Шість разів на рік, а на Поліссі та Волині навіть вісім разів (це — насамперед за народною традицією) українці відзначали і відзначають поминальні дні, які так чи інакше є не тільки дотриманням церковних приписів, християнських засад моралі, а й своєрідним відображенням збереженого давнього культу вшанування предків, що позначилося на обрядовості. Один з найбільших поминальних днів — Дмитрова субота (перша субота перед святом Димитрія Солунського). Вона може припадати тільки на дні між 1 — 7 листопада.
Жінки цієї суботи несли до церкви й роздавали бідним людям калачі, аби вони молилися за їхніх померлих родичів. До храму також несли три хлібини і їжу, яка свого часу смакувала небіжчикам. За народною уявою перша хлібина призначалася давно померлим пращурам, друга — дідам та бабусям найближчого роду (звідси назва - “дідова субота”), третя — тим, хто помер наглою смертю (загинув на війні, потонув у воді чи заживо згорів у вогні). Цього дня у церквах служать заупокійну та моляться за душі спочилих у Бозі.