28 липня – День Хрещення Київської Русі-України, свято рівноапостольного князя Володимира Великого.

Хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією припало саме князю Володимиру (Святославичу) Великому. Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини і язичницької еліти, Володимир задля їхніх інтересів запровадив язичницький пантеон богів. На місці старого капища, де стояла подоба Перуна, з’являється сім різноплеменних богів – Дажбог, Хорос, Стрибог, Сімаргл , Мокош, Велес і залишається той же Перун, як верховний бог.

Але трохи згодом Володимир переконався, що для зміцнення держави та її престижу потрібна нова віра, нова релігія, яка б ширше об’єднала племена східних слов’ян. На той час Київська Русь підтримувала найтісніші стосунки з Візантією – найбагатшою, могутнішою і найбільш впливовою державою континенту. Так він вирішив прийняти християнство і охрестити весь свій народ. Князь Володимир 25 років був язичником, а 27 років – у християнській вірі.

Після офіційного хрещення киян у 988 році християнство стає державною релігією. Християнізація України йшла поступово. Спершу її прийняли більшу осередки, пізніше провінція, віддалені від Києва поселення. Не всюди цей процес відбувався без опору, як у Києві, хоча і тут був невдоволений люд. Головний опір чинили служителі язичницької віри – волхви. І якщо на південних теренах Київської Русі вплив їх був незначний, то на півночі – у Новгороді, Суздалі, Білоозер’ї вони підбурювали населення до відкритих виступів проти християнських священиків, місіонерів.

 Ще довго співіснували між собою деякі елементи язичницької віри, переважно обрядів, із християнством. Виникло так зване двовір’я. Та й тепер у відзначенні деяких церковних свят ми спостерігаємо у народних традиціях синкретизм релігійних культур.

Для унормування церковного життя у своїй державі князь Володимир (згодом названий Великим і канонізований Церквою) видав указ, призначивши десятину прибутків на утримання Церкви, та визнав права духовенства.

Князь Володимир намагався дати структурне оформлення нової релігії, подібне до візантійського. Перша згадка про митрополита на Русі датується 1037 роком (ним був грек Теотемпт). Хоч раніше мусів бути архієпископ, який «наглядав» над Руською Церквою.

Християнство, проповідуючи милосердя та любов до ближнього – підвалини цивілізованого і мирного життя, об’єднало релігійно велику державу Володимира і позитивно вплинуло на мораль керівної верхівки і населення.

З прийняттям християнства на Русі поширилася писемність. Володимир Великий закладав школи, будував церкви спершу у Києві (зокрема Десятинну церкву – Різдва Пресвятої Богородиці), а загалом по інших містах. Учителями були священики з Корсуня, які добре знали слов’янську мову. Факт, що прийняття християнства не призвело до безпосереднього політичного опанування Київської Русі Візантією, а відкрило новій християнізованій спільності зв’язки з далекими і близькими сусідами, слід вважати найпозитивнішим наслідком акту Хрещення Русі і слов’ян Сходу.

Підготував Тарас ЛЕХМАН

 

(Український календар)

23 травня – День Героїв, свято на честь борців за Волю України.

Передусім це свято лицарів Київської Русі – славних княжих часів, козаків Гетьманської Доби, опришків, січових стрільців, вояків УГА, Армії УНР, УПА та діячів ОУН, українських дисидентів…  День Героїв відзначають понад 80 років. Так у 1941 році постановив Другий Великий Збір Організації Українських Націоналістів. Звісно, ця подія тривалий час замовчувалася радянською історіографією, не всі про це знали і вже в Незалежній Україні.

Травень обрано для вшанування наших Героїв не випадково. Адже саме у цьому місяці віддали своє життя у визвольній боротьбі кращі сини України ХХ століття.

3 травня 1924 року не стало Миколи Міхновського, головного ідеолога державної самостійності України початку ХХ століття, одного зі співавторів ідейних засад українського націоналізму.

25 травня 1926 року в Парижі від кулі більшовицького агента загинув головний провідник української національно-визвольної боротьби 1917-1921 років Симон Петлюра.

23 травня 1938 року в Роттердамі вибух бомби, підкладеної агентом НКВС, обірвав життя організатора українського націоналістичного руху, засновника та першого провідника УВО та ОУН полковника Євгена Коновальця.

І таких прикладів чимало. Репресивна машина Москви діяла проти Українських Героїв безперебійно.

У цей день ми згадуємо Небесну Сотню, полеглих борців – доблесних воїнів ЗСУ, добровольців, які боролися з російським окупантом, віддали своє життя за рідну землю, вшановуємо живих Героїв.

Лише той народ вартий власної держави, який береже пам’ять про своїх синів і дочок, що віддали життя за Свободу!

Слава Героям! Україні Слава!

Підготував Тарас ЛЕХМАН

 

 

(Український календар)

22 травня 1861 року відбулося перепоховання Тараса Григоровича Шевченка на Чернечій горі неподалік Канева.

Помер 47-річний український поет (та й не тільки поет…) у Санкт-Петербурзі, де жив і працював, мріючи про повернення на Україну. Поховали його на Смоленському кладовищі міста над Невою, оповитого холодом, побудованого на козацьких кістках… Але друзі Великого Кобзаря, численні шанувальники його творчості, просто небайдужі люди добре знали про бажання Тараса Шевченка бути похованим згідно з його «Заповітом», написаним ще у 1845 році, «серед степу широкого, на Вкраїні милій».

Після того, як 58 днів прах Тараса Шевченка перебував у Петербурзі, його домовину, за клопотанням Михайла Лазаревського та після отримання ним відповідного дозволу, нарешті було перевезено в Україну й перепоховано на Чернечій горі.  Труну спочатку привезли до Києва, де з покійним могли попрощатися всі охочі. Особливо багато було молоді. 20 травня 1861 року останки Великого Кобзаря доставили по Дніпру на пароплаві «Кременчук» з Києва до Канева. Дві доби домовина перебувала в Успенському соборі, а 22 травня, після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли на Чернечу гору.

Церемонія перепоховання Тараса Шевченка перетворилася на справжнє, хоч і сумне свято. Після церковної панахиди протоієрей виступив із прощальним словом, назвавши спочилого раба Божого Тараса не тільки братом во Христі, але й справжнім і щирим батьком всього українського люду, а також першим, хто заступився за рідне слово українського народу.

Потім труну винесли з церкви, поставили на козацький віз, накрили червоною китайкою, а замість волів упрягся люд. І повезли, як слід, діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому, до місця вічного спочинку. Везли хлопці і чоловіки, потім, навіть, жінки-молодиці і дівчата. Дорога сягнула кілька верств. Шлях, якою рухалася траурна процесія, устелили зеленими гілочками, і він був схожий на зелений килим. Попереду несли портрет Великого Кобзаря, аби весь стрічний люд бачив того, про кого лише чув, знав, здогадувався.., з ким прощається.

У 1925 році на місці поховання (перепоховання) Тараса Шевченка було створено Канівський державний музей-заповідник «Могила Т.Г. Шевченка», а величезний бронзовий монумент споруджено у 1939 році.

Мабуть, що вже від часу перепоховання народ називає Чернечу гору – Тарасовою. Це – святе місце для кожного українця, усіх, хто любить Україну і захищає її!

Підготував Тарас ЛЕХМАН

 

У третій четвер травня відзначаємо День вишиванки - національне свято, яке покликане зберігати споконвічні народні традиції, створення та носіння етнічного вишитого українського одягу. Свято вже стало самобутнім і самодостатнім. Завдяки українській діаспорі поширилося воно і за кордоном. Гості з інших країн хочуть придбати нашу вишиванку як дорогоцінний сувенір, пам'ятку про мальовничу Україну.

Ідею акції у 200 6 році запропонувала студентка Чернівецького національного університету Леся Воронюк. Від національно свідомої студентської молоді завжди очікуй несподіваних радикальних дій. Їхні ідеї швидко стають суспільними. Це ж, передусім, студенти творили в Україні Майдани і Революції.

Спочатку вишиванки одягнуло кілька десятків студентів і викладачів університету з Буковини. Та вже впродовж наступних років свято перетворилося на всеукраїнське. Воно не передбачає якихось обов'язкових заходів, а лише одягнути вишиванку і піти на роботу, на навчання, навіть у магазин за покупками, зустрітися, поспілкуватися з друзями на вулиці, демонструючи свою національну, громадянську позицію, культуру, освіченість, духовну свідомість. До церкви взагалі личить ходити у вишиванці. У такому одязі закодовано багато символів, сили, оберегів, краси.

Дещо з традицій.

Вишиту з білого полотна сорочку носили тільки у святкові дні.

Кожна дівчина перед весіллям повинна була сама вишити сорочку для себе і свого нареченого. Вишиваючи сорочку для милого, завжди нашіптувала молитви і замовляння, щоб суджений був вірним.

Для новонародженого шили першу сорочку з батькової сорочки. (Її також оздоблювали вишивкою). Вважається, що в ній зберігається батьківська енергетика, необхідна для захисту дитини від всіляких хвороб. Дівчаткам шили сорочку з маминої.

Новонародженій дівчинці вишивали сорочку з чорними візерунками, як символ землі, родючості; хлопчикам з синіми та зеленими візерунками, бо вони захищають від стихій.

Сорочку з нових тканин дитині дарували вже до триріччя. Тоді візерунки були червоними - символ батьківської любові й кровних зв'язків.

Підготував Тарас ЛЕХМАН

 

 

* * *

18 грудня 2022 року Україна попрощалася ще з одним із своїх Синів, червоноградцем Володимиром Васильовичем Яником. Відійшов у Вічність щирий Патріот.

Не вважайте цей журналістський допис оперативно застарілим. Проблеми, порушені в ньому, актуальні і стосуються багатьох. Трапляється чимало аналогічних ситуацій...

* * *

Володимир Яник народився 1940 року у м. Савчин (тепер - Червоноградського району). Тут поховані його родина, батьки. Свого часу сім'я зазнала репресій, депортації, але повернулася на рідні терени.

Згодом герой нашої розповіді став кадровим військовим, офіцером. Зокрема, служив у ракетних військах, частині, яка дислокувалася у с. Бендюга, що неподалік Червонограда, продовжив службу у Сокальському об'єднаному військовому комісаріаті. По завершенню служби вийшов у відставку.

Попри свій поважний вік, був учасником усіх Майданів, Революції Гідності, займався волонтерством на користь українських бійців - учасників АТО-ООС. Чималий послужний список добрих справ у нашого Героя! Не міг інакше чинити! Бо де ж тоді офіцерська честь і гідність?..

Володимир Яник (не хочемо про це писати в минулому часі) - почесний отаман Червоноградської сотні Прикарпатської Січі, Українського козацтва, член Спілки офіцерів України. Таким він назавжди залишиться у нашій пам'яті!

Коли росія розпочала повномасштабну війну проти України, Володимир Яник важко переживав ці події. Готовий був взяти зброю до рук. Та куди там у вісімдесят з гаком років... Все ж не залишався осторонь. Жертвував частку своєї пенсії ЗСУ, територіальній обороні.

Важко і боляче прощатися з такими людьми...

Гіркоти додав і прикрий інцидент, який трапився під час похорону. Витівка сільського старости заслуговує на адміністративну (а то й кримінальну!) відповідальність. Про все це докладно розповіли мені активісти Прикарпатської Січі (а серед них - досвідчені практикуючі юристи, фахівці з права), навіть надали детальні коментарі, пояснення з посиланнями на діюче законодавство України.

* * *

...Прощалися з Володимиром Яником у церкві Святого Володимира Великого (ПЦУ), що в Червонограді. Волею долі у цьому місті він жив і трудився, вже, навіть, як пенсіонер. Поховати ж його сім'я вирішила у селі Савчин, біля могили батьків. (Не стану заперечувати, якщо це й був заповіт покійного, його останнє прохання). Та й село для нього рідне, часто навідувався сюди. Побратими покійного самі викопали могилу, розчистили дорогу від снігу.

Під час поховання до родичів спочилого у Бозі зухвало підійшли староста села Савчин та ще один чоловік (умовно назвемо його «помічником старости») і почали вимагати кошти за надання дозволу на поховання, мотивуючи тим, що Володимир Яник не був мешканцем села і не ходив до місцевої церкви. Парадокс: а хіба там, на Майданах, він не захищав від ворога-супостата і це село, і цю церкву, і його мешканців, і майбутнього старосту, і, зрештою, усіх нас з вами?!. У росій вже давно був задум захопити всю Україну! Але завдяки таким, як Володимир Яник, він провалювався і провалюється!

Щоб не ускладнювати ситуацію (не до того на похороні), дочка Володимира Яника передала вимагачам 1500 гривень, після чого вони щезли. Жодних чеків, жодних квитанцій не було надано платнику. І це при багатьох свідках!

Важко збагнути: на якій підставі у селі Савчин вимагають гроші за поховання?

Відповідно до статті 28 Закону України «Про поховання та похоронну справу» землі, на яких розташовані місця поховання, є об'єктами права комунальної власності і не підлягають приватизації або передачі в оренду.

Відповідно до пункту 1.1 «Порядку утримання кладовищ та інших місць поховань», затвердженого наказом Держжитлокомунгоспу України від 19.11.2003 р. № 193 (зі змінами), земельні ділянки для влаштування кладовища надаються за рішенням органу місцевого самоврядування виключно спеціалізованим комунальним підприємством на праві постійного користування землею (ст. 92 ЗК України та ст. 23 Закону України «Про поховання та похоронну справу»).

Наскільки нам відомо, жодних спеціалізованих комунальних підприємств щодо розміщення місць поховання у селі Савчин не створено.

У такому разі кладовище є землею комунальної власності, тому стягнення коштів на поховання можливе тільки на підставі рішення органів місцевого самоврядування. Проте жодних рішень місцевого самоврядування про збір коштів на поховання надано не було.

Крім того, церковна громада (громадська організація) є неприбутковою організацією. Вона існує виключно на добровільні пожертви, а не на примусових стягненнях.

Відтак, у діях старости села Савчин та його «помічника» (наголошуємо: умовно так називаємо цю особу) вбачається склад злочину, покарання за який передбачений ст. 189 КК України - вимагання.

Згідно сучасного законодавства України посада сільського старости не є виборною (тобто, мешканці села не обирають свого очільника; хоч це прикро звучить, але позбавлені такого права). Його призначає районна влада. (Очевидно, що є процедура подання кимось заяви на вакантну посаду, чи то самовисунення). Отож, так само можна і звільнити старосту, як і призначити. А, може, сільський староста Савчина комусь догоджає «на верхах»?..

* * *

Залишмо юридичні аспекти. Тепер про мораль і совість.

Складається враження, пане старосто, що Савчин - це ваша власність. Задалеко зайшли! Невже вам було шкода клаптика землі для такої Людини, Патріота. Та ж не зі своєї узаконеної ділянки віддаєте... Де совість, де мораль, де дотримання клятви державного службовця (вимагаєте плату без підстав і документів)?.. Не здивуюся, якщо у свою кишеню поклали ці гроші, кров'ю Володимира Яника политі на Майданах. Краще б їх віддати ЗСУ!

* * *

Та як би там не було, побратими Володимира Яника готують відповідну заяву щодо вашого вчинку до Державного бюро розслідувань. Підстави на це є!

Тарас ЛЕХМАН, журналіст

м. Червоноград

 

 

 

 

 

 

Тарас Лехман, Самуляк Іван і компанія. Всі права захищені.

Please publish modules in offcanvas position.

hacked by trenggalek6etar