(Етюд)

На початку літа квітка соняшника нагадувала ромашку. Тільки замість білих — красувалися жовті пелюстки. Соняшник вранці завжди дивився на схід сонця, потім повертав квітку-голову на південь за рухом небесного світила, а ввечері півобертом проводжав його захід, заглядаючи з-за тину. Як тільки сонце опускалося за обрій, соняшник знову повертав свій погляд на схід, з нетерпінням очікуючи світанку. Лише прохолодна північна сторона не цікавила рослину.

Минали дні, тижні... Соняшник ріс на очах. У спеку я поливав його водою. Квітка більшала, а стебло піднімало її чимраз вище. На ній вже добре було видно зернятка. Вона так само вперто спрямовувала свій погляд за рухом сонця, жадібно хапала його проміння. Згодом робила це дуже повільно. Не вельми легко повертати рослині обважнілу масивну голову. Я навіть назвав соняшника “ледацюгою”.

Під кінець літа голова соняшника стала здоровенною, мов тарель. Тепер йому байдуже, куди прямує сонце. Соняшник дивився тільки на схід. А через деякий час взагалі понуро опустив голову додолу. Стебло, хоч і міцне, та зігнулося під її вагою у дугу. Аби соняшник “не зарив носа у землю” (є така українська народна приповідка), я підпер його голову рогачем. Ще трохи часу — і зітну її. Будемо ласувати насінням! Частину прибережу для птахів, аби підгодовувати взимку, частину для нового висіву. Отож, не марним було життя соняшника!..

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 10 класу Червоноградського НВК СШ-колегіум №3, слухач МАЛіЖу

Бабуся Леся щойно прийшла з городу. Принесла у кошику кілька молоденьких огірочків. Завбачливо помила їх у свіжій водичці, поклала на стіл, а сама стала співати: “Посіяла огірочки...”,  потім ще щось на додаток “Огірочки зелененькі, то великі, то маленькі...” (і то вже цікавим речитативом). Любить поспівати! А в церковному хорі, коли чуєш її голос, то враження, що лине пісня з Небес.

- Пригощайся, Маркіяне! - звертається до мене, ніжно посміхаючись. - Перший врожай. Але, передусім, перехрестись і подякуй Господу молитвою Отче наш і попроси: “Благослови, Боже, зібрати цей врожай!”.

Я так і зробив, зробив з глибокою-глибокою вірою християнина.

Скуштувавши огірочка, радісно вигукнув:

- Ой, який смачний!

Інколи осінній ліс буває тихим-тихим, особливо у період “бабиного літа” та наприкінці вересня. Птахи замовкли. Одні вже відлетіли у вирій, інші готуються до відльоту, тому не до співу. Хіба що зрідка зашелестить листя від раптового подиху вітру і застогнуть скрипом, наче від нестерпного болю, старі високі сосни.

- Невже ліс спорожнів? - запитую себе подумки.

Ні, це не так! У ньому вирує життя. Тільки воно приховане від людей. Щоб побачити, почути, потрібно пильно-пильно вдивлятися, ретельно-ретельно прислуховуватися.

А тут мені таки пощастило! Лісову тишу порушив стук дятла: «Тук-тук-тук!..». Спочатку кілька пробних стуків, а потім затріскотів кулемет. Звуки розносяться околицею. Через гучне відлуння складається враження, що то кілька дятлів передають інформацію телеграфами, як у старих кінофільмах.

(Картинки з життя)

На вихідні приїжджаю зі студентського гуртожитку у Львові додому, у рідний Червоноград. Одного разу заходжу у під'їзд своєї багатоповерхівки, а там, на площадці першого поверху, стоїть табуретка, на ній великий полумисок, наповнений червоними соковитими яблуками, і записка: «Пригощайтеся! На здоров'я!». Це сусід постарався.

Студенти, самі розумієте, вічно голодний народ. Як глянув, відразу слина покотилася. У бабусиному саду ростуть такі ж яблука, вже й запаслися ними на зиму, але (ото людська натура!) у саду сусіда вони чомусь смачніші...

Беру яблуко, жадібно кусаю, бо таки зголоднів, мов той вовк, озираюся по боках, зиркаю по кутках, чи не бачить хтось. Та ні ж бо, не краду! Усіх гостинно запрошують «до столу».

Спасибі, Добрий Сусіде!

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент медіакомунікацій та підприємництва Української академії друкарства.

м. Львів

(Картинки з життя)

Недільного ранку у храмі вже завершувалася відправа Служби Божої, як на церковне подвір'я вивели попід руки стареньку бабусю, посадили на лавку, відразу принесли горнятко води. Погано їй стало. Підскочив тиск, аж «зашкалює». Хтось дав таблетку валеріани, хтось валідол, хтось запропонував викликати швидку, але від останньої пропозиції бабуся відмовилася:

- Зараз відпустить! - оптимістично запевнила вона. - Не вперше.

Хоча, насправді, з таким жартувати не варто!

Тут до бабусі підбіг юнак, років 15-16, її сусід, як згодом з'ясувалося.

- Бабусю, я вам допоможу дійти додому, відразу принесу ягід калини, пересипаних цукром, вони рятують від підвищеного тиску. У нас цього добра вдосталь, бо і моя бабуся потерпає від такої недуги.

- І я вам допоможу, проведу, - зголосився ще один юнак, приятель бабусиного сусіда.

Старенька посміхнулася, мило глянула на хлопців і промовила:

- Діти, мені вже добре! Ваші слова вилікували мене! Спасибі!

Швидку справді не довелося викликати, а юнаки таки свого слова дотримали.

Чуйні серця у них!

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент факультету медіакомунікацій та підприємництва Української академії друкарства.

м. Львів

 

(Картинки з життя)

Як тільки навідуюся у село до бабусі, ледь не першим зустрічає мене сусідський пес Мухтар. Здалеку чує, підбігає, ластиться, подає лапку.

- Привіт, друже! - вітаюся з ним. - Як справи?

Той у відповідь задоволено крутить-вертить хвостом.

- Маркіяне, бери його зі собою у студентський гуртожиток. Веселіше буде, - жартує сусід дядько Володимир. - А потім на пари...

- Та я б охоче. Мухтар став би у нас старостою групи. Тоді ніхто не втече з пар. Але зі мною він лише товаришує, а любить вас.

Гляне хто на Мухтара, так відразу й перелякається. Страшний здоровань. Агресивна, злобна посмішка на морді. Ось-ось вкусить. Насправді ж, характер у нього «ангельський». Нікого не кусав.

Вже три роки, як пес замешкав у нашого сусіда, і чомусь відразу потоваришував зі мною.

Мухтар - вівчарка. Уже старечий, добре не бачить, однак нюх має відмінний. Очі запливають більмом. Погляд у нього сумний-сумний. Тільки не через хворобу і старість. Колишні хазяї дали прочухана, прогнали. На тілі собаки залишилися рубці від побоїв, явно, що дрючком били. Зате тепер йому нічого журитися. Має доброго господаря і щедру господиню. А спати в оборозі на сіні - тепло й затишно.

...А сталося це так. Влітку дядько Володимир випасав корів на лузі, біля самого Західного Бугу. Широка ріка, та й течія не з повільних. Бачить, що не протилежному березі стрибнув у ріку пес. Сяк-так переплив. З останніх сил добирався до берега. Потім, оговтавшись, підійшов до дядька Володимира, довірливо подивився в очі. Не важко було прочитати в цьому погляді:

Всі права захищені. Використання матеріалів сайту і автоматизоване копіювання інформації сайту будь-якими програмами без посилання товариства заборонено ©2020 Probi.