…Це – осінь, пізня осінь. Бо лише восени лебеді жалібно кричать. Високо з небес можна почути їх важкий помах крил. Таке враження, що летять літаки. Але коли подивишся у небо, то побачиш лебедів. Вони відлітають у теплі краї, прощаються з рідною землею. У їхніх помахах крил і голосах – туга. Бо не всі повернуться додому.

А весною, коли лебеді повертаються, то їхній помах крил – м’який-м'який, ледь чутний. А в голосах – радість. Вони радіють поверненню на рідну землю.

Маркіян ЛЕХМАН.

Я був ще зовсім малим, щойно почав відвідувати дитячий садочок. Але вже добре знав, що таке Новий рік і з нетерпінням чекав, коли поставлять вдома новорічну ялинку. Правда, штучну. Це деревце особливо подобається.

З мамою і татом ми часто ходили і ходимо у село до бабусі. У бабусиних сусідів я побачив живу ялинку. Вона росла у садку при самій дорозі. Це було високе зелене деревце. Тоді здавалося, що тричі вище від мене. Колір воно ніколи не міняло: чи взимку, чи влітку. Зимою її прикрашав срібний іній, вкривав лапатий сніг. Під нижніми широкими гілками ховалися від холоду та вітру птахи. Коли випадало багато снігу, то ялинка перетворювалася на білу піраміду.

Перед новорічними святами господарі прикрашали ялинку іграшками та гірляндами. Увечері я довго милувався її красою і різнобарвними вогнями гірлянд.

Та якось вранці ми йшли до бабусі звичною дорогою, аби побачити ялинку. Але її не було…

Хтось зрубав деревце. На снігу залишились повалений пліт, розбиті іграшки, обірвані гірлянди. Прикро стало, що цієї красуні вже ніхто не побачить. Тільки злодії трішечки потішаться нею.

Кажуть, що колись за крадіжки злодіям привселюдно відрубували руки.

Маркіян ЛЕХМАН.

Ще восени до бабусиного саду зачастила сойка. Синьокрила птаха ретельно щось вишукувала в опалому листі під кущами смородини і порічок. А через деякий час вона почала ховати під ними жолуді, які падали з дуба, що росте неподалік бабусиної хати, на церковному подвір’ї.  Ми не чіпали її запасів. Хотіли дізнатися: що з цього вийде?

Перед самісінькою зимою сойка зникла. Навіть скучно стало за нею.

Невдовзі землю вкрив сніг. Сойка знову стала навідуватися у бабусин садок. Під товстим білим килимом снігу вона безпомилково знаходила свої запаси жолудів і ласувала ними. Феноменальна пам'ять! Годі цьому не здивуватися!

В одній книзі про птахів я прочитав, що за своє життя сойка може посадити не одне дубове деревце. Встромить жолудь в землю про запас, не з’їсть його взимку, а згодом з нього проросте молодий дубочок.

Маркіян ЛЕХМАН.

Львівський поет-пародист, сатирик, член Української асоціації письменників Іван Гентош далеко не вперше виступає у Червонограді. Він був учасником багатьох літературних зустрічей, проведених у шахтарському місті, читав перед аудиторією свої пародії на вірші місцевих авторів і не тільки…

А нещодавно у Червоноградській центральній міській бібліотеці нарешті (!) відбувся його персональний творчий вечір «Лине пісня, тривога на серці і жарт іскриться…». Івана Гентоша і гостей бібліотеки, відкриваючи зустріч, вітали різдвяними віншуваннями, вертепною зіркою Руслана Федюк, Віра Олеш, Ігор Ковтун. Звісно, звучали пародії та сатира з уст автора (розв’язав торбу сміху), коментарі до них. Однак цим Іван Гентош не обмежується у літературі. Є у нього й героїко-патріотичні вірші. На один з них композитор, викладач Червоноградської школи мистецтв  Наталія Зіньків виконала власну пісню.

У нашому саду росла стара яблуня. Щороку на ній з’являлося все більше і більше сухих гілок, які тато зрізав, нові не росли, і щороку вона менше родила яблук. Та ось зрізати саму яблуню тато вагався. Це дерево посадив ще його дідусь, а мій прадідусь, якого я, на жаль, ніколи не бачив, тільки на фотографіях. Немає вже прадідуся…

Однієї весни гілки яблуні, а їх залишилося дуже мало, на диво рясно вкрилися цвітом. Наприкінці літа вона подарувала нам багато смачних яблук.

- Яке тут зрізати! – радісно вигукнув тато.

…Тоді ми не знали, що це був останній щедрий подарунок старої яблуні. Взимку повіяв сильний вітер і дерево само впало посеред саду. Все ж, шкода яблуні.

Маркіян ЛЕХМАН.

(Легенда)

У Львові є багато завмерлих у камені Левів. І серед них тільки один-єдиний Білий Лев. Насправді, це - Князь Лев,на честь якого названо місто. Ні, він не помер,  а перетворився на кам’яного Білого Лева.

Вже впродовж кількох віків щоночі Білий  Князь Лев поволі, пихато, гонорово (адже – князь!)сходить зі свого кам’яного постаменту і мандрує вулицями Львова,оберігаючи місто від грабіжників.

Таке не кожному дано бачити. Білого  Князя Лева можуть побачити тільки добрі люди. Він до них муркотить, наче котик. Але , злочинці, не чувайтеся!..   Князь Лев милувати вас не буде!

Записав Маркіян Лехман.

P.S. Маліжани!  Відвідайте Львів! Це гостинне місто! Його називають «маленьким» Парижем, Віднем, Прагою, Краковом… Ви – добряки! Отож Білий Лев – Ваш друг!

Всі права захищені. Використання матеріалів сайту і автоматизоване копіювання інформації сайту будь-якими програмами без посилання товариства заборонено ©2020 Probi.