7 вересня християни східного обряду вшановують Святого апостола Варфоломія, який загинув мученицькою смертю наприкінці I століття.

Церковні життєписи розповідають, що його мощі мали спочатку перебувати в Месопотамії (у місті Дорі), а опісля, коли язичники викинули їх з домовиною у море, чудесним способом приплисти до острова Липарі, що неподалік Сицилії. Під час нападу на острів сарацинів над похованням Варфоломія знову було вчинено наругу - кості апостола порозкидали. Але їх позбирав і склав у великий глиняний посуд невідомий чернець. У 839 році мощі Варфоломія знайшли вічний спочинок у Беневенті.

За народним календарем, грибники на Варфоломія завершували збирання білих грибів, а господарники починали посів ранньої озимини.

Кажуть:

- Прийшов Варфоломій - жито на зиму сій.

- Сухо на Варфоломія - гострої зими надія.

- На Варфоломія дощова погода - зима з відлигами.

19 вересня церква згадує про чудо, здійснене в Хонах самим Архістратигом Михаїлом - з кам'яної скелі враз забило джерело цілющої води. Свідками цього дива стали Святі апостоли Іван і Пилип. Отож подія відбулася у I столітті.

У народі цей день зветься Михайла Чудотворця. Оскільки українці особливо шанобливо ставляться до Архістратига Михаїла, тому колись 19 вересня намагалися не працювати (влаштовували святковий вихідний). Боялися: хто порушить закон, того неодмінно спіткає лихо, про що існує безліч апокрифічних переказів і легенд. Наприклад, як Михаїл затопив маловірному чоловікові хату під час осінньої повені, а коли той покаявся, то враз постала новенька хатина. Або як «випік» морозом городину...

Від дня Михайла Чудотворця найчастіше справляли храмові свята. А перед тим варили питний мед (медовуху) і влаштовували кануни, тобто громадський розпродаж медівки. Казали, що «до Михайла толока файна».

Багатовікові народні спостереження за погодою констатують: «На Михайла Чудотворця можуть вдарити перші міцні осінні приморозки...».

Свято Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього, яке відзначаємо 27 вересня, у народі називають Здвиження.

«На Здвиження, - приповідають, - земля ближче до зими движеться». Тому від цього часу настають холодні дні і птахи відлітають у вирій.

Першою до вирію летить зозуля, бо вона є ключницею. Мовлять, що саме у неї є золотий ключ від тієї теплої країни, де ніколи не буває зими.

На Здвиження змії збираються у кубла, а, відтак, небезпечно ходити у ліс. Лякаючи дітей, батьки застерігали: гади збираються у велику яму і там лижуть гадючий камінь. Однак дівчинка не послухала мами і тата і пішла у ліс на свято Здвиження. Впала в гадючу яму, де провела всю зиму, аж до весни. Гадюки смоктали з неї кров, а вона лизала гадючий камінь. Весною гадюки повилазили з ями, а за ними і дівчинка. Вона була дуже квола. Ледь дійшла до своєї хати, розповіла про пригоду і померла. Ось така страшна історія...

У народі кажуть:

- Воздвиження - третя зустріч осені.

- Воздвиження з плечей жупан зсуває і кожух напинає.

- Воздвиження осінь зимі назустріч рухає.

- Воздвиження: хліб з поля рушив; остання копа з поля.

- Хліб з поля Воздвиження зсунув.

- Гуси на Здвиження летять високо - на високу весняну повінь; низько - на малу.

- Земля на Здвиження закривається і спить аж до Благовіщення.

- Листя на Здвиження з берези опало - осінь буде довга і тепла; осика ще скидає зелений лист - чекай швидкого похолодання.

- Приморозки на Здвиження - мужику не біда.

- Птахи у вирій відлітають усі до Воздвиження, крім диких гусей, які відлітають останніми.

(Дещо з наших традицій)

Дівочий головний убір — вінок — здавна відомий на Україні. Можливо, його поява пов'язана з тим далеким минулим, коли наші пращури поклонялися сонцю, а коло символізувало сонячний диск, сонцерух і виступало оберегом.

Під час археологічних розкопок курганів, зокрема полянських, знайдені предмети, датовані IX-X  століттями. Вони дають підстави стверджувати, що вже тоді в Україні були поширені начільні обручі-вінки. Дівчата носили начільну пов'язку зі шкіри, або ткали з вовни. На скронях звисали один або два кільця, прикріплені до пов'язки чи обруча. Винятком було 5-7 кілець. Інколи до нижнього краю прикріплювали бубонці та дрібні металеві підвіски різних форм.

Дівчата з багатих родин виготовляли власноруч обручі з шовкових, золототканих тканин, вишиваючи на них узори кольоровими нитками. Цей обруч називали «вінце», «вінець», «вінок». Його носили знатні дівчата та княгині. Та й тепер наречену називають княгинею, бо одягає шлюбний вінок...

В Україні дівочий вінок побутував ще на початку XX століття, а в Галичині - аж до середини XX століття. Він займав особливе місце серед дівочих головних уборів. Адже був не тільки окрасою, але й символом молодості, повноліття, чистоти, а також знаком молодої на весіллі.