Останні новини

6 жовтня — церковне свято Зачаття Івана Предтечі. Він був останнім із пророків, який свідчив про Месію: “У пустелі готуйте дорогу для Господа, рівняйте стежки Йому”. До Івана Предтечі приходили мешканці всієї Іудеї і Єрусалиму, хрестилися від нього у ріці Йордані, визнавали гріхи і щиро-щиро каялися. Це була своєрідна сповідь, тільки ще тоді без Святого Причастя. Натомість він їм промовляв: “Я хрещу вас водою на покаяння. Але Той, Хто йде після мене, сильніший від мене: я не достойний понести взуття Йому. Він хреститиме вас Духом Святим і вогнем”.

...У народі кажуть: “На Предтечі тулися до печі”. Це тому, що осінні похолодання все частіше заглядають у гості. Після Осіннього Івана (ще так називають свято у побуті) рідко коли випадає сонячна тепла днина.

Як це не парадоксально звучить, але у саме свято (мова — про давнину) не раз вдавалися до марновірства, ворожінь. Вважали, що цього дня можна дізнатися, коли яке лихо минеться. Отож виходили до місця злиття двох річок, набирали по однаковому кухлю води з кожної і ставили у хаті. Далі спостерігали: якщо швидше випаровується вода з більшої річки, то лихо минеться не скоро. Однак, не вдавайтеся до таких ворожінь, гріховних дій!

На Івана Предтечі нічого не заготовляли на зиму, бо, мовляв, почорніє, пропаде. (Також марновірство!).

Дівчата ж бралися за рукоділля — пряли, ткали, шили, вишивали... Господині, знахарі готували різні настої. У народі вірили, що “з водою Іван забирає усякі хвороби зі собою”.

 

31 жовтня у церквах східного обряду вшановують Святого апостола і євангеліста Луку. А в народному побуті українців цього дня починали перевозити сіно й солому з далеких відстаней, оскільки земля вже добре промерзла від осінніх приморозків і колеса воза не застрягають у болоті.

До господарської роботи долучалися всі: і чоловіки, і жінки, і навіть діти. Насамперед ледь не кожна господиня вдавалася до магічних дій — брала жмут соломи чи сіна і міцно перев'язувала його мотузкою або перевеслом, примовляючи таке: “Аби міцно кохав, аби сім'ї тримався, аби родини ніколи не цурався...”. Це — про чоловіків, особливо тих, які люблять скочити у гречку з чужою жінкою. Такий ритуал начебто мав убезпечити від подружньої зради та зміцнити родину, поліпшити стосунки чоловіка з жінкою, якщо намітився розлад, і міцно та надійно “прив'язати” другу половину до себе, навіть, якщо чоловік ніколи не зраджував свою дружину та й гадки на таке не мав. Цей жмут пильнували-стерегли неабияк, він у жодному разі не мав потрапити до рук чужої людини, тим паче жінки, яка знається на перелюбі.

Ще одна особливість свята Луки — традиційна купіль. У деяких етнографічних регіонах України цей дійство справляли у лазні (бані). Не дивно, адже поверталися додому втомлені (вода знімає втому), брудні, бо, як жартують, “сіно й солома навіть в очі набиваються”. Сказане ще й в унісон, коли свято Луки припадало на суботу, адже в неділю негоже йти до церкви брудним, невмитим.

На вечерю неодмінно клали на стіл хліб з борошна зерен нового врожаю. Кажуть: “На Осіннього Луки вдосталь хліба і муки. Прийде Весняний Лука (5 травня) — пропадуть хліб і мука”.

Із сучасників, особливо представників молодого покоління, мало хто бачив жорна — найдавніший пристрій для розмелювання зерна, так званий “ручний млинок”. Тепер їх зустрінеш хіба що в краєзнавчих музеях. Та таки дехто з господарів зберіг жорна, що перепали у спадок від діда-прадіда, і використовує їх для витиснення соку зі щойно нашаткованої капусти, яку зберігають у діжі. Дійшли до нас і деякі народні паремії про жорна, наприклад: “Меле язиком, мов жорнами...”, “Долоні, мов жорна...”; “Потрапиш мені під жорна...”.

Втім, як дослідили етнографи, на Україні ще за середньовіччя почалося витіснення жорен вітряками і водяними млинами. Наприкінці XIX — початку XX століття вони побутували на селі лише пережитково. “Йшли у рух”, коли треба було швидко одержати невелику кількість борошна, аби спекти паляницю на обід чи вечерю, або для ритуального помолу зерна на весільне обрядове печиво, зокрема для приготування короваю.

Найпростіший варіант жорен складався з двох круглих вапнякових каменів, у верхньому з яких закріплювалася ручка (погонич), а посередині містився отвір (горло, горловина), куди насипали зерно. Ручкою обертали верхній камінь у горизонтальній площині, і він розтирав зерна на нижньому камені (звісно, який також лежав у горизонтальній площині); по боках останнього сипалося борошно.

У досконаліших варіантах камені були вмонтовані в обичайку (іноді в гніздо, видовбане у суцільній колоді), встановлену на станку-табуреті. Для просипання борошна був влаштований льоток (мучник). Ручку, яку ще називали веретено, мельон, жорнівка, робили високою. Її верхній кінець кріпили у перекладину рами, що була споруджена над станком, або навіть у стелю хати чи сіней.

“На зламі” XIX-XX століть деякі заможніші селяни обладнували жорна трансмісією, шестернями. У тих регіонах, де бракувало відповідного каменю, жорна виготовляли з дубових кряжиків, набиваючи на їхню робочу поверхню металеві клинці. І ті добре перемелювали зерно на борошно...

Тарас ЛЕХМАН

25 липня — у церквах східного обряду згадують Святого мученика за Христову віру Прокла і його двоюрідного брата Іларія.

Їх ув'язнили за наказом імператора Траяна, адже своїми промовами Прокл та Іларій навернули багатьох язичників до християнства. Після жорстоких тортур обох стратили. Однак ті залишилися непохитними у вірі навіть перед обличчям смерті. Це сталося 106 року.

У народі вважають (це підтверджено багатолітніми спостереженнями за погодою), що на Проклів день бувають найрясніші роси. Тож кажуть:

- На Прокла все промокло.

- Прокл з дощем — на невтішні жнива.

- Дощовий день на Прокла може започаткувати тривалу негоду.

Аби убезпечитися під час жнив від дощу, у деяких селах України замовляли у храмах Богослужіння, входили з церковною процесією у поле.

Архангела Михаїла (у народі — Михайла) здавна називають ангелом-охоронцем усіх християн, а українці вважають Святого Архистратига патроном столиці нашої держави, адже на стародавньому гербі Києва в центрі зображений саме цей Небесний Воїн. Народна уява змальовує його лицарем, який перемагає всі темні сили.

Церковне свято Архистратига Михаїла (21 листопада) є знаковим і в народному сільськогосподарському календарі українців. Побутують такі висловлювання, прогностичні прикмети:

- З Михайла зима морози кує.

- Випав сніг — Михайло приїхав на білому коні.

- З Михайла худобу ставлять на зимовий корм.

- На Михайла вітер з полудня — буде тепло до половини грудня.

- На Михайла іній — на великий сніг, туман — на відлигу.

Свято Михайла — вважається, як останній день у році, коли справляють весілля. Бо через тиждень — Пилипівка, Різдвяний піст. Тому “на Михайла дівка готова йти і за шкандибайла”.

Всі права захищені. Використання матеріалів сайту і автоматизоване копіювання інформації сайту будь-якими програмами без посилання товариства заборонено ©2020 Probi.