Як це не парадоксально звучить, але в нашій духовній культурі (хоча, ми суспільство, здавалося б, “християнізоване”) і тепер доволі часто проявляється синкретизм: поєднання християнських і давніх язичницьких вірувань, уявлень. Особливо це помітно в часі відзначення великих церковних свят — Різдва Христового (зрештою, усіх різдвяних свят), Великодня, Трійці, Преображення Господнього... А, може, в цьому і є українська самобутність, уміємо залишатись собою...

В основі духовності кожного народу лежать світоглядні уявлення, котрі, зокрема, проявляються через систему вірувань. Народний світогляд українців має три основних таких пласти: демонологічний, міфологічний і християнський. Перший пов'язаний з персоніфікацією як надзвичайних природних явищ, так і конкретних предметів навколишнього світу, у яких вбачаються злі сили (демони) або присутність у них таких. Мусимо визнати, що сьогодні він є таки життєздатним. В основі другого пласта — обожнення природних, переважно небесних стихій, уособлених в образах богів. Система уявлень про богів (міфологія) вже відтворює їх певну ієрархію, виділяючи головних богів і другорядних, а також напівбогів (тих, що поєдналися з людьми). Християнська релігія (ніяк не заперечую моральному вченню Церкви!) абсолютизувала цю ієрархію, разом з тим намагаючись якщо не зруйнувати стару світоглядну систему, то максимально пристосувати її до своїх потреб.

Детальніше:ДЕЩО ПРО НАШ ДУХОВНИЙ СВІТОГЛЯД

У давній українській міфології, язичницьких віруваннях наших пращурів доволі часто зустрічаються імена та категоріальні поняття — Права, Ява, Нава, Вогнебог...

Права — божественний закон, який править Всесвітом; Ява — проявлене життя людей і всіх земних істот; Нава — духовний світ померлих пращурів. Коли людина закінчить свій земний (явний) шлях, її тіло вмирає та переходить до Нави, а душа її піднімається до божественного світу, на луки Сварожі (у рай), і там, з волі Сварога, отримує нове тіло, щоб знову повернутися до життя (у Яву). Таким чином відбувається кругообіг душ через три світи: Прави, Яви і Нави.

Ява — текуча, рухома, скороминуща, тимчасова; Права і Нава — вічність.

Вогнебог — син Сварога, бог вогняних жертвоприношень. Вірогідно, колись народ зберігав у пам'яті всі дванадцять (або тринадцять) імен Сварожичів (згадаймо казку про дванадцять місяців).

Найвідомішим в Україні вважається Симаргл — Вогнебог, посередник між світом Яви та Прави (людей і богів), який несе молитви жертводавця до Сварги. Зображувався він у вигляді крилатого собаки (починаючи з трипільської доби), пізніше у вигляді вогняного сокола Рарога. Його стихія — повітря, через яке він несе від землі до неба молитви, що посилає богам людина, складаючи пожертву священному вогню. За кольором і напрямком жертовного вогню передбачали наслідки молінь: чи почули боги молитву, чи не хочуть брати її.

Серед язичницьких богів східних слов'ян, які згадуються у Велесовій книзі, зустрічаємо ім'я Рода. Він, за уявленнями наших предків, є прабогом, творцем Всесвіту і роду людського. У Велесовій книзі читаємо: “І тут у Сварги наші пращури молили: у Роду і Рожаниць — джерело (криницю) випросили, а у Дуба — частку хліба нашого”.

Род — духовна енергія пращурів, що перебуває у Сварзі, дарує життя людям, звірям, птахам, дає родючий дощ полям і городам, посилає людині Долю. Це божество єднає всі покоління: померлих пращурів, їхніх живих нащадків і майбутні, ще не народжені гілки родів, тобто є зв'язком минулого, теперішнього і майбутнього,  виразником історії свого етносу, який формує його майбутнє. Род ототожнюється зі Сварогом, який оберігає український народ.

За старих часів, вшановуючи Рода, наші пращури читали “Рожденник” - книгу, у якій указані добрі і злі дні й часи та їх вплив на долю немовлят, тобто намагалися віщувати дитині долю.

У давнину наші пращури неабияк вшановували язичницьку богиню Мокошу. Навіть з прийняттям християнства її культ годі було викорінити з людської пам'яті...

Мокоша — богиня-покровителька родини, материнства, здоров'я дітей, цілителька, берегиня домашнього вогнища, матір живучої сили природи. З давніх часів вона зображалася у вінку з колосся та пишних квітів, з піднятими до сонця руками, в оточенні двох вершників на конях, іноді з півнем у руках чи над головою, а поруч неї — знаки Сварги (образ на рушниках). Є її зображення і з рогом достатку (образ на камені на статуї Світовита).

Форма імені Мокоша, як вважають дослідники, походить від назви рослини мак, який в українців завжди був символом родючості, достатку, а також розуму. Тому мак широко використовували для приготування обрядових страв, печива, пирогів, куті тощо.

Мокоші приносили у жертву прядиво (вовну, нитки), бо вона, як і богиня Доля, пряде... Подекуди її також вважають покровителькою вівчарства, тому кажуть: “Мокоша стриже овець”.

Мокошами ще в XVI столітті називали знахарок, чаклунок. Загалом Мокоша позначає водну, жіночу природу землі. В Україні й досі побутує назва водяних рослин — мокоша (водяна лілія, лотос, латаття біле).

Мокошин день — п'ятниця. У давнину у цей день жінки не шили, не пряли, не сукали ниток, не прали білизни, щоб не розгнівати свою покровительку. Найбільшими Мокошиними святами є п'ятниця на Русальному тижні та остання п'ятниця жовтня (так звані “бабські святки”). У колі Сварожому Мокоші відповідає сузір'я Водолія.

Детальніше:МОКОША