(Деякі фрагменти з історії села Добрячин)
Перша писемна згадка про село Добрачин (тепер с.Добрчин Шептицького району Львівської області) у польських архівних джерелах датується 1390 роком. «Пращур роду Добрачинських гербу Корчак, Процко з Добрачина, появився у 1390 році в оточені Дмитра з Гораю, наймогутнішого і першого відомого Корчака». Очевидно, що село існувало вже до цієї події. Наступні дуже давні конкретні згадки про Добрачин знаходимо в Актах гродських і земських та Метриці Коронній, які датуються 1439, 1463, 1469 роками.
Звідки походить назва села, що розкинулося неподалік мальовничих берегів Західного Бугу, достеменно невідомо. Прадавній народний переказ розповідає, що під час ординського нашестя місцевий люд врятував якомусь знатному вельможі життя, переховував його. Після цього він став називати поселення Добра Чином, а місцеву громаду – добрачинцями. (Від словосполучення «добро чинити», «чинники добра»). Важко сказати, що це правда. Втім, така версія має право на існування.
Збереглися у селі місцеві топонімічні назви окремих територій – Березне, Погорільне, Проскурка, Жаботин, Макарів горб, Бузькове гніздо...
Перша дерев’яна церква Воскресіння Христового у Добрачині була збудована 1689 року.
1880 року збудували нову цегляну церкву Воздвиження Чесного Хреста. Освятили храм у 1881 році. Ініціатором будівництва виступив отець-парох Олександр Лаврецький. Визначальну фінансову підтримку у спорудженні храму надала графська родина Дідушицьких. Допомагали громади з іншиз навколишніх сіл та зі сусіднього міста Кристинополя (це вже згодом він став Червоноградом, а нещодавно Шептицьким). Безперечно, церква стала духовним осередком села. У роки Другої світової війни вона зазнала значних руйнувань. У радянський час її перетворили на радгоспний склад. Селяни відновили церкву, як діючий храм, у 1990 році.
1894 року у Добрачині починає діяти початкова школа, щоправда з польською мовою викладання. Польський уряд ігнорував прохання мешканців села про дозвіл на двомовне викладання (польською й українською) навіть після завершення Першої світової війни, хоча переважну більшість мешканців Добрачина становили українці. На той час уже розпочалася пацифікація (умиротворення). Українці мали забути свою ідентичність і мову. Заняття українською мовою свідомий вчитель міг проводити в позаурочний час (і то безоплатно) чи в недільній школі (винаймали у когось приміщення).
Вся надія покладалася на «Просвіту». Її хата-читальня була збудована 1925 року. До розвитку «Просвіти» багато долучився отець-парох Михайло Воробій. Існувало багато перешкод, та всеж розвій «Просвіти» тривав.
У міжвоєнний період у Добрачині працювали целельня, ткацька артіль, сільськогосподарський кооператив. Сокальська повітова влада (звісно, представництво поляків) підтримувала такий розвиток, адже у державну казну від прибутків сплачувалися податки.
У Добрачині народився о.Платонід Філяс, перший редактор журналу «Місіонар»; Дмитро Левицький, український правник, політичний діяч, один з редакторів газети «Діло».
Серед вихідців з села – Українські січові стрільці, воїни УГА й УПА. Про полеглих з них повсякчас нагадує символічна могила Борцям за Волю України. На жаль, цей список поповнився і тепер іменами тих, хто загинув у війні, розгорнутій росією проти України, поклав свої голови за Волю нашої Батьківщини.
...Польща активно проводила антиукраїнську політику впродовж століть. Але однаково багато лиха завдали німецька і радянська окупації. (У вересні 1939 року село ще не ввійшло до складу Союзу). Добрачин опинився між трьома вогнями. Єдиний порятунок – Незалежна Україна. Ох, як довго і через які колючі терни довелося йти до цієї мети...
Після завершення Другої світової війни Добрачин далі залишався у складі Польщі. Невдовзі місцеве населення (не без допомоги радянських прикордонних військ) депортували, зокрема на Тернопілля. 1952 року, після остаточного обміну територіями між Польщею і Союзом, Добрачин ввійшов до складу УРСР і став офіційно іменуватися Добрячином. Проте усно тривалий час вживалася паралельна назва – Доброчин. Його мешканці масово поверталися на рідні терени. Замешкали тут вимушені переселенці з інших регіонів Східної Галичини – гуцули, бойки, лемки. І для них Добрячин став рідною домівкою.
Більшість селян працювала у місцевому колгоспі, згодом реорганізованому у радгосп «Шахтар», на шахтах Червонограда, панчішній фабриці... (Працювати на підприємствах і в організаціях міста – дотепер стабільна тенденція для добрячинців). Після здобуття початкової освіти у сільській школі діти продовжували навчатися у червоноградських школах. 1981 року через малу кількість учнів у Добрячині закрили й початкову школу. Тож діти усе шкільне навчання проходили і проходять у сусідньому Червонограді-Шептицькому. Так само відвідують дитячі садочки.
Не випадково Добрячин називають передмістям Червонограда (Шептицького). Їх розмежовує лише вузька автодорога. А в самому місті є навіть мікрорайон Добрячинський.
Сучасне село Добрячин належить до Шептицької ОТГ Шептицького району. У ньому проживає близько 900 осіб. (Дані запозичені з Інтернету). Радше сказати, що вони прописані у с.Добрячин. Адже багато мешканців подалося за кордон у пошуках «кращої долі» і стабільного заробітку.
У селі функціонують церква, Народний дім, приватні підприємства, фермерські господарства, невтомно працюють волонтери, які допомагають ЗСУ, блискуче співає самодіяльний хор «Джерело», зворушливі вірші пишуть і друкують місцеві поетеси Ганна Кузьмак і Надія Самсін.
Величається Добрячин над Західним Бугом!
Тарас ЛЕХМАН, журналіст