Останні новини
01 червня 2020
01 червня 2020

ПОЗБУТИСЯ В СОБІ РАБА!

Є в українців доволі неприємна паремія щодо ледачкуватих: «Бодай тобі, чоловіченько, робити ся не хтіло!..». Старші люди кажуть, що вона звучить, як своєрідне закляття. Хоча, насправді, український народ добрий, працьовитий та й не зловживає закляттями. Цю паремію можна адресувати й байдужим, для кого – «Моя хата скраю, я нічого не знаю».

Часто причиною нашого лиха стає, здавалося б, банальна, побутова байдужість, байдужість до всього, що тебе оточує. Тільки не  до себе. Мовляв, лиш мені було б добре. Приміром, для когось байдуже, якою мовою розмовляти, байдуже, хто буде президентом чи депутатом, бо всі – злодії, тільки я праведний (праведна), тож на вибори не піду. Мені байдуже, що там коїться в Криму чи на сході  України, адже в мене дочка, а не син, тож на війну не призвуть… Тим паче, я живу в Галичині, а позаяк то все до мене докотиться… Україна велика… Якось воно буде…

Ця байдужість у сенсі «Моя хата скраю, я нічого не знаю…» триває доти, допоки лихо не постукає у твої двері. І навіть ще тоді доводиться чути слова співрозмовника, який годину тому був байдужим, а тепер чухає потилицю: «Чому все так погано?». Та це ще півбіди. Лихо, коли ця людина і далі звинувачує всіх і вся: «Моя хата скраю, я нічого не винен, я взагалі нічого не робив, нічого не чинив, то ви все робили.  Тепер зробіть щось для мене так, аби все було добре, але ж знову зробіть без моєї участі».

Ота байдужість, пасивність, хитромудрість (яка так і межує з

глупотою), боязнь втратити своє, матеріальне, і привела на поріг ворога. Маємо знівельовану історію, маємо втрачену (забрану чужинцями) історичну пам'ять, маємо нехтування українською мовою, культурою, традиціями.  Більше того, зерна лиха часто сіємо в умах і серцях наших дітей – нашого майбутнього, ростимо з них манкуртів.

Ні, не все пропаще! Маємо тих (маємо, а не мали!), хто поклав голови на Майдані за Волю України, України без кремлівського правління та його посіпак і блазнів (як от – Януковича), Славну Небесну Сотню, маємо тих, хто взяв зброю до рук і бере активну участь в АТО, маємо (впевнені, нарешті збережемо в пам'яті!) той цвіт молоді, який вже в могилах, бо хотів повернути тим, у кого «хата скраю», історичну пам'ять, напоумити їх, що вони – українці, і мова наша – українська.

Радує небайдужість молоді, підростаючого покоління, яке вже не хоче «сачканути» від армії. Звісно, є й байдужі та боязуги.  Але мова не про них. Багато хто з юного цвіту готовий іти на фронт (інакше ситуацію не назвеш), бо він не байдужий.  Так і напрошується аналог про бій під Крутами, про зв'язок поколінь. Навіть, попри волю батьків, він візьме зброю до рук, бо вороги – і в рідній хаті-Україні, і на порозі. Він піде захищати нашу державу, нашому мову, нашу пісню, Українську Родину!

Будемо відверті. В юних умах часто виникають романтичні натхнення, ідеї, але не без патріотичної підстави. Тож – не все так банально! З повідомлень ЗМІ добре знаємо, що ті, хто вже побував на передовій під кулями та вибухами снарядів, кого накривав «град», хто отримав поранення, вилікувався  у військових госпіталях, лікарнях (честь і слава військовим медикам, і не тільки їм!), знову прагне на передову, аби захистити мир і спокій українського народу і того його представника, чия «хата скраю». Після побаченого і пережитого, він уже аж ніяк не може бути байдужим! Байдужим може залишатися тільки примітивний обиватель.

Саме сьогодні, в контексті трагічних подій в Україні, коли її буквально  лихоманить, нам потрібно позбутися байдужості, шукати відповіді на складні питання, шукати, починаючи зі себе, шукати без права на помилку. Ціна помилки – надто вже велика, вона вимірюється людськими жертвами.

Переосмислення державотворчих, а точніше - державних та національних цінностей, стали ключовими моментами нашого Майдану, Революції Гідності, подій на сході України. Це є певною мірою каталізатором людської свідомості і моментом усвідомлення страшних реалій, свідками яких ми є.

Події на Донеччині та Луганщині вже давно вийшли за межі антитерористичної операції. Залишилась хіба що початкова назва – АТО. Насправді там триває повномасштабна війна, війна неоголошена нашим «добрим» сусідом, із застосуванням найновішої зброї, яку безперервно постачає терористам і сепаратистам президент Росії Путін. Більше того, російські найманці беруть найактивнішу участь у цій неоголошеній війні. І це, щоби вбивати тих, кого недавно називали братами. Вбивати підло, цинічно, підступно, холоднокровно, задовольняючи свої шовіністично-імперські інтереси та амбіції, втративши честь і гідність в очах світової спільноти. Солі додав ще й «промах» - збитий мирний пасажарський літак міжнародних авіаліній. Світ оплакує жертви, світ у скорботі! Путін відбріхується. Оправдань – жодних!

Щоправда, Україна тривалий час була для Європи, мов та «хата скраю». Але вже не тепер… Хоча і в Європі є багато байдужих. Для них власні інтереси – вище від суспільних. Та таке буває до пори до часу.

…І знову про молоде покоління небайдужих. Вони гинуть, гинуть почасти від того, що не мають необхідного військового спорядження, належного воєнно-технічного забезпечення (попри гасла та запевнення вищого командування, що все добре), бува, що на шляху трапляються командири-зрадники з погонами вищого офіцерського звання (нещодавня справа, відкрита СБУ), однак стійко стоять на своїх рубежах і з честю виконують свій військовий обов’язок,  захищаючи рідну землю і народ. Кладуть свої буйні молодечі голови за отих байдужих. Доводилось нам проводити в останню путь і наших краян – сокальчан та червоноградця. А їхні «хати були скраю» - зовсім на інших, протилежних кордонах України, на кордонах з добросусідньої і братньою Польщею…

Кажуть, що лихо об’єднує. Також (якщо не найважливішим) об’єднавчим чинником є мова. Ми повинні говорити про українську мову тільки як про державну. Це нам гарантує 10-та стаття Конституції України. На тому наголошував новообраний Президент України Петро Порошенко під час своєї інавгурації.

Українська мова – мова миру! Бережімо рідну мову і материнське слово, вивчаймо її, поширюймо серед світової спільноти (принаймні, це робить українська діаспора), будьмо українцями, а не безбатченками. Перефразуємо Тараса Шевченка (за таке Великий Кобзар не образиться): «Свого научаймось та чужого не цураймось». Вивчаймо і поважаймо інші мови. Бо тільки так глибше спізнаємо красу і багатство рідної. Зневага до іншої мови – це зневага до людини, яку, можливо, ти й не знаєш, на бачив навіть по телевізору. Зневага до людини – зневага до самого себе. За церковним тлумаченням, таке є гріховним. Бог дав людству різні мови; нам, українцям, - українську. Бережімо і плекаймо її, бо це Дар Божий. Мова – свідомість народу, код пам'яті людської  (особистої),  суспільної, історичної.

Українізація не повинна бути насильницькою.Слід врахувати різні поліетнічні фактори. Зрештою, в Україні жодна мова не була ображена, окрім української. Ми вже добре знаємо, до чого призвела насильницька русифікація. Слід позбутися в собі раба, вичавити поняття меншовартості, яке століттями нам настриливо нав’язували імперії, чужинці-зайди, доморощені перевертні, російські та проросійські ЗМІ.

Прикладом пошанування рідної мови мають бути державні керманичі, депутати. Слава Богу, що вже хоч з уст комуністів не звучатиме  зневага до української мови та всього українського у Верховній Раді. А чого вартувало «есперанто» колишнього прем’єра Миколи Азарова?! Кожна його фраза, кожна його репліка ставали анекдотами і відразу ширилися у народі. Стверджують: «Якщо нація сміється, то живе!». Вижили! Пережили! Вибороли! Вистояли і вистоїмо!

Є філософська концептуальна категорія – мова і дух нації. Про це свого часу писав один з теоретиків українського націоналізму (цілком здорової ідеї)  Дмитро Донцов. Серед багатьох понять збагнімо такі: «сутність держави», у якій ти живеш і яка має бути гарантом твоєї безпеки, однак ту безпеку ти також повинен творити, «рідної землі», де твоє коріння-пракоріння, «родина, сім’я» - твій рід-родовід, зрештою, твоя домівка, твоя «хата», яка не повинна бути скраю. І ось тут вже про тих, хто волею долі опинився (будьте певні, тичасово) на теренах самопроголошених бандитських держав – ЛНР та ДНР, коли теротист, мародер, чужинець-бандюган нахабно залазить у твою «хату скраю», наводить жах на дітей, дружину… Хіба вже можна мовчати?...

Цікаво було почути (знову ж – через ЗМІ) мову мешканців щойно звільнених від терористів міст Східної України. Нехай зневажливо вони говорили на зайд російською (так їм звичніше, це – їхня мова. І це вже була мова емоцій), однак все ставало зрозумілим. Українськомовне населення второпало ці слова без перекладу. Навпаки, достеменно знаємо, що галичани плакали і співчували, водночас – раділи за повернуте щастя і спокій іншим, але нашим, українцям, громадянам України.

Особливо співчутливо стає до тих людей, які в об’єктиви камер телеоператорів чи в радіомікрофон після щасливих завершальних подій намагаються говорити українською, дякувати українському війську. Втім, у таких щирих, відвертих розмовах вони дещо й українську «псують» і свою (російську). Виходить своєрідний «коктейль», бо це годі назвати суржиком. Не судімо! Більше того, погодьтесь, що в них таки живе дух українства! І їхня «хата вже не скраю».

Не звинувачуймо їх за мовні покручі, не зовсім вони винні. Це – політика минулих століть, минулої влади. А її результати ох як, на жаль, ще довго будуть переслідувати нас. Бур’ян не треба сіяти, він сам росте. А очистити  поле від нього – надто важко.

Щоб достеменно вивчити мову (попри бажання і старання), також важливо перебувати саме в цьому мовному середовищі.

Чимало біженців зі Східної України, Криму волею долі, про що вкотре говоримо, опинилося на теренах нашого краю – Галичини, Прибужжя. Ось тут важливий щирий, співчутливий, по-справжньому братерський людський фактор – прояви гостинності, доброзичливість, безкорислива допомога… Почувайтеся, як удома! Говоріть своєю мовою, а ми – своєю. Порозуміємося! Знову ж, лихо людей об’єднує. Хоча не хочеться такого лиха!

Через гостинність, добре, чуйне ставлення і пізнається краса мови, а передусім, її носія – людини, етносу, нації, народу.

Не здивуємось, коли невдовзі багато «чисторосійськомовних» перейдуть спочатку на український суржик. (Українські філологи звикли здебільшого і небезпідставно говорити про російськомовний суржик, русизми). Нехай, навіть, попервах і так! Але і це вже буде першим кроком, неабияким стимулом, поштовхом вивчити українську літературну мову, її перлини, багатства та скарби, мову корінного населення України, держави, у якій живеш. Та, брони Боже, забувати й рідну!

Втратиш рідну мову – втратиш життя! Перестанеш бути людиною, а залишишся біологічною істотою.

Всі права захищені. Використання матеріалів сайту і автоматизоване копіювання інформації сайту будь-якими програмами без посилання товариства заборонено ©2020 Probi.