Смерть завжди сприймалася людьми як велике горе, і в той же час існує чітке усвідомлення її неминучості. Тож кажуть: “Якби не вмерли, то б небо підперли”. Поминання померлого, молитва за його душу стали не тільки категорією церковного вчення, церковною традицією, духовною необхідністю, в т.ч. потребою з огляду на християнську мораль, а й народною звичаєвістю, що не суперечить одне одному.

Інколи запитують: “Як часто треба молитися за спочилих у Бозі?”. Відповідь доволі банальна: “Повсякчас!”. Принаймні, навіть удома, перед іконою. Втім, існують найважливіші дні поминань...

Поминки — давній-прадавній звичай вшанування померлого та культу предків. Як правило, поминають покійника відразу ж після похорону, а також на дев'ятий день (дев'ятини), на сороковий день (сороковини) і через рік (роковини), опісля щороку — у день смерті. Крім того, неодмінними є поминання щороку на Великдень (з відправою священика на могилах) чи через тиждень після Великодня на Провідну неділю; перед Зеленими святами (Трійцею) чи у самі Зелені свята; перед святом Дмитра, яке відзначаємо 8 листопада, а саме — за народною назвою, у Переддмитрову суботу (перша субота перед святом, яка часто побутує ще під назвою Вселенська поминальна субота); перед Різдвом Христовим (на Святий Вечір, 6 січня); у самі Різдвяні свята (зокрема, у вечір перед Йорданом, Водохрещем, 18 січня, а за церковним календарем — Надвечір'я Богоявлення). У деяких етнографічних регіонах України справляють поминки і на свято Преображення Господнього (Спаса, 19 серпня). Головне, щоб усе це відбувалося не формально, заради “суспільного етикету”, а з глибокою вірою і щирою молитвою.

Детальніше:ПОМИНКИ: ЦЕРКОВНА І НАРОДНА ТРАДИЦІЇ

Українські Різдвяні свята годі уявити без вертепу — доволі поширеного обрядового дійства. Його потайки ставили навіть у часи войовничого атеїзму, гонінь на церкву та переслідування вірних.

Вертеп зародився в Україні ще у XVII столітті у духовних навчальних закладах, але особливої популярності набув лише у XIX столітті, як пересувний ляльковий театр, з яким виступали на ярмарках, міських площах та сільських майданах, на церковному подвір'ї, а частіше ходили по хатах у новорічно-різдвяні святкові дні. Спочатку творцями й виконавцями вертепних драм були бурсаки та мандрівні дяки, пізніше — мандрівні групи артистів. Згодом до акторів парубків та чоловіків (оскільки в духовних навчальних закладах здобували освіту тільки хлопці) долучилися й дівчата, жінки.

На відміну від Західної Європи, де вертеп тривалий час функціонував у лоні церкви, в українців, від самого початку він мав тісний зв'язок з демократичною театрально-видовищною культурою.

Детальніше:ВЕРТЕП — СИМВОЛ РІЗДВЯНИХ СВЯТ

До маловідомих форм колективної взаємодопомоги селян належить замолот, або, по-іншому, молоча, молотика — традиційний особистий найм для обмолоту зеронових культур, у давнину — одне з найважливіших джерел існування зубожілих селян, яких називали молотниками, вимолотниками.

Договір (а це, як правило, усна домовленість) про замолот укладався задовго до жнив або ж одразу після них. Часто замолот із зажинком входив у загальний договір. Крім обмолоту найняті селяни ретельно очищували зерно від полови (провіювали), підбирали та в'язали солому у сніпки-оберемки.

Залежно від господарського призначення зерна було два етапи замолоту. Так звана “перша молотьба” починалася з другої половини серпня (поки зерно відійшло від сирості після жнив) і тривала не більше двох тижнів. Її головна мета — заготівля добірного зерна для насіння. Зазвичай, праця молотника в цей час оплачувалася особливо щедро, бо потребувала нагальних якісних робіт. Тут час гаяти — годі! Другий етап молотьби тривав з вересня по березень, а його пік припадав на жовтень-листопад. Молотили, як кажуть, порціями.

Детальніше:ЗАМОЛОТ

У народі кажуть: “Вправна, акуратна господиня завжди із запаскою ходить...”.

Усі ми чули слово “запаска”, бачили її, а жінки й дівчата інколи одягають і тепер до праці, однак, погодьтесь, мало знаємо про історію, традиції носіння цього вбрання...

Запаска — найдавніший в усіх слов'янських народів варіант незшитого стегнового жіночого одягу. Була вона добре відома і по всій Україні, мала локальні (у кожному етнографічному регіоні — свої) варіанти оформлення. Переважно складалася з двох вузьких пілок вовняної саморобної тканини. Її ще називали двоплатова запаска.

На Подніпров'ї цей одяг шили у вигляді двох шматків товстого неваляного однотонного сукна різної ширини, частіше чорного та синього кольорів. Спочатку по талії пов'язували задню частину, ширшу й довшу, чорного кольору (сіряк, плахту), а спереду закріплювали другу, вужчу й коротшу, синього кольору — так звану попередницю. Цей тип запасок побутував на Середньому Подніпров'ї як повсякденний та робочий одяг.

У дні свят, особливо, збираючись до церкви, молоді жінки (рідше — дівчата) одягали зелені і червоні запаски, передня частина яких прикрашалася тканим орнаментом або вишивкою.

Саморобні двоплатові запаски інших етнографічних регіонів України відрізнялися своїми оздобленнями, особливостями візерунків на вишивках, технікою вишивання. Так, приміром, уся площина попередниці на Поділлі рівномірно заповнювалась тканим або вишитим орнаментом. На Житомирському Поліссі, Північному Тернопіллі та Хмельницькому Поділлі побутували килимкові запаски. Цей вид незшитого стегнового одягу жінок Придністров'я, Прикарпаття і Карпат був затканий поперечними або поздовжніми поліхромними смугами, часом із додаванням “металевої” нитки. На Поліссі білу полотняну запаску прикрашали широкою смугою червоного тканого орнаменту.

На всіх теренах України побутував і фартух-запаска, яку жінки носили з різними типами стегнового одягу. Фартух часом шили із дорогих, нарядних, частіше імпортних тканин — парчі, візерунчастого шавку, шерсті. Але далеко не кожна молодиця могла придбати собі такий наряд.