- У березні плаче білокора береза.

- Березень — первісток весни, весновій.

- Березневий мороз з дуплом (тобто, несправжній).

- Буває такий березень, що доброго слова не варт.

- Верба зацвіла - щезне останній лід.

- Березень без води - квітень й травень без трави.

- Сніг у березні - погано для саду й винограду.

- Зима в березні і позаду, і попереду.

- Погода у березні добра - на врожай картоплі.

- Сніг у березні задує - буде урожай на городину і ярові.

- Лютий славен заметіллю, а березень славен відлигою.

- Хто у березні сіяти не починає, той про своє добро забуває.

- Земля від березневих днів квітне.

- Синичка у березні заспівала - весняне тепло чує.

- Березень ясний - травень щасливий.

- Сухий березень і мокрий квітень комору і льох наповнять.

- У березні і на кориті можна плисти.

- У березні то штани скидай, то двоє одягай.

- Зиму лютий видуває, а березень ламає.

25 лютого — відзначаємо за східним церковним календарем свято Мелетія.

Достойник Христової Церкви, антіохійський патріарх жив у IV столітті. Не раз був переслідуваний аріанами, адже виступав проти їхньої єресі, за що навіть перетерпів заслання. Помер 381 року як глава Вселенського Собору.

Єретики боялися і ненавиділи Мелетія за його аргументовані проповіді і, як не дивно, за глибоке знання Святого Письма. Він був одним із тих вищих за духовним саном отців, які не хотіли підпорядковувати Церкву державній владі; прагнув єдності, а не розколу між християнами.

У нього була чітка позиція щодо церковної єдності. Та розкол таки стався (це офіційно через сім століть після смерті отця, у 1054 році), коли Церква поділилася на Східну і Західну... І навіть уже не в аріанськиій єресі була причина...

Старші люди мовлять:

- На Мелетія гарна сонячна погода предвісник великих морозів та метелиць.

- На Мелетія не тішся теплом.

- На Мелетія розтане - весна ще не скоро загляне.

- На Мелетія сонячно - весна забариться.

- Мелетій з морозом - весна на порозі!

Ось-ось сплине лютий. День уже став помітно тривалішим. Сонце піднімається все вище і вище. Відчутний подих весни. Повеселішали синиці і горобці, невгамовно скрегочуть сороки, здійняли галас ворони. Стежками у долинки побігли струмки... Та все ж зима може нагадати про себе, і таке часто трапляється у день Святого Власія (24 лютого).

У народі кажуть:

- Прийшов Влас - бери рукавиці про запас!

- Одягай рукавиці, коли Влас заглянув у вікно.

- Прийшли Власові морози - бережи руки й ноги.

- Влас припече та скоро відступить.

- Зима про себе Власом нагадає...

- На Власія відлига - морозів більше не буде!

Святого Власія, який жив у III-IV століттях, загинув мученицькою смертю 316 року, вважають охоронцем домашніх тварин і називають першим ветлікарем. За переказами, він добре знав мову всіх звірят і птахів, зцілював їх. Тому у день святого господарі окроплюють свяченою йорданською або стрітенською водою корів, коней, овець, кіз, домашню птицю і навіть пасіку. А весною, коли худобу вперше виганяють на пасовисько, «благословляють» її іконою Святого Власія.

До добрих українських християнських традицій належить часте поминання померлих. І хоч вони інколи пов'язані з дохристиянськими (язичницькими) мотивами, але це аж ніяк не применшує їхнього духовного та морального значення, а для молодого покоління ще криється виховний процес: знай і шануй свій родовід!

Один з таких поминальних днів - свято Партенія (20 лютого), або найближча поминальна субота перед святом. Його називають Зимовим поминанням дідів.

У церквах цього дня замовляли Богослужіння за померлими. Пекли калачі або паляниці. Одну з випічок залишали вдома (нею ділилися за обіднім столом), одну - у церкві, а інші віддавали старцям, прочанам, які часто відвідували святі місця, ходили до чудотворних ікон та цілющих джерел. Їх також просили помолитися за померлих.

Після церковної відправи йшли на цвинтар і вже молилися на гробах.

Удома ж справляли поминальний обід або поминальну вечерю. Кількість страв не була чітко регламентована, дозволялися і м'ясні страви. Але неодмінно мали бути коливо та узвар.

Починали і завершували поминальну трапезу молитвою. До столу запрошували старших людей, особливо самотніх, бідних. Такий обряд називався «почастувати дідів» (мається на увазі - спільно пом'янутих, усіх, хто відійшов у Вічність).

Посуд із залишками їжі не прибирали аж до наступного ранку (як і на Святий вечір), щоб уночі могли похарчуватися «люди з того світу». Для них також залишали воду у полумиску та чистий рушник. Такого поминального дня не годилося говорити про покійників щось погане, лихе, бо ті «образяться і не будуть піклуватися про майбутній врожай».

Це були останні поминання і частування «дідів» перед Великим постом. Адже під час нього у церквах вже відправляють поминальний Сорокауст.