Як це не парадоксально звучить, але чорт — один з найпопулярніших персонажів української демонології, фольклору, а після прийняття християнства — ще й апокрифічних легенд. Він завжди уособлює ворожі людині сили. Ще його називають — біс, диявол, дідько, люципер, сатана, лихий, щезник, злий... Аби не згадувати чорта, то казали — той. “Це той натворив”.
Чорт у народній уяві виступає одночасно зооморфною й антропоморфною істотою, тобто — і тварина, і людина... Розумій, як хочеш. Його звірину природу видають хвіст, баранячі або козячі роги, кігті на руках і копита на нижніх кінцівках, інколи курячі ноги або крила кажана, собача морда чи свиняче рило. Характерні прикмети — довгий ніс, палаючі очі, густе чорне волосся. Інколи чорта уявляли у вигляді іноземця, вбраного у коротеньку куртку або фрак, вузенькі панталони, з кумедним капелюхом на голові та люлькою в зубах.
Звичайне помешкання чорта — млин, глибокі провалля, напівзруйновані будівлі, зарості бузини тощо.
Функції чорта досить широкі (але обмежені, бо хоч він сильний, лукавий, підступний, але не всесильний): він усіляко шкодить людям, насилає хвороби, зводить жінок, полює на людські душі, штовхає на злочини і прикрі вчинки. Особливо страшний він для нехрещених дітей, яких може підмінити. Вірили, що з чортом можна укласти угоду та найняти його на службу, але тільки тоді, коли закладеш йому свою душу. Такі угоди, як правило, укладали вночі на перехресті доріг, а підписували кров'ю з мізинця.