Останні новини

Християнське свято Покрови Пресвятої Богородиці (14 жовтня), запроваджене у Візантії на згадку про чудесне визволення Константинополя від сарацинів, серед українців, які століттями страждали від чужоземних набігів та поневолень, набуло особливої популярності. Божу Матір вважали своєю покровителькою запорізькі козаки. Щорічно з великою урочистістю вони відзначали це свято на Січі у своєму головному храмі Святої Покрови.

У селянському побуті за станом погоди на Покрову намагалися передбачити характер майбутньої зими. Вважали, якщо на Покрову вітер з півночі, то зима буде дуже холодна і з хуртовинами, якщо з півдня — то тепла. Також казали: “Покрова покриває або листом, або снігом, або траву памороззю”.

До свята Покрови (це — максимальний термін) закінчували сівбу озимих. У цей час розпочиналася пора весіль, яка тривала до Пилипівського посту (починається 28 листопада). Дівчата, які бажали взяти шлюб саме цього року, молилися до Богородиці: “Свята-Пресвята Покровонько, покрий вінцем головоньку...”.

 

Якщо перед початком Великого посту справляють запусти, Масляну, то перед Різдвяним постом (Пилипівкою) — Заговини. Оскільки Різдвяний піст завжди припадає у період з 28 листопада по 6 січня, тож Заговини святкують 27 листопада, коли у церквах східного обряду вшановують Апостола Пилипа (Филипа).

Увечері напередодні Пилипівського посту готували смачну обрядову вечерю: борщ, локшину, вареники, голубці, смажили м'ясо, зокрема птицю. За добрим звичаєм, до батьків навідувалися на вечерю молодята, які щойно побралися, а також запрошували кумів та одиноких сельчан. Частку вечері віддавали бідним, сиротам. Такі гостинці, як правило, розносили по селу діти.

Ті родини, чиї діти ще не побралися, збиралися у так звану “складчину”. Кілька сусідських сімей сходилися в одну з осель, приносячи їжу, напої, щоб “велично й урочисто провести Пилипа”, бо він “того заслужив”. Несли, що “Бог послав”, не скупилися почастувати тих же самотніх літніх людей, сиріт.

У давнину кожна українська дівчина готувала до свого весілля посаг (придане), зокрема ту його частину, що становить так звану “скриню” - вишиті сорочки, рушники, постіль, хустки, стрічки, намиста, зберігала подарунки, що їй дарували батьки, родичі, інші дівчата. Звісно, як же було обійтися без освячених ікон! Тепер така традиція, на жаль, залишається маловідомою для широкого загалу.

Посаг дівчини складався з двох частин: худоби та скрині. Щодо першої, то її виділяв батько. (Було, що й мати, коли батька не стало, інші родичі, які не мали прямих спадкоємців, а самі вже — у похилому віці). А це — худоба, певна сума грошей, клаптик поля. Але те, що входило до скрині, дівчина мала готувати собі сама або ж разом з матір'ю. Обов'язковими мали бути рушники та хустки, якими дівчина обдаровувала весільних гостей.

Отож до весілля дівчині належало добряче потрудитися. Однак така праця не була для неї обтяжливою. Вона виконувала її здебільшого на вечорницях, “дівочих посиденьках”, де і розважалися, і працювали. Словом, часу юнки не марнували.

29 листопада християни східного обряду вшановують Святого апостола і євангелиста Матея.

З церковних джерел відомо, що Матей був митарем, родом з Копернаума в Галилеї. Ця професія вважалася серед ізраїльтян найганебнішою, оскільки податки збирали для чужинців-загарбників, тож Матей соромився її і завжди стояв на задвірках храму, подалі від людей, постійно опускав очі додолу. Всі погордили ним, тільки не Ісус...

За єврейським звичаєм Матей спочатку мав ім'я Леві, а батько майбутнього апостола — Алфей. У Матея був брат — Яків Алфеїв. На заклик Ісуса: “Ходи за мною!”, - він покинув усе і пішов за Господом (Мт. 9, 9-13; Мр. 2, 14-18). Тепер вже колишній митар, названий Ісусом Христом — Матеєм, запросив Сина Божого на обід (Мт. 5, 31-32), а Господь покликав його на апостола.

У народно-побутовій культурі та давніх віруваннях українців чільне місце займали різного роду ворожіння. Але вже у XIX столітті більшість з них втратили свою магічну сутність, “прагматичне” значення і стали веселою традиційною розвагою молоді. Тепер же вони зустрічаються тільки в театралізованих дійствах.

В етнографічних довідниках ворожіння визначаються, як різні способи вгадувати долю, завбачати майбутнє, прогнозувати врожай (в останньому не йдеться про народні прогностичні прикмети, спостереження за змінами у погоді та природі). Переважна більшість ворожінь грунтувалась на забобонних уявленнях: люди прагнули зазирнути в майбутнє через посередництво потойбічних сил, через, начебто, контакти з померлими предками.

Дослідники-етнографи розподіляють ворожіння на “оказію”, тобто приурочені до певного випадку (побудови житла, шлюбу, народження дитини тощо), й “календарно-обрядові”, приурочені до певних свят. Найоптимальнішими періодами для ворожінь вважали Святий Вечір перед Різдвом Христовим, Новий рік (Меланчин вечір з 13 на 14 січня), Великдень, Івана Купала, Катерини, Андрія.

Всі права захищені. Використання матеріалів сайту і автоматизоване копіювання інформації сайту будь-якими програмами без посилання товариства заборонено ©2020 Probi.