Серед язичницьких богів східних слов'ян, які згадуються у Велесовій книзі, зустрічаємо ім'я Рода. Він, за уявленнями наших предків, є прабогом, творцем Всесвіту і роду людського. У Велесовій книзі читаємо: “І тут у Сварги наші пращури молили: у Роду і Рожаниць — джерело (криницю) випросили, а у Дуба — частку хліба нашого”.

Род — духовна енергія пращурів, що перебуває у Сварзі, дарує життя людям, звірям, птахам, дає родючий дощ полям і городам, посилає людині Долю. Це божество єднає всі покоління: померлих пращурів, їхніх живих нащадків і майбутні, ще не народжені гілки родів, тобто є зв'язком минулого, теперішнього і майбутнього,  виразником історії свого етносу, який формує його майбутнє. Род ототожнюється зі Сварогом, який оберігає український народ.

За старих часів, вшановуючи Рода, наші пращури читали “Рожденник” - книгу, у якій указані добрі і злі дні й часи та їх вплив на долю немовлят, тобто намагалися віщувати дитині долю.

У давнину наші пращури неабияк вшановували язичницьку богиню Мокошу. Навіть з прийняттям християнства її культ годі було викорінити з людської пам'яті...

Мокоша — богиня-покровителька родини, материнства, здоров'я дітей, цілителька, берегиня домашнього вогнища, матір живучої сили природи. З давніх часів вона зображалася у вінку з колосся та пишних квітів, з піднятими до сонця руками, в оточенні двох вершників на конях, іноді з півнем у руках чи над головою, а поруч неї — знаки Сварги (образ на рушниках). Є її зображення і з рогом достатку (образ на камені на статуї Світовита).

Форма імені Мокоша, як вважають дослідники, походить від назви рослини мак, який в українців завжди був символом родючості, достатку, а також розуму. Тому мак широко використовували для приготування обрядових страв, печива, пирогів, куті тощо.

Мокоші приносили у жертву прядиво (вовну, нитки), бо вона, як і богиня Доля, пряде... Подекуди її також вважають покровителькою вівчарства, тому кажуть: “Мокоша стриже овець”.

Мокошами ще в XVI столітті називали знахарок, чаклунок. Загалом Мокоша позначає водну, жіночу природу землі. В Україні й досі побутує назва водяних рослин — мокоша (водяна лілія, лотос, латаття біле).

Мокошин день — п'ятниця. У давнину у цей день жінки не шили, не пряли, не сукали ниток, не прали білизни, щоб не розгнівати свою покровительку. Найбільшими Мокошиними святами є п'ятниця на Русальному тижні та остання п'ятниця жовтня (так звані “бабські святки”). У колі Сварожому Мокоші відповідає сузір'я Водолія.

Детальніше:МОКОША

Гортаємо сторінки Велесової книги — найдревнішої української літературної пам'ятки, принаймні, дотепер відомої науковцям. У цьому творі не раз натрапляємо на ім'я язичницького бога Світовита...

Світовит — бог світла та святості, духовна сутність Сварога-отця. За вченням про Триглава з Велесової книги знаємо, що Світовит є уособленням певного духа святості поруч із Сварогом (найвищим язичницьким божеством) та його сином Перуном. Зокрема читаємо: “Бо це є тайна велика, яко Сварог є Перуном і Світовитом, а ті обоє удержані у Сварозі”.

Світовит — дослівно “світло, що витає”, тобто духовний вогонь, світло та святість одночасно. І знову цитата з Велесової книги: “Богові Світовитові ми славу прорекли, бо цей бог став богом Прави і Яви, і йому співаємо пісні... І через нього ми побачили світ видимий і буття Яви”.

Храм Світовита в Ругії називався Аркона й існував аж до 1168 року, аж поки його зруйнували хрестоносці. Назва святині походить від давнього “ректи” - “говорити, пророчити” й означає, що тут був найсильніший оракул, до якого сходилися мешканці не тільки ближніх поселень, а й з усієї Слов'янщини, щоб почути віще слово.

Найзначнішими на честь Світовита були урочистості в день осіннього рівнодення (нині випадає на 25-26 вересня). У це свято правилася всенічна богослужба, подібна до Великодньої, відбувалося всенародне причастя до священного короваю, розміром у зріст людини, та священним напоєм — медом-сурою, який споживали з рога, промовляючи славослів'я богам.

Детальніше:СВІТОВИТ

Одне із самобутніх імен, яким називали наші пращури-язичники сонце, - Ярило. Йому співали хвалебні пісні, складали гімни, приносили пожертви (ні-ні, тільки не людей і тварин!), дарунки у вигляді квітів, молодих гілок деревця.

Ярило — бог весняного сонця, родючості, пристрасті. Корінь слова “яр” означає “ярий, нестримний, збуджений”. У давні часи чоловіча пристрасть порівнювалася з мужністю, войовничістю й силою. Тому божества родючості у східних слов'ян часто зображувалися з мечем.

У Велесовій книзі Ярило названий Ярбогом (або Яробогом). Він згадується, як бог, який “править весняним цвітінням, русалками, водяниками, лісовиками, домовиками...”.

Обряд водіння Ярила в окремих етнографічних регіонах України зберігся до нашого часу: дівчата обирають найкращого парубка, вдягають його у вінок з весняних квітів і трав та водять вулицями від хати до хати, де є дівчата на порі. На широкому лузі, лісовій галявині або біля річки водять навколо Ярила хороводи, співають веснянки, гаївки. Однак тепер це виглядає лише як театралізоване дійство.