Цього я не бачив, та й краще не бачити такого. Болісно стало б на серці, гірко, прикро на душі. Подія дещо нагадує легенду про лелечину вірність, але вона цілком реальна. На жаль, реальна... Ось який епізод зі свого дитинства пригадав і розповів мій дідусь Микола.
...Край поля стояло самотнє високе дерево, на чубку якого звили гніздо лелеки. Щовесни вони прилітали сюди, виводили пташенят, а восени відлітали у вирій. Ні холодні вітри, ні весняні приморозки, ні літнє палюче сонце, ні рясні дощі, ні громовиці не лякали їх. Здавалося, так буде завжди. Завжди сповіщатимуть радісним клекотом при весну, а під осінь сумно ходитимуть по стерні.
Та одного літнього дня, коли ледь не всі мешканці села вийшли в поле працювати, раптово стала наближатися гроза. Чорна густа хмара невпинно затягувала небо. Сонце, наче щезло. Здалеку вже було видно блискавки і чути гуркіт грому. Люди бігцем подалися до села. Тільки добігли до околишніх хат, як вперіщив проливний дощ. Господарі цих хат почали запрошувати людей до себе, щоб перечекати стихію.