9 серпня – Міжнародний день корінних народів світу.

(Декілька спостережень і порівнянь)

***

Резолюція Генеральної асамблеї ООН від 23 грудня 1994 року проголосила Міжнародне десятиріччя корінних народів світу, а день першого засідання Робочої групи, 9 серпня наступного року, оголошувався Міжнародним днем корінних народів світу.

Генеральний секретар ООН у своєму посланні 2005 року закликав до солідарності з корінними народами та забезпечення умов їхнього розвитку.

9 серпня 2021 року Україна разом зі всією світовою спільнотою вперше відзначила цю дату.

***

Довідка. Корінний народ – це не те саме, що національна меншина. Щоб бути корінним народом, етнічна маса має сформуватися, бути носієм самобутньої мови та культури, але… не мати власної держави.

***

Волею долі Україна – багатонаціональна держава, Безперечно, українська нація є домінуючою щодо кількості населення у порівнянні з іншими націями та народами, але не «панівною» у найгіршому розумінні цього слова, зокрема, щодо зневаги прав та свобод інших націй і народів.

Україна – не російська імперія! Ми ніколи не прагнули захопити чужі землі й підпорядкувати собі інші народи, знівелювати їх, перетворити на посіпак, манкрутів. Ми лише боронили своє і свою волю.

Свідомі українці визнають і вітають те, що живуть пліч-о-пліч з корінними народами нашої держави кримськими татарами, гагаузами.., з представниками національних меншин поляками, угорцями, молдаванами, вірменами, греками… Спілкуємось і взаємозбагачуємось.

Свого часу на Буковині окремі районні газети виходили дубльовано – українською і російською мовами; на Закарпатті – українською та угорською. «Кримська світлиця» (тепер вона виходить як Інтернет-видання) часто друкувала художні твори кримських татар, російських авторів мовами оригіналу. Кому вона заважала у Криму?.. Звісно, росії.

***

Парадоксально! Імперська пропаганда СРСР культивувала «каламбур» про те, що українці – це нацменшина союзу. Росіяни, звісно, панівна нація. Та чи не українці розбудовували московію?!. Тепер російська пропаганда гласить, що української нації взагалі не існує, це незрозуміла гілка-відгалуження від російського народу… Коли була українська нація, то російського народу ще не існувало.

***

З енциклопедичних джерел. Кримські татари – корінний народ в Україні, який станом на 1989 рік (перепис населення) налічував 47 тисяч чоловік. Назва пов’язана з монголо-татарськими військами, які перший раз під проводом Субутуя і Джебе нападали на Київську Русь у 1223 році. Через різні історичні події та обставини для частини з них Крим став батьківщиною. 1449 року на півострові і в пониззях Дніпра постав Кримський каганат – держава, яка проіснувала 300 років.

Будучи нерідко інструментом у руках сусідніх імперських держав (Туреччини, московії, Речі Посполитої), Кримських каганат часто завдавав дошкульних ударів по українських землях. Зрештою, взаємини Криму й України протягом історії не були однозначними. Геополітичне становище цих держав зв’язувало їх політичними та економічними інтересами. Не забуваймо, що кримські татари не раз ставали союзниками українського козацтва.

Під час російсько-турецької війни 1768-1774 років росія підписала з Кримським ханством «союз вічної дружби», а Туреччина мирний договір. Вони визнали його незалежність. Однак ця незалежність невдовзі скінчилася приєднанням Кримського ханства до російської імперії.

Після лютневої революції 1917 року у росії кримські татари почали боротьбу за культурну, а згодом територіальну автономію, врешті – самостійність. «Татаризація» Криму частково відбувалася протягом 1920-1930 років.

1944 рік. Крим звільнено від фашистських загарбників. Радянська влада несправедливо звинуватила кримських татар у співпраці з німцями. Того ж року відбулася їх масова депортація до Сибіру, в Казахстан й Узбекистан. Уже в дорозі вони гинули тисячами, помирали на чужині.

1954 рік. Кримську автономію було ліквідовано, перетворено на область і приєднано до УРСР.

На початку 1990 років, на зорі незалежності України, коли відновили автономію, почалося масове повернення кримських татар на батьківщину.

Ще у 60-ті роки минулого століття за права цього народу активно виступали українські дисиденти П.Григоренко, С.Караванський, В.Чорновіл.

***

Справді, у Незалежній Україні кримські татари відчули ковток свободи. Молода Українська держава всіляко сприяла їх поверненню, політичному та культурному розвою. І тоді не тільки Крим, а вся Україна стала для них Батьківщиною.

***

Події, пов’язані з анексією росією Криму, спричинили хвилю нових репресій проти кримських татар, українців, що проживають на півострові. І не тільки них.

***

2014 рік. Щоб там не говорила міжнародна спільнота, але війна росії проти суверенної України вже тоді розпочалася. Разом з українцями одними з перших взяли до рук зброю кримські татари і стали на захист України, а в її складі і своєї АР Крим, на існування якої вони мають право!

***

Свого часу на Євробаченні Україну представляла кримська татарка Джамалла і блискуче перемогла. Вона, насамперед, представляла всю Україну, її народ – багатонаціональну спільноту, а не лише кримських татар. У багатьох наших народів спільна доля, яку прагнули вершити московіти.

Чи дозволила б росія, щоб на Євробаченні її представляв бурят, чуваш, чеченець, аварець?.. Риторичне запитання.

***

Хоча в росії існують національні автономії, округи, але більшість її малих народів уже перестали бути самодостатніми, аби створити власну державу. Виняток, хіба що, Татарстан, Чечня, Дагестан…

***

У росії 136 мов корінних народів на межі зникнення… У Чувашії, наприклад, рідною мовою спілкуються лише 20 відсотків корінних чувашів.

Збагніть! Адже йдеться насамперед про людей – носіїв цих мов. Вони (люди) або фізично вимирають, або асимілюються з росіянами (радше – підлаштовуються під них), але росіянами так і ніколи не стануть.

Це – знищення культури, багатовікових традицій, самобутності нації, народу, їхнього менталітету, релігійних та ідейних переконань, які не завжди співвідносні з великошовіністичними прагненнями російської «панівної» нації.

***

Тим часом в Україні, навіть попри війну, створюють усі можливі умови для збереження і розвитку мов, народних традицій, духовних і культурних надбань для усіх національних менших та корінних народів, зокрема, через культурні товариства, дипломатичні структури, недільні школи, літні дитячо-юнацькі табори тощо.

***

Росія всіляко намагається вплинути в Україні на внутрішню міжнаціональну політику вигадками про утиски нацменшин та корінних народів, вербує агентів, навіть з числа священнослужителів московського патріархату, залучає до цього інші держави (зараз «першу скрипку» грає Угорщина). Та Україна чітко дотримується норм власного законодавства, яке не порушує норм міжнародного права. Державна безпека – понад усе!

Тарас ЛЕХМАН

 

 

 

 

 

Візитівкою кожного міста є його чистота, порядок, охайно прибрані вулиці, відсутність сміття на бруківках. Це вже потім гість побачить його архітектурні пам’ятники, ансамблі, парки та сквери, познайомиться з мешканцями.

Червоноград не належить до категорії занедбаних міст. Так, то тут, то там (і не тільки у нашому місті) трапляються прориви водопровідних мереж, посеред зими «вивергають» з-під асфальту гейзери гарячої води, десь забиває каналізацію… Ремонт, як правило, потребує певного часу. Потім – упорядкування розритої ділянки, нове асфальтування. Все ж, загалом, місто прибране завдяки невтомним старанням двірників. Праця їхня важка, але благородна, більшість з них трудиться сумлінно.

Більшість! Однак не всі. Ось із якою заявою змушені були звернутися до директора КП «Червонограджитлокомунсервіс» п. Ю.М. Кукоби мешканці одного з мікрорайонів. Цитую фрагментарно.

Ми, мешканці будинків по вул. Грінченка, 4-6, Шевченка, 21 ще у січні 2023 р. зверталися до Вас з проханням замінити на іншого працівника прибиральницю-двірника п. Орленко Ніну Василівну. На жаль, вона неякісно, неналежно і несумлінно виконує свою роботу. Після її прибирання завжди залишається сміття – то на бруківках, то біля контейнерів. Не окроплює водою у під’їздах, коли накопичується багато пилу. А це – явне недотримання норм гігієни, правил прибирання. На зауваження мешканців поводиться брутально.

Прикро, але й дотепер наше прохання залишилося невирішеним.

5 червня відбулися збори мешканців названих будинків, на яких ми вкотре висловили зауваження п. Орленко Н.В. У відповідь вона стала пояснювати, що майстер-комунальник додала їй ще одну ділянку для прибирання, тому вона не встигає впоратися з таким обсягом робіт. Але це, на нашу думку, аж ніяк не є оправданням. Адже і без цієї додаткової ділянки п. Орленко Н.В. ледачкувала, марнувала час.

Отож, просимо замінити її на іншу прибиральницю-двірника.

(Заяву датовано 21.07.2023 р.).

Після цієї зустрічі з мешканцями і попередження про відповідну заву п. Орленко Н.В. невдовзі взяла відпустку (має на це право). Упевнені, що таке сталося не без поради і «благословення» майстра. Мовляв, може якось усе само собою владнається… Та ні, не владнається! Мешканці наполегливі! Спокою не дадуть!

Можна заперечити: а чи не самі мешканці так бруднять, смітять, чинять на зло п. Орленко Н.В. Ні! Мешканці у нас охайні. Викидають сміття у відповідні контейнери. Якщо таких за призначенням нема (скажімо, для одягу, взуття, пінопласту, кераміки, деревини…), то акуратно складають біля смітників.

Звісно, частки сміття залишаються на площадках після його перевантаження з контейнера у спеціальне авто. Але ті ті залишки потрібно прибрати!

У нашому дворі обсяг робіт для прибирання  не є аж надто великим. Це не ділянка з алеями, відкритими площадками, пустирями, на яких влітку комунальники постійно косять траву, а восени громадять листя, потім усе «добро» забирають на утилізацію. Безперечно, тут на допомогу двірникам залучають окремих працівників. Але ж і двірники трудяться сумлінно. Головне – було б бажання працювати на совість.

Не хотілося б, щоб завдяки окремим горе-двірникам наш Червоноград перетворився на Давній Рим у найгіршому щодо гігієни сенсі цього слова.

Попри велич Давнього Риму, його мешканці викидали всі нечистоти, відходи, сміття через вікна, через двері просто на… вулиці і тривалий час не прибирали.

До такого у Червонограді, звісно, не вдаються. (Хіба що відверті мерзотники). Але для зовнішнього і внутрішнього (у під’їздах) прибирання комунальному підприємству потрібні сумлінні, совісні працівники!

Степан ГРИЦАЙ

 

28 липня – День Хрещення Київської Русі-України, свято рівноапостольного князя Володимира Великого.

Хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією припало саме князю Володимиру (Святославичу) Великому. Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини і язичницької еліти, Володимир задля їхніх інтересів запровадив язичницький пантеон богів. На місці старого капища, де стояла подоба Перуна, з’являється сім різноплеменних богів – Дажбог, Хорос, Стрибог, Сімаргл , Мокош, Велес і залишається той же Перун, як верховний бог.

Але трохи згодом Володимир переконався, що для зміцнення держави та її престижу потрібна нова віра, нова релігія, яка б ширше об’єднала племена східних слов’ян. На той час Київська Русь підтримувала найтісніші стосунки з Візантією – найбагатшою, могутнішою і найбільш впливовою державою континенту. Так він вирішив прийняти християнство і охрестити весь свій народ. Князь Володимир 25 років був язичником, а 27 років – у християнській вірі.

Після офіційного хрещення киян у 988 році християнство стає державною релігією. Християнізація України йшла поступово. Спершу її прийняли більшу осередки, пізніше провінція, віддалені від Києва поселення. Не всюди цей процес відбувався без опору, як у Києві, хоча і тут був невдоволений люд. Головний опір чинили служителі язичницької віри – волхви. І якщо на південних теренах Київської Русі вплив їх був незначний, то на півночі – у Новгороді, Суздалі, Білоозер’ї вони підбурювали населення до відкритих виступів проти християнських священиків, місіонерів.

 Ще довго співіснували між собою деякі елементи язичницької віри, переважно обрядів, із християнством. Виникло так зване двовір’я. Та й тепер у відзначенні деяких церковних свят ми спостерігаємо у народних традиціях синкретизм релігійних культур.

Для унормування церковного життя у своїй державі князь Володимир (згодом названий Великим і канонізований Церквою) видав указ, призначивши десятину прибутків на утримання Церкви, та визнав права духовенства.

Князь Володимир намагався дати структурне оформлення нової релігії, подібне до візантійського. Перша згадка про митрополита на Русі датується 1037 роком (ним був грек Теотемпт). Хоч раніше мусів бути архієпископ, який «наглядав» над Руською Церквою.

Християнство, проповідуючи милосердя та любов до ближнього – підвалини цивілізованого і мирного життя, об’єднало релігійно велику державу Володимира і позитивно вплинуло на мораль керівної верхівки і населення.

З прийняттям християнства на Русі поширилася писемність. Володимир Великий закладав школи, будував церкви спершу у Києві (зокрема Десятинну церкву – Різдва Пресвятої Богородиці), а загалом по інших містах. Учителями були священики з Корсуня, які добре знали слов’янську мову. Факт, що прийняття християнства не призвело до безпосереднього політичного опанування Київської Русі Візантією, а відкрило новій християнізованій спільності зв’язки з далекими і близькими сусідами, слід вважати найпозитивнішим наслідком акту Хрещення Русі і слов’ян Сходу.

Підготував Тарас ЛЕХМАН

 

(Український календар)

23 травня – День Героїв, свято на честь борців за Волю України.

Передусім це свято лицарів Київської Русі – славних княжих часів, козаків Гетьманської Доби, опришків, січових стрільців, вояків УГА, Армії УНР, УПА та діячів ОУН, українських дисидентів…  День Героїв відзначають понад 80 років. Так у 1941 році постановив Другий Великий Збір Організації Українських Націоналістів. Звісно, ця подія тривалий час замовчувалася радянською історіографією, не всі про це знали і вже в Незалежній Україні.

Травень обрано для вшанування наших Героїв не випадково. Адже саме у цьому місяці віддали своє життя у визвольній боротьбі кращі сини України ХХ століття.

3 травня 1924 року не стало Миколи Міхновського, головного ідеолога державної самостійності України початку ХХ століття, одного зі співавторів ідейних засад українського націоналізму.

25 травня 1926 року в Парижі від кулі більшовицького агента загинув головний провідник української національно-визвольної боротьби 1917-1921 років Симон Петлюра.

23 травня 1938 року в Роттердамі вибух бомби, підкладеної агентом НКВС, обірвав життя організатора українського націоналістичного руху, засновника та першого провідника УВО та ОУН полковника Євгена Коновальця.

І таких прикладів чимало. Репресивна машина Москви діяла проти Українських Героїв безперебійно.

У цей день ми згадуємо Небесну Сотню, полеглих борців – доблесних воїнів ЗСУ, добровольців, які боролися з російським окупантом, віддали своє життя за рідну землю, вшановуємо живих Героїв.

Лише той народ вартий власної держави, який береже пам’ять про своїх синів і дочок, що віддали життя за Свободу!

Слава Героям! Україні Слава!

Підготував Тарас ЛЕХМАН

 

 

(Український календар)

22 травня 1861 року відбулося перепоховання Тараса Григоровича Шевченка на Чернечій горі неподалік Канева.

Помер 47-річний український поет (та й не тільки поет…) у Санкт-Петербурзі, де жив і працював, мріючи про повернення на Україну. Поховали його на Смоленському кладовищі міста над Невою, оповитого холодом, побудованого на козацьких кістках… Але друзі Великого Кобзаря, численні шанувальники його творчості, просто небайдужі люди добре знали про бажання Тараса Шевченка бути похованим згідно з його «Заповітом», написаним ще у 1845 році, «серед степу широкого, на Вкраїні милій».

Після того, як 58 днів прах Тараса Шевченка перебував у Петербурзі, його домовину, за клопотанням Михайла Лазаревського та після отримання ним відповідного дозволу, нарешті було перевезено в Україну й перепоховано на Чернечій горі.  Труну спочатку привезли до Києва, де з покійним могли попрощатися всі охочі. Особливо багато було молоді. 20 травня 1861 року останки Великого Кобзаря доставили по Дніпру на пароплаві «Кременчук» з Києва до Канева. Дві доби домовина перебувала в Успенському соборі, а 22 травня, після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли на Чернечу гору.

Церемонія перепоховання Тараса Шевченка перетворилася на справжнє, хоч і сумне свято. Після церковної панахиди протоієрей виступив із прощальним словом, назвавши спочилого раба Божого Тараса не тільки братом во Христі, але й справжнім і щирим батьком всього українського люду, а також першим, хто заступився за рідне слово українського народу.

Потім труну винесли з церкви, поставили на козацький віз, накрили червоною китайкою, а замість волів упрягся люд. І повезли, як слід, діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому, до місця вічного спочинку. Везли хлопці і чоловіки, потім, навіть, жінки-молодиці і дівчата. Дорога сягнула кілька верств. Шлях, якою рухалася траурна процесія, устелили зеленими гілочками, і він був схожий на зелений килим. Попереду несли портрет Великого Кобзаря, аби весь стрічний люд бачив того, про кого лише чув, знав, здогадувався.., з ким прощається.

У 1925 році на місці поховання (перепоховання) Тараса Шевченка було створено Канівський державний музей-заповідник «Могила Т.Г. Шевченка», а величезний бронзовий монумент споруджено у 1939 році.

Мабуть, що вже від часу перепоховання народ називає Чернечу гору – Тарасовою. Це – святе місце для кожного українця, усіх, хто любить Україну і захищає її!

Підготував Тарас ЛЕХМАН

Всі права захищені. Використання матеріалів сайту і автоматизоване копіювання інформації сайту будь-якими програмами без посилання товариства заборонено ©2020 Probi.