Без нашого небесного світила — Сонця не було б життя на землі. Ще пращури українців слов'яни-язичники вважали його живою істотою і всіляко поклонялися йому.

За народними повір'ями та легендами, сонце — цар неба, який вдень освітлює та зігріває  всю землю, а вночі ховається за землею, обходить її і на ранок з'являється на сході.

Сім'ю сонцю складають місяць і зірки. Воно — велике коло або колесо. Коли сонце йде по небу, то в нас у цей час буває день. Коли ж воно опускається донизу, то його можна дістати рукою. Нарешті сонце ховається за гору і тоді у нас настає ніч. Пройшовши попід землею, сонце знову приходить до нас, але вийти звідти самотужки не може. Його, вважали, викочують чорти. Однак своїм сильним жаром сонце спалює їх велику кількість.

- Сонце живе в морях і звідти виходить, - розповідає ще одне народне повір'я. - При сході сонця величезна кількість чортів піднімає його палями, оскільки вночі в морях і річках нечестиві не можуть жити, бо там знаходиться сонце.

Також вірили, що сонце виходить з-під земля й біжить по поверхні невидимого неба, заходить у землю та впродовж цілої ночі здійснює свій шлях під землею.

Затемнення сонця від того, що крилаті вовкулаки хочуть з'їсти його. Не слід спати, коли затемнення, бо можна не встати.

Детальніше:СОНЦЕ

Лада — богиня материнства, старша Рожаниця, опікунка гармонії, ладу у Всесвіті, мати двох начал життя — Лелі (води, жіночості) і Полеля (вогню, мужності).

За легендами, у Києві в язичницькі часи стояв храм богині Лади, де була її статуя, прикрашена коштовностями та зодягнена у гаптоване вбрання. На голові Лади завжди красувався свіжий вінок з троянд. Вона тримала за руку божественне дитя — свого крилатого сина Полеля. Його крилатість — символ невловимої любові, а з його долонь сиплються іскорки — символ пристрасного вогню.

Дочка Лади — Леля виступає богинею дівочої любові, молодша Рожаниця. Таке ім'я давали дівчатам, які народилися 22 квітня — день вшанування Лади (за язичницьким календарем).

Чоловіча пара Лади — Ладо. Він згадується у Велесовій книзі як бог, що відкрив людям таємниці приготування священного напою — меду-сури.

Трибог (Стрибог) — бог вітру, вихору, бурі, покровитель погоди, син Сварога (Сварожич). У Велесові книзі читаємо: “Стрибог свистів у степах”; “А Стрибог вітри яритиме на землю”. Про те, що вітри — Стрибожі онуки знаємо також із “Слова о полку Ігоревім”. Корінь “-стр-” мають слова, що позначають швидкість: стріла, струмінь, стріляти, стрімкий, стрімголов. Трибог (Стрибог) має ще ім'я Посвистач, напевно, від того, що вітер свистить у просторі.

1856 року у Козелецькому повіті на Чернігівщині Пантелеймон Куліш записав від 85-літньої бабусі розповідь та козацьку думу, у якій згадується Посвистач: “Люди ці веселі були, зовсім не те, що ми, християни; у них і Бога якось інакше звали, кажуть — Посвистач”.

За давніми переказами в околиці Лубен (у Мгарському монастирі) на стелі церкви було ліпне зображення Стрибога у вигляді старого діда з довгою бородою та кільцем у губах.

Інший давній переказ, записаний тим же Пантелеймоном Кулішем, розповідає: “Кажуть, що ото старий Вітер з закованими губами... Якби йому губи розкувати і він дмухнув на весь рот, усе б поздував на світі, гори з долинами б зрівняв, кінець світу був би... Колись таки йому розкують губи...”.

Як це не парадоксально звучить, але в нашій духовній культурі (хоча, ми суспільство, здавалося б, “християнізоване”) і тепер доволі часто проявляється синкретизм: поєднання християнських і давніх язичницьких вірувань, уявлень. Особливо це помітно в часі відзначення великих церковних свят — Різдва Христового (зрештою, усіх різдвяних свят), Великодня, Трійці, Преображення Господнього... А, може, в цьому і є українська самобутність, уміємо залишатись собою...

В основі духовності кожного народу лежать світоглядні уявлення, котрі, зокрема, проявляються через систему вірувань. Народний світогляд українців має три основних таких пласти: демонологічний, міфологічний і християнський. Перший пов'язаний з персоніфікацією як надзвичайних природних явищ, так і конкретних предметів навколишнього світу, у яких вбачаються злі сили (демони) або присутність у них таких. Мусимо визнати, що сьогодні він є таки життєздатним. В основі другого пласта — обожнення природних, переважно небесних стихій, уособлених в образах богів. Система уявлень про богів (міфологія) вже відтворює їх певну ієрархію, виділяючи головних богів і другорядних, а також напівбогів (тих, що поєдналися з людьми). Християнська релігія (ніяк не заперечую моральному вченню Церкви!) абсолютизувала цю ієрархію, разом з тим намагаючись якщо не зруйнувати стару світоглядну систему, то максимально пристосувати її до своїх потреб.

Детальніше:ДЕЩО ПРО НАШ ДУХОВНИЙ СВІТОГЛЯД