Останні новини
02 серпня 2020
02 серпня 2020
02 серпня 2020

4 березня християни східного обряду вшановують Святого Папу Римського Лева Великого, який жив у V столітті. Але у народному побуті українців у давнину цей день був пов'язаний з багатьма повір'ями астрального характеру. Зокрема вважали, якщо хвора людина побачить у ніч напередодні свята Преподобного Лева, як падає зірка з неба, то вона цього ж року помре. Тому до хворого навіть приходили прощатися його рідня, близькі, друзі, приятелі, сусіди, бо зірка цієї людини вже вважалася згаслою. Але не слід цим перейматися, краще знехтувати! Адже й сама народна традиція щодо такого астрономічного явища неоднозначна. Наприклад,  побутує легенда, згідно з якою чорт хоче, щоб і його зірки горіли на небі, а не тільки Божі та ангелів. Потайки запалює їх. Однак ангели все бачать і скидають чортові зірки на землю...

Народна фантазія завжди була багатою на різного роду вигадки, зокрема щодо зірок. Отож, кілька повір'їв:

- Зорі — це душі померлих людей, які відзначилися праведним життям на землі.

- Скільки зір на небі — стільки людей на землі. (Насправді ж, наша Земля стільки людей не вмістила б).

На снігу під кущем ліщини чітко видно сліди білки. На білому килимі залишилось кілька шкаралуп від лісових горіхів. Очевидно, що білочка ласувала ними.

Пригадав, як наприкінці літа я також збирав під цією ліщиною горіхи. Врожай видався поганим. По-перше, було мало горіхів; по-друге, частина з них виявилась зіпсутою, всередині насіння вкрилося пліснявою та й виглядало, мов пшеничне зернятко, дрібне. Гарні горіхи росли на самому вершечку куща, та так високо, що й довгою палицею не дістати. Потрібно білкою стати, аби добратися до них, спритно перестрибувати з гілки на гілку.

Про все це розповів дідусеві. А дідусь пояснив мені, як білочка збирає горіхи, що ростуть на верхніх тонесеньких гілочках, на яких звірятко не втримається. Виявляється, винахідлива лісова мешканка не зриває їх, а стрибає по гілках, розгойдує і струшує горіхи на землю. Ті, що впали, збирає, їсть, запасається на зиму. За своє життя дідусь не раз таке спостерігав.

Все ж, тоді і я дещо припас. Але не так смачні були мені горіхи, як те, що назбирав їх у лісі, бо і в нашому садку росте ліщина...

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу

(З фенологічного щоденника)

Є така цікава пора в природі — передосіння. І це слово вжито не як прикметник, а як іменник. Ні, це не “бабине літо”, що приходить у вересні, посноване довгим павутинням. Передосінням можемо назвати другу половину серпня. Зрештою, в народному календарі українців свято Маковія (14 серпня, а за старим стилем — 1 серпня) називають першим осіннім святом. Хоча, здавалося б, ще не осінь, але вже й не літо. Сонце вдень може добряче пригріти, та ранки й ночі — прохолодні. Складається враження: прохолоди додає й роса, бува, що й тумани — хоч не вельми густі, молочні, проте чітко вказують про наближення осені.

Листя на деревах і кущах ще не позолотилося. Хіба що на смородині та порічках воно вже пожовкло. А так подивився на берізку, ліщину і побачив — на зеленому листі де-не-де з'явилися жовті цятки. З кожним днем вони більшають. До того ж ліщина подарувала мені кілька горішків. Поки що зернятка не коричневого, а білого кольору. ”Молоді”. - кажуть. Люблю такими поласувати! Доспілі яблука, груші, сливи у садах — також дари осені.

(Етюд)

На початку літа квітка соняшника нагадувала ромашку. Тільки замість білих — красувалися жовті пелюстки. Соняшник вранці завжди дивився на схід сонця, потім повертав квітку-голову на південь за рухом небесного світила, а ввечері півобертом проводжав його захід, заглядаючи з-за тину. Як тільки сонце опускалося за обрій, соняшник знову повертав свій погляд на схід, з нетерпінням очікуючи світанку. Лише прохолодна північна сторона не цікавила рослину.

Минали дні, тижні... Соняшник ріс на очах. У спеку я поливав його водою. Квітка більшала, а стебло піднімало її чимраз вище. На ній вже добре було видно зернятка. Вона так само вперто спрямовувала свій погляд за рухом сонця, жадібно хапала його проміння. Згодом робила це дуже повільно. Не вельми легко повертати рослині обважнілу масивну голову. Я навіть назвав соняшника “ледацюгою”.

Під кінець літа голова соняшника стала здоровенною, мов тарель. Тепер йому байдуже, куди прямує сонце. Соняшник дивився тільки на схід. А через деякий час взагалі понуро опустив голову додолу. Стебло, хоч і міцне, та зігнулося під її вагою у дугу. Аби соняшник “не зарив носа у землю” (є така українська народна приповідка), я підпер його голову рогачем. Ще трохи часу — і зітну її. Будемо ласувати насінням! Частину прибережу для птахів, аби підгодовувати взимку, частину для нового висіву. Отож, не марним було життя соняшника!..

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 10 класу Червоноградського НВК СШ-колегіум №3, слухач МАЛіЖу

Бабуся Леся щойно прийшла з городу. Принесла у кошику кілька молоденьких огірочків. Завбачливо помила їх у свіжій водичці, поклала на стіл, а сама стала співати: “Посіяла огірочки...”,  потім ще щось на додаток “Огірочки зелененькі, то великі, то маленькі...” (і то вже цікавим речитативом). Любить поспівати! А в церковному хорі, коли чуєш її голос, то враження, що лине пісня з Небес.

- Пригощайся, Маркіяне! - звертається до мене, ніжно посміхаючись. - Перший врожай. Але, передусім, перехрестись і подякуй Господу молитвою Отче наш і попроси: “Благослови, Боже, зібрати цей врожай!”.

Я так і зробив, зробив з глибокою-глибокою вірою християнина.

Скуштувавши огірочка, радісно вигукнув:

- Ой, який смачний!

Інколи осінній ліс буває тихим-тихим, особливо у період “бабиного літа” та наприкінці вересня. Птахи замовкли. Одні вже відлетіли у вирій, інші готуються до відльоту, тому не до співу. Хіба що зрідка зашелестить листя від раптового подиху вітру і застогнуть скрипом, наче від нестерпного болю, старі високі сосни.

- Невже ліс спорожнів? - запитую себе подумки.

Ні, це не так! У ньому вирує життя. Тільки воно приховане від людей. Щоб побачити, почути, потрібно пильно-пильно вдивлятися, ретельно-ретельно прислуховуватися.

А тут мені таки пощастило! Лісову тишу порушив стук дятла: «Тук-тук-тук!..». Спочатку кілька пробних стуків, а потім затріскотів кулемет. Звуки розносяться околицею. Через гучне відлуння складається враження, що то кілька дятлів передають інформацію телеграфами, як у старих кінофільмах.

Всі права захищені. Використання матеріалів сайту і автоматизоване копіювання інформації сайту будь-якими програмами без посилання товариства заборонено ©2020 Probi.