ГАЛКА, ЯКА ВМІЛА РОЗМОВЛЯТИ

Ця неймовірна пригода трапилася з моїм татом-журналістом років тридцять тому. Він розповів мені її докладно, тож подаю з його уст.

* * *

- Редакційне завдання привело мене у віддалене село. Я зібрав необхідну інформацію, поспілкувався з цікавими людьми, уточнив деякі деталі, факти і вже стояв на зупинці в очікуванні автобуса. Хотілося якнайскоріше повернутися додому, сісти за письмовий стіл й оперативно підготувати журналістський матеріал у черговий номер газети. Тут же, на зупинці, обмірковував концепцію майбутньої публікації.

Аж раптом чую хриплий голос: «Поїхали! Поїхали!».

- Хто це говорить?.. - дивуюся. - Адже на зупинці нікого. Якась мара!

Оте «Поїхали! Поїхали!» повторювалося знову і знову. Я аж оторопів. Та й куди поїхали, автобуса ще нема?..

У прочинених воротах сусіднього із зупинкою подвір'я з'явився дядечко, посміхається до мене і заспокоює:

- Не дивуйся, парубче. У нашому невеличкому селі вже всі до цього звикли. А ти, бачу, нетутешній. Це моя Галя так дражниться.

- Яка ще Галя? - запитую.

- Та ось вона...

З кущів вилізла галка і підтюпцем подалася до господаря. Притулилася до ніг. Відразу помітив, що праве крило у неї травмоване, волочить ним по землі, тільки лівим помахує, літати не може.

Про те, що галки здатні розмовляти, я десь читав, але чути не чув і, тим паче, бачити такого дива не бачив.

Господар розповів, як одного ранку, три роки тому, побачив на порозі хати галку з перебитим крилом. Вона не втікала, та й не могла, а тільки довірливо дивилася в очі, шукала якогось прихистку. Шкода стало птаха. Нагодував залишками гречаної каші від сніданку. Галка ж (потім назвав її Галя) твердо вирішила, що замешкає тут назавжди. От і «прописалася без прописки». Шкоди не робить, тож навіщо проганяти. Пропаде бідолаха. Крило зрослося, втім, літати вже не буде.

Щоранку, збираючись на роботу, снідаю. Галя тут як тут, бо знає, що їй завжди щось перепаде з мого сніданку. Дякую дружині (також Галі, Галині, - посміхається) чи дочці за накритий стіл і сам до себе кажу: «Поїхали!». Маю таку звичку. Галка проводжає мене до зупинки, а потім повертається до хати, а ні, то гуляє подвір'ям, лазить по кущах. І це ж треба?!. За місяць часу навчилася вимовляти слово «Поїхали!». Тепер з усіма дражниться. Люди від цього веселяться, навіть частують її.

Галя наче збагнула, що про неї говорять щось хороше, добре. Від задоволення задерла вгору дзьоба, стала хизуватися: ото подивіться, яка я мудра, яка я красуня!

- Під'їхав автобус, - продовжив тато. - Я вже заходив у нього, як Галя хрипло попрощалася зі мною: «Поїхали!».

* * *

- Свого часу, Маркіяне, - говорить тато, - я чомусь не звернув увагу на цей епізод, не написав ні зарисовки, ні замітки. Отож дарую тобі ідею і сюжет. Може ти напишеш...

Я залюбки виконав бажання тата. Пізно ввечері поставив, здавалося б, останню крапку у тексті і ліг спати у своїй кімнаті студентського гуртожитку. На світанку приснився сон - галка Галя будить мене: «Поїхали! Поїхали!». Прокидаюся, зиркаю на годинник. Ой, час збиратися на заняття. Сьогодні ж у мене в академії перша пара - семінар. Ото б пропустив...

- Спасибі, мудра птахо, що розбудила мене, - подумки мовлю до Галі.

P.S. Кажуть, що галки довго живуть. Можливо і ця Галя ще жива, продовжує кепкувати з людей своїм хриплим «Поїхали! Поїхали!». Хочеться вірити у це...

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент факультету медіакомунікацій та підприємництва Української академії друкарства.

м. Львів

Всі права захищені. Використання матеріалів сайту і автоматизоване копіювання інформації сайту будь-якими програмами без посилання товариства заборонено ©2020 Probi.