Здавалося б, що жупан належить до суто українського козацького одягу. Але це не так. Він мав значно більше регіональне поширення, і вважається давнім типом верхнього слов'янського одягу...

У XVII-XVIII століттях жупан був частиною чоловічого або жіночого костюма заможної козацької старшини, шляхти та міщан (що вже мовити про гетьмана?!.), а пізніше став поширеним й у... селянському побуті. Наявність жупана служила ознакою заможності. Шили його з дорогих тканин — штофу, парчі або з тонкого фабричного сукна, частіше синього, зеленого, рідше — червоного кольору.

За формою пошиття жупан завжди був довгим, приталеним, із призбираною спинкою і полами, що ледве сходилися, з відкладним або стоячим коміром, манжетами і кишенями, на полотняній підкладці. Поли, відлоги, манжети та кишені обшивали кольоровою тканиною, прикрашали тасьмою, шнурами; уздовж цілок у два ряди і на кишенях пришивали гудзики.

Жупан, як правило чи на вимогу тогочасної моди, носили в парі з кунтушем. Це — також старовинний верхній одяг, що напинався поверх жупана. Шили кунтуш з дорогого кольорового сукна, з великими прорізами для рук і довгими “фальшивими” рукавами (вильотами), які перекидали через плечі на спину. Як і жупан, кунтуш прикрашали срібними, золотими або шовковими шнурами. Але якщо останній не ввійшов до селянського вжитку (очевидно, що не було в ньому потреби), то жупан, який з часом стали носити в парі зі свитою, закріпився у першій половині XIX століття в костюмі заможного сільського населення Подніпров'я.

Тарас ЛЕХМАН

Ми не раз чули вислів: “Це — справа могоричова!”. А звідки ж він походить. Виявляється, що з давніх норм народного звичаєвого права українців.

У далекі часи могорич став обрядовою дією остаточного узаконення будь-якої угоди, що надавало їй непорушності. Сутність полягала в тому, що обидві сторони на знак повної згоди випивали вдома або в корчмі певну кількість горілки. Якщо могорич не було випито, то догорів не набував чинності. Ось чому всі угоди, договори майже не укладали у дні посту, а якщо й так, то могорич виставляли через певний час у скоромні дні.

Укладення договорів, як правило, відбувалося при свідках — могоричниках, баришниках. Останні також пригощалися, але за кошти тих, хто укладав договір, і в разі якихось непорозумінь, зволікань виступали суддями між укладачами договору, а в офіційному суді — законними свідками.

Могорич ставили при різних формах селянської допомоги, найму, толоки, при вступі до парубоцтва (це часто відбувалося на зимових вечорницях), при весільних обрядах, ним намагалися здобути прихильність “потрібної людини”, тобто, підкуповували, підпоювали...

Як це не прикро звучить, але у практиці волосних судів другої половини XIX століття поширився принцип: “Хто більше горілки ставить, той справу виграє!”. (Щось схоже на діяльність багатьох теперішніх судів і суддів).

Особливого значення могорич набував при купівлі-продажу худоби. Йому передували певні символічні дії та примовляння. Спочатку бралися руками на знак згоди. Запивши могорич, продавець кидав на спину худобі проти шерсті жмені землі і бажав новому господареві, аби вона була здоровою, давала багато молока, приплоду, а якщо йшлося про коні та воли, то щоб працьовитими були і дужими.

Тарас ЛЕХМАН

Теплий Олекса (Олексій з Едесси), Савватій і Зосим на Україні віддавна вважалися покровителями бджіл.

У день Святого Зосима, 30 квітня, припадав початок медозбору. (Тут слід врахувати двотижневу календарну різницю між старим і новим стилями). Відтак — на пасіках виставляли ікони преподобного отця, у церквах замовляли молебні, а після храмового Богослужіння пасічники здійснювали свої “бджолярські” обряди, відомі тільки їм. Тричі обходили вулики із запаленою стрітенською свічкою, скроплювали їх свяченою водою тощо. Дехто навіть вдавався до язичницьких замовлянь, згодом уже “християнізованих”, якими хотів уберегти бджіл від мору, хижаків, злодіїв, “накликати” приплід, добре роїння і багатий медозбір.

Існувала пересторога: бджола — Божа комаха! Тож на неї не можна лаяти, проклинати, особливо, коли боляче вжалить (краще посміхнутися, бо то на здоров'я); не веліли вживати слово “вмерла”, а тільки “загинула”.

Тарас ЛЕХМАН.

Яких тільки видів обрядового хліба не пекли у давнину українці. І кожна хлібина мала своє “строге”, конкретне призначення. Тож казали: “Не кожен хліб на кожен день”.

До весільних обрядових хлібів належить дивень. Його виготовляли найчастіше з плетінки втроє чи четверо, а потім краї з'єднували, щоб утворити замкнене коло. Отож за формою і навіть ритуальним призначенням дивень нагадував весільний калач, але й мав свої особливості. Цей весільний хліб прикрашали очеретинками, гілочками плодових дерев, обплетеними тістом, а зверху чіпляли квітку з жита, калини, додавали живих або штучних квітів.

Дивень здебільшого характерний для Південної України, частково — Полтавщини та Слобожанщини. У деяких районах для дивня взагалі не випікали хлібину, а обмежувалися гілочками, обліпленими тістом і запеченими на спеціальних рогачиках, опісля прикрашали стрічками, квітами (часто  барвінком), колоссям, калиною.

Через дивень, як і через весільний калач, молода дивилася на молодого, звідки, очевидно, й походить назва цього обрядового хліба. Коли пекли дивень, загадували, яке буде у молодих майбутнє подружнє життя. Якщо дивень удається, то життя має бути щасливим; тріснув, підгорів — кепська справа, щастя не жди...

Збереглося й давнє замовляння щодо дивня. Його весільна господиня виголошувала, коли садила хліб у піч:

- Світи, жар, у печі ясно,

Печись, дивень, красно:

Гостям — на велике диво,

Молодим — на щастя і свою родину!

(Щоправда, побутували й інші варіанти замовлянь).

Тарас ЛЕХМАН.