Як це не парадоксально звучить, але чорт — один з найпопулярніших персонажів української демонології, фольклору, а після прийняття християнства — ще й апокрифічних легенд. Він завжди уособлює ворожі людині сили. Ще його називають — біс, диявол, дідько, люципер, сатана, лихий, щезник, злий... Аби не згадувати чорта, то казали — той. “Це той натворив”.

Чорт у народній уяві виступає одночасно зооморфною й антропоморфною істотою, тобто — і тварина, і людина... Розумій, як хочеш. Його звірину природу видають хвіст, баранячі або козячі роги, кігті на руках і копита на нижніх кінцівках, інколи курячі ноги або крила кажана, собача морда чи свиняче рило. Характерні прикмети — довгий ніс, палаючі очі, густе чорне волосся. Інколи чорта уявляли у вигляді іноземця, вбраного у коротеньку куртку або фрак, вузенькі панталони, з кумедним капелюхом на голові та люлькою в зубах.

Звичайне помешкання чорта — млин, глибокі провалля, напівзруйновані будівлі, зарості бузини тощо.

Функції чорта досить широкі (але обмежені, бо хоч він сильний, лукавий, підступний, але не всесильний): він усіляко шкодить людям, насилає хвороби, зводить жінок, полює на людські душі, штовхає на злочини і прикрі вчинки. Особливо страшний він для нехрещених дітей, яких може підмінити. Вірили, що з чортом можна укласти угоду та найняти його на службу, але тільки тоді, коли закладеш йому свою душу. Такі угоди, як правило, укладали вночі на перехресті доріг, а підписували кров'ю з мізинця.

Детальніше:“НЕ ТАКИЙ СТРАШНИЙ ЧОРТ, ЯК ЙОГО МАЛЮЮТЬ...”

У новочасній літературі, як і в минулому, з'являється чимало легенд, переказів апокрифічного характеру, морально-богословських притч, які стають народними. Хоча, безперечно, вони мають яскраво виражене авторство, навіть, якщо ми й не знаємо імені письменника. Втім, погодьтесь, джерела для написання такого твору він черпав з народних уст. Ось притча про трьох приятелів людини, яка помирає.

... Був чоловік, який мав трьох приятелів: гроші, жінку і добрі діла.

Помираючи, він прощається з ними і каже до грошей:

- Бувайте здорові, бо я помираю!

А вони до нього:

- Прощавай, приятелю! Коли ти помреш, ми запалимо свічку за упокій твоєї душі.

Жінка при прощанні обіцяє провести його в останню путь на цвинтар.

Підходить третій приятель — його добрі діла.

- Прощавайте! - каже вмираючий.

Ті відповідають:

- Ні, не прощавайте, і навіть не до побачення, бо ми не розлучаємося з тобою. Доки ти живеш — ми з тобою; а по твоїй смерті ми будемо разом з тобою до Вічності.

Чоловік помер. Гроші запалили свічку, жінка провела його в останню путь на цвинтар, а добрі діла пішли з ним на Божий Суд.

Отож, творімо добрі діла!

У давніх українців було своє розуміння Єдиносущного Бога, якого називали Великим Богом, Старим Богом чи Всебогом. А ще він був Бог-Творець — володар усіх таїн, земних і космічних.

Ідеї найвищого Єства і Прадіда засвідчують насамперед колядки. Як писав свого часу етнограф Ксенофонт Сосенко, християнська ідея про народження Спасителя світу якраз скріплює давню віру українців у Бога-Творця, що він навідається до них — своїх людей, дітей і принесе їм благословенство та охоронить від зла.

Думка про найвище єство і віра в нього були давнішими, ніж ідея Прадіда як Бога.

Язичницькі боги, як правило, мали по декілька імен. У річному Сварожому колі, наприклад, весняний бог Ярило дає рослинності ріст і силу, запліднює її. Тож він на цій порі був головним богом — Богом-Господарем буття. Влітку — це Смирагл, що наливає колос; восени — бог Світовид; а взимку — Коляда, бог торжества світла Дажбожого.

Тисячолітні вірування і звичаї предків донесли до нас через мову багато виразів із словом “Бог” - “Богзна”, “Бог з тобою”, “Поможи Боже”, “Дай, Боже, щастя”...

Про єдиного Бога згадується й у Велесовій книзі: “Бог є один і множествен...”.

Український народ так полюбив пернатих і квіти (згадайте, хоча б, народне малярство, розписи на стінах хат, печах, кераміці), що склав про них безліч легенд. Серед таких творів усної словесності зустрічаємо й легенду про зозулю та зозулині сльози — неймовірно гарну квіточку.

...Давно це було, принаймні до того, як народилися ми. Тоді звірі й птахи уміли розмовляти людською мовою.

Зозуля “справно” робила свою кепську справу — підкидала у гнізда дрібним лісовим пташкам свої яйця, а ті сумлінно висиджували їх і виховували підкидьків.

- Ти ось все співаєш, куєш безтурботно, - казали вони зозулі, - а на старість залишишся одна, мов та билинка у безмежному полі.

Та у відповідь тільки сміялася і запевняла птаство:

- Ви все життя із пелюшками та колисками вовтузитесь, а я своїх однак, як треба буде, знайду, і примушу годувати себе. Такий закон!

Детальніше:ЗОЗУЛИНІ СЛЬОЗИ