Останні новини
26 червня 2022
26 червня 2022
26 червня 2022

Багата українська весільна обрядовість завершувалася ритуалом покривання, що символізував перехід молодої до заміжнього стану. Доволі цікаво це дійство виглядало у давнину...

Покривання було своєрідним продовженням посаду молодих, а розпочиналося воно розподілом короваю. Ритуали розподілу весільного хліба і спільного разом з гостями споживання його окрайців також символізувало і засвідчувало створення нової сім'ї.

Далі символічні дії через розплітання коси, покривання голови молодої хусткою (подарунок від свекрухи), або ж очіпком і наміткою, що практикувалося давніше, підкреслювали ієрархічність шлюбного союзу. У найдавніші часи обряд розплітання коси здійснювався у домі молодої свекрухою та приданками, а в кінці XIX століття — як в домі молодої, так і в домі молодого тими ж свекрухою та приданками і навіть молодим.

Під час обрядового дійства молоду садовили на діжу, брат або приданка розплітали їй косу і змащували волосся маслом чи медом. На Поділлі втинання коси здійснював молодий. Посадивши собі наречену на коліна, відрізав косу ножицями.

Хоч це доволі парадоксально звучить (з огляду на теперішній час), але вінчання — форма церковного шлюбу, яке активно й наполегливо запроваджувалося священослужителями упродовж XVII-XVIII століть (а за деякими джерелами — навіть раніше), на перших етапах цього процесу не вельми охоче (а то й погано) сприймалося більшістю населення України, оскільки суперечило народним весільним обрядам. Повінчані у храмі молоді нерідко жили нарізно, аж поки не справили традиційного весілля. Лише поступово освячення шлюбу в церкві набрало юридичної сили і стало невід'ємним компонентом весілля.

І все ж остаточне скріплення шлюбного союзу залишалося за народними обрядами. Не даремно вінчання передувало санкціонуючому обряду — посаду. Тривалий час воно сприймалося крізь призму язичницьких традицій. Свідченням цьому є велика їхня частка у християнському обряді вінчання. Перед тим, як йти до церкви, молоді просили у батьків благословіння. Ця церемонія проводилася із хлібом-сіллю.

Наступним після Трипілля найдовшим періодом культурного розвитку України став бронзовий вік (II тисячоліття до н.е.), який приніс нові якісні зміни в життя племен, що населяли наші терени.

У цей період продовжувало розвиватися землеробство, яке ставало більш продуктивним. Проте найсуттєвіші зміни відбулися в скотарстві. Племена, що займалися переважно скотарством, перейшли від відгонного скотарства до кочівництва. У них виділилась правляча верхівка, почала формуватися система залежності людини від людини..

Ще з часів енеоліту на території України сформувались два напрямки у розвитку скотарства. У регіонах на порубіжжі степу і лісостепу виникло скотарство, засноване на розведенні коней та великої рогатої худоби. У регіонах, що прилягли до Чорного та Азовського морів, отримало розвиток розведення малої рогатої худоби (кози, вівці).

До освоєння верхової їзди населення вело напівосілий спосіб життя, займалося землеробством. Череди худоби відганялись на пасовиська, які знаходидися неподалік поселень. Місця поселень змінювались декілька разів на рік, залежно від пори року.

Скотарство давало значно більший прибуток, ніж землеробство, що зумовило зростання його питомої ваги. Населення стало більше переміщуватися за худобою, а великі вози служили житлами людей. Це також мало значення для соціального розвитку.

Як би там не тлумачили наші недруги, але Україна — таки з багатою і давньою історією, культурою. Найдревніша цивілізація, яка з'явилася на теренах сучасної Української держави — трипільці.

В період неоліту (новий кам'яний вік — VI-IV тисячоліття до н.е.) в історії людства відбулась одна з найвизначніших змін, яку англійський археолог Г. Чайлд назвав неолітичною революцією. Суть її полягає у переході від привласнюючого господарства (збиральництво, мисливство, рибальство) до відтворюючого господарства (землеробство і скотарство). Цей перехід тривав протягом багатьох століть. Спочатку він охоплював ті регіони, що за своїми географічно-кліматичними умовами були найбільш сприятливі для цього. В Україні це південно-західні області. На теперішній день археологами виявлено понад десяток неолітичних культур (дунайська, буго-дністровська, сурсько-дніпровська та ін.).

Наступна епоха енеоліту (мідно-кам'яний вік) стала періодом остаточного утвердження домінуючої ролі відтворюючого господарства і перехідною до епохи металів. Найяскравішою археологічною культурою доби енеоліту була трипільська культура.

Наприкінці XIX століття київський археолог Вікентій Хвойко біля села Трипілля на Київщині дослідив нове поселення і відкрив археологічну культуру, яка від місця першого її виявлення отримала назву — Трипільська. Творці цієї культури заселяли у IV-III тисячоліттях до нашої ери територію від Дніпра до Карпат. Походження трипільців остаточно не з'ясовано, але більшість учених схиляється до думки, що прибулі племена частково злилися з неолітичними племенами Буго-Дністровської культури. Головним їх заняттям було зернове землеробство (сіяли жито, пшеницю, ячмінь, просо). Крім того, вони займались садівництвом (вирощували абрикоси, сливи, аличу), скотарством та рибальством. Для обробітку землі використовували мотики, а згодом і рало. Зернові культури збирались дерев'яними серпами з роговими та крем'яними вкладками. Господарство велось так інтенсивно, що через 50-100 років земля цілком виснажувалась і люди змушені були переселятися.

Будівництво житла здавна було однією з найважливіших подій, що неабияк відобразилося в народній обрядовості. З переселенням до нової хати люди плекали надії на щастя й заможність, спокій та добробут. А вибір місця (будівельного майданчика) став одним з найважливіших обрядів, який, попри християнські вірування, зберіг багато елементів культури язичницьких часів. Упевнені, що сучасникам буде цікаво про це дізнатися. Однак застерігаємо: не вдаватися до марновірства та ворожби. Краще скористатися тільки суто практичними порадами, перевіреними багатющим досвідом поколінь.

Для нового житла намагалися знайти таке місце, яке мало задовольняти ряд вимог. Дослідивши їх, можна потерти потилицю: а де ж тоді господарю будувати хату?.. Втім, знаходили такі місця. Адже українці — народ кмітливий, спостережливий!

Отож, приміром, город за хатою та господарськими спорудами має виходити до річки, ставка, нахилятися у долину. Воно й звісно: не буде підтоплювати і легше воду носити, коли ця поряд, аби грядки полити.

Щоб це місце було на цілині, де земля “спокійна”; на горбку, де нема вологи; де вранці не випадає роса. Крім того, де не ростуть дерева, тоді їх не доведеться викорчовувати при закладанні фундамента, а залишки коріння, які з часом зможуть проростати, не будуть його руйнувати.

Всі права захищені. Використання матеріалів сайту і автоматизоване копіювання інформації сайту будь-якими програмами без посилання товариства заборонено ©2020 Probi.