Як би там не тлумачили наші недруги, але Україна — таки з багатою і давньою історією, культурою. Найдревніша цивілізація, яка з'явилася на теренах сучасної Української держави — трипільці.

В період неоліту (новий кам'яний вік — VI-IV тисячоліття до н.е.) в історії людства відбулась одна з найвизначніших змін, яку англійський археолог Г. Чайлд назвав неолітичною революцією. Суть її полягає у переході від привласнюючого господарства (збиральництво, мисливство, рибальство) до відтворюючого господарства (землеробство і скотарство). Цей перехід тривав протягом багатьох століть. Спочатку він охоплював ті регіони, що за своїми географічно-кліматичними умовами були найбільш сприятливі для цього. В Україні це південно-західні області. На теперішній день археологами виявлено понад десяток неолітичних культур (дунайська, буго-дністровська, сурсько-дніпровська та ін.).

Наступна епоха енеоліту (мідно-кам'яний вік) стала періодом остаточного утвердження домінуючої ролі відтворюючого господарства і перехідною до епохи металів. Найяскравішою археологічною культурою доби енеоліту була трипільська культура.

Наприкінці XIX століття київський археолог Вікентій Хвойко біля села Трипілля на Київщині дослідив нове поселення і відкрив археологічну культуру, яка від місця першого її виявлення отримала назву — Трипільська. Творці цієї культури заселяли у IV-III тисячоліттях до нашої ери територію від Дніпра до Карпат. Походження трипільців остаточно не з'ясовано, але більшість учених схиляється до думки, що прибулі племена частково злилися з неолітичними племенами Буго-Дністровської культури. Головним їх заняттям було зернове землеробство (сіяли жито, пшеницю, ячмінь, просо). Крім того, вони займались садівництвом (вирощували абрикоси, сливи, аличу), скотарством та рибальством. Для обробітку землі використовували мотики, а згодом і рало. Зернові культури збирались дерев'яними серпами з роговими та крем'яними вкладками. Господарство велось так інтенсивно, що через 50-100 років земля цілком виснажувалась і люди змушені були переселятися.

Детальніше:ТРИПІЛЬЦІ — ПРАРОДИЧІ УКРАЇНЦІВ

Будівництво житла здавна було однією з найважливіших подій, що неабияк відобразилося в народній обрядовості. З переселенням до нової хати люди плекали надії на щастя й заможність, спокій та добробут. А вибір місця (будівельного майданчика) став одним з найважливіших обрядів, який, попри християнські вірування, зберіг багато елементів культури язичницьких часів. Упевнені, що сучасникам буде цікаво про це дізнатися. Однак застерігаємо: не вдаватися до марновірства та ворожби. Краще скористатися тільки суто практичними порадами, перевіреними багатющим досвідом поколінь.

Для нового житла намагалися знайти таке місце, яке мало задовольняти ряд вимог. Дослідивши їх, можна потерти потилицю: а де ж тоді господарю будувати хату?.. Втім, знаходили такі місця. Адже українці — народ кмітливий, спостережливий!

Отож, приміром, город за хатою та господарськими спорудами має виходити до річки, ставка, нахилятися у долину. Воно й звісно: не буде підтоплювати і легше воду носити, коли ця поряд, аби грядки полити.

Щоб це місце було на цілині, де земля “спокійна”; на горбку, де нема вологи; де вранці не випадає роса. Крім того, де не ростуть дерева, тоді їх не доведеться викорчовувати при закладанні фундамента, а залишки коріння, які з часом зможуть проростати, не будуть його руйнувати.

Детальніше:А ДЕ ХАТУ ЗБУДУВАТИ?..

Ще з сивої давнини зачіски та головні убори українських дівчат вирізнялися своїми особливостями та неповторністю. Зберігаючи строгу традиційність, вони водночас, наче підкреслювали особистість кожної представниці слабкої статі. Що знають про них сучасні дослідники минувшини?..

Приміром, за часів Київської Русі дівчата носили розпущене волосся, розділене по середині. Ця традиція протягом століть неодмінно зберігалася в побуті українських дівчат. Однак наприкінці XIX — початку XX століття таке явище стає вже винятковим, що добре видно зі старих архівних фото, і частіше пов'язується із тим чи іншим обрядом, зокрема весіллям. Під час роботи у полі чи по господарству волосся підв'язували, заплітаючи в одну-дві коси. Дрібненько сплетені косички, які ще називали - “дрібниці”, “дрібнички”, були поширені серед дівчат Поділля, Київщини та Полтавщини. На Волині й почасти на тому ж Поділлі дівчата заплітали коси учетверо. Таку зачіску називали - “батіжок”.

У деяких місцевостях Прикарпаття зберігався старовинний звичай подовжувати волосся штучними косами з червоної бавовняної волічки. На Гуцульщині дівчата вплітали в косу нитку (“шварку”), на яку нанизували гудзики. Для закріплення коси на голові її густо оплітали червоною вовною (попліткою) або прив'язували кінці кіс на тім'ї червоною стрічкою, яка закінчувалася на потилиці. Зачіску оздоблювали квітами — заквітчували.

Детальніше:ДИВОСВІТ ДІВОЧОЇ ЗАЧІСКИ

Говорячи про численні українські весільні обряди, ми якось частіше згадуємо про ті, що пов'язані з особою молодої (нареченої). Однак до цього розмаїття належить цікавий обряд вирядження молодого — початок кульмінаційного весільного дійства, який передував посаду молодих і який мав “узаконити” шлюб.

Виряджала молодого, як правило, мати, напинаючи на нього вивернутий вовною наверх кожух та обсипаючи (посіваючи) зерном і дрібними грішми. Опісля молодий у супроводі весільного почту їхав по наречену. Схема цієї поїздки досить таки складна. Власне, їх побутувало (побутує подекуди й тепер) дві: найдавніша — з дому нареченого в дім нареченої і знову до хати молодого; більш пізня — з дому нареченого в дім нареченої, потім до церкви, після до хати молодої, потім повернення до своєї хати без молодої, знов до хати молодої і повернення до батьківського дому з молодою. Ось такі складні лабіринти. Принаймні, цей обряд побутує ще на Тернопіллі.

Детальніше:ВИРЯДЖАЛА МАТИ МОЛОДОГО...