У новочасній літературі, як і в минулому, з'являється чимало легенд, переказів апокрифічного характеру, морально-богословських притч, які стають народними. Хоча, безперечно, вони мають яскраво виражене авторство, навіть, якщо ми й не знаємо імені письменника. Втім, погодьтесь, джерела для написання такого твору він черпав з народних уст. Ось притча про трьох приятелів людини, яка помирає.

... Був чоловік, який мав трьох приятелів: гроші, жінку і добрі діла.

Помираючи, він прощається з ними і каже до грошей:

- Бувайте здорові, бо я помираю!

А вони до нього:

- Прощавай, приятелю! Коли ти помреш, ми запалимо свічку за упокій твоєї душі.

Жінка при прощанні обіцяє провести його в останню путь на цвинтар.

Підходить третій приятель — його добрі діла.

- Прощавайте! - каже вмираючий.

Ті відповідають:

- Ні, не прощавайте, і навіть не до побачення, бо ми не розлучаємося з тобою. Доки ти живеш — ми з тобою; а по твоїй смерті ми будемо разом з тобою до Вічності.

Чоловік помер. Гроші запалили свічку, жінка провела його в останню путь на цвинтар, а добрі діла пішли з ним на Божий Суд.

Отож, творімо добрі діла!

Сьогодні кожен українець знає пісню “Гей, пливе кача по Тисині”, оскільки вона стала широко відомою в Україні під час Революції Гідності (2014 р.). Її вважають неофіційним гімном-реквіємом за Небесною сотнею, а тепер ще й за бійцями — учасниками АТО, нашими Героями, які поклали свої голови на полі брані, захищаючи від ворога рідну землю.

Цю пісню вважають народною лемківською; за іншими джерелами — закарпатською. Не дивно, бо свої версії мелодії є в декількох краях. Звісно, композитор-пісняр з народу був! Тільки хто він?.. А от щодо тексту, то, виявляється, вона має літературне походження. Його автором є Василь Гренджа-Донський — поет, прозаїк, драматург, громадсько-політичний і культурний діяч, один з натхненників створення Карпатської України, редактор щоденної газети “Нова свобода” та співредактор журналу “Русинь”.

Детальніше:ПІСНЯ-РЕКВІЄМ НЕБЕСНОЇ СОТНІ

(Фрагмент української історії)

Прикро, але дехто з наших сучасників і тепер жаліє за розпадом Радянського Союзу, бідкається, що Україна вперто втікає (у політичному сенсі) від Росії до Європи, прагне вступу у НАТО. Є такі... Особливо серед представників колишньої комуністичної партноменклатури чи тих, хто нажився біля “радянського корита”, відвертих запроданців, що на шматок гнилої ковбаси і червоний прапор (на додачу до неї) проміняли рідну матір. З огляду на таке цікаво дізнатися: а як більшовикам взагалі вдалося сформувати радянський уряд в Україні, чи був він легітимним?..

Сила більшовизму полягала зовсім не в марксистській (а згодом — марксистсько-ленінській) ідеології, як запевняли нас навіть у 90-х роках XX століття. Ще до початку Першої світової війни (1914-1918 рр.) уряд тодішньої Німеччини систематично фінансував діяльність Володимира Леніна-Ульянова і більшовиків, щоб вона була спрямована проти потенційно багатої і сильної суперниці — Російської імперії. Зараз уже відомо, що Німеччина виділили більшовикам близько 1 мільярда марок. (Колосальна сума, як на той час!). Так, справді, у ході лютневої революції і жовтневого перевороту 1917 року Російська царська імперія розпалася, але утворилася нова імперія — російсько-більшовицька, яка отримала назву СРСР, що, вважайте, одне і те ж. Бо імперія є імперією! Їй всього замало! І хоч у 1991 році розпався Радянський Союз, але сучасна політика Росії тільки підтверджує її амбітні імперські плани. Німеччині, яка була далеко не святою у своїй політиці, якій довелося пережити багато катаклізмів, тепер знову змушена протистояти Росії.

Детальніше:НЕЛЕГІТИМНИЙ БІЛЬШОВИЦЬКИЙ УРЯД

У становленні української національної освіти свого часу провідні (якщо не вирішальну!) роль відіграли братські школи.

Під тиском прогресивних сил України (передусім представників церковних братств, які виступили проти повного окатоличення українського населення, а здійснювалося це інколи насильницькими методами) польський король Стефан Баторій дозволив Віленському братству відкривати українські школи, а з 1585 року це право поширилося на всі братства Великого князівства Литовського та Галичини. Того ж року здійснено перший набір до Львівської братської школи. Невдовзі такі заклади почали працювати у Рогатині, Городку, Перемишлі, Луцьку, Вінниці, Немирові, Кам'янці-Подільському, Кременці, Києві та в інших містах. Усього було відкрито майже 30 шкіл.

У братських школах навчалися діти всіх станів, зокрема сироти. Кожна з них утримувалася коштами братства за рахунок внесків; бідні та сироти вчилися безкоштовно. При цьому виключалася будь-яка несправедливість. “Навчати й любити всіх дітей однаково”, - ось заповідь педагогів школи.

Головна увага приділялася слов'янській та руській (українській) мовам. Вивчалися також обов'язкові грецька та латина, що сприяло засвоєнню античної спадщини, осягненню тогочасної європейської науки та культури.

Учні слов'яно-греко-латинських шкіл крім мов оволодівали програмою “семи вільних наук”: діалектикою, риторикою, музикою, арифметикою, геометрією, астрономією та досконало латиною. Окремі братські школи переросли у вищі навчальні заклади, як, наприклад, Острозька академія, Києво-Могилянська академія.

Викладачами працювали здебільшого українці: Тустановський, Староврецький, майбутній Митрополит Іов Борецький, Юрій Рогатинець, Стефан і Лаврентій Зизанії та інші.

Поширення братських шкіл пробуджувало національну свідомість, відроджувало українській традиції. Сотні вихованців шкіл ставали вчителями, професорами, поширювали серед свого народу знання, формували у своїх учнів почуття національної гідності, а ще ширили знання про Україну за кордоном.

Перша літописна згадка про Белз датується 1030 роком. Отож, ми на порозі тисячолітнього ювілею!

Історія княжого міста, Белзького князівства завжди привертала увагу науковців-істориків, археологів, краєзнавців. Як у минулому, так і тепер написано і видано чимало праць. І все ж приємно, що ця тематична бібліографія поповнюється новими дослідженнями. Серед них — стаття кандидата історичних наук, наукового співробітника Інституту українознавства ім. Івана Крип'якевича НАН України (м. Львів) Ярослава Книша “Тисячолітня історія Белза” (Збірник: “Гуманітарні дисципліни у навчально-виховному процесі вищих навчальних закладів”. - Львів, 2014. - Вип.4. - С.71-89).

Ярослав Книш є автором майже сотні наукових праць — статей, монографій, більшість з яких присвячена саме історії княжого Белза, її постатям. У згадуваній статті висвітлюється історія цього найстарішого міста Галичини від початків заснування до сьогодення, охарактеризовано періоди його розвитку, показано часи розквіту і занепаду.

Оскільки збірник, у якому надруковано статтю «Тисячолітня історія Белза» (до речі, вона містить 72 бібліографічних позиції, в т.ч. друкованих праць, архівних документів польською мовою) вийшов невеликим тиражем, а саме дослідження заслуговує популяризації серед широкого загалу, зокрема, серед тих, хто цікавиться краєзнавством, то, за згодою автора (!), ми подаємо її окремі фрагменти.

* * *

Упродовж тривалого часу Белз був важливим адміністративним, релігійним, економічним і культурним центром. Із Белза походить найвідоміша релігійна святиня Польщі - ікона Ченстоховської Богородиці. Могили чудотворних белзьких рабінів (представників течії хасидизму) є об'єктом паломництва і поклоніння євреїв із багатьох країн світу.

Із Белзом пов'язані рідкісні літературні пам'ятки. Із Городищенського монастиря, ктиторами якого у XV ст. виступають белзькі міщани, а раніше, ймовірно, були белзькі князі, походить найдавніший східнослов'янський Апостол (Кристинопільський Апостол) і найдавніший східнослов'янський пом'яник (Городещенський Пом'яник).

Детальніше:ТИСЯЧОЛІТНІЙ БЕЛЗ