоловіків, особливо тих, які люблять скочити у гречку з чужою жінкою. Такий ритуал начебто мав убезпечити від подружньої зради та зміцнити родину, поліпшити стосунки чоловіка з жінкою, якщо намітився розлад, і міцно та надійно “прив'язати” другу половину до себе, навіть, якщо чоловік ніколи не зраджував свою дружину та й гадки на таке не мав. Цей жмут пильнували-стерегли неабияк, він у жодному разі не мав потрапити до рук чужої людини, тим паче жінки, яка знається на перелюбі.

Ще одна особливість свята Луки — традиційна купіль. У деяких етнографічних регіонах України цей дійство справляли у лазні (бані). Не дивно, адже поверталися додому втомлені (вода знімає втому), брудні, бо, як жартують, “сіно й солома навіть в очі набиваються”. Сказане ще й в унісон, коли свято Луки припадало на суботу, адже в неділю негоже йти до церкви брудним, невмитим.

На вечерю неодмінно клали на стіл хліб з борошна зерен нового врожаю. Кажуть: “На Осіннього Луки вдосталь хліба і муки. Прийде Весняний Лука (5 травня) — пропадуть хліб і мука”.