Останні новини

У народі кажуть: “Вправна, акуратна господиня завжди із запаскою ходить...”.

Усі ми чули слово “запаска”, бачили її, а жінки й дівчата інколи одягають і тепер до праці, однак, погодьтесь, мало знаємо про історію, традиції носіння цього вбрання...

Запаска — найдавніший в усіх слов'янських народів варіант незшитого стегнового жіночого одягу. Була вона добре відома і по всій Україні, мала локальні (у кожному етнографічному регіоні — свої) варіанти оформлення. Переважно складалася з двох вузьких пілок вовняної саморобної тканини. Її ще називали двоплатова запаска.

На Подніпров'ї цей одяг шили у вигляді двох шматків товстого неваляного однотонного сукна різної ширини, частіше чорного та синього кольорів. Спочатку по талії пов'язували задню частину, ширшу й довшу, чорного кольору (сіряк, плахту), а спереду закріплювали другу, вужчу й коротшу, синього кольору — так звану попередницю. Цей тип запасок побутував на Середньому Подніпров'ї як повсякденний та робочий одяг.

У дні свят, особливо, збираючись до церкви, молоді жінки (рідше — дівчата) одягали зелені і червоні запаски, передня частина яких прикрашалася тканим орнаментом або вишивкою.

Саморобні двоплатові запаски інших етнографічних регіонів України відрізнялися своїми оздобленнями, особливостями візерунків на вишивках, технікою вишивання. Так, приміром, уся площина попередниці на Поділлі рівномірно заповнювалась тканим або вишитим орнаментом. На Житомирському Поліссі, Північному Тернопіллі та Хмельницькому Поділлі побутували килимкові запаски. Цей вид незшитого стегнового одягу жінок Придністров'я, Прикарпаття і Карпат був затканий поперечними або поздовжніми поліхромними смугами, часом із додаванням “металевої” нитки. На Поліссі білу полотняну запаску прикрашали широкою смугою червоного тканого орнаменту.

На всіх теренах України побутував і фартух-запаска, яку жінки носили з різними типами стегнового одягу. Фартух часом шили із дорогих, нарядних, частіше імпортних тканин — парчі, візерунчастого шавку, шерсті. Але далеко не кожна молодиця могла придбати собі такий наряд.

Є у мешканців українських Карпат доволі цікаве свято. І хоч воно пов'язане з днем Юрія (6 травня), однак виключно церковним його аж ніяк не назвеш. Тут домінує народно-побутова традиція - проводи пастухів на полонину. І тепер відзначається воно на 17-му тижні після Різдва Христового й приурочується літньому вигону овець, іншої худоби на гірські пасовища, початку сезону випасу.

За народними віруваннями, у цей день Святий Юрій відмикає небо й землю і випускає на волю росу, яка так потрібна спраглій землі, рослинності, що починає буяти. Юрій - громовержець (як і святий Ілля). На цю пору припадають перші весняні грози. Їх ще називають «справжніми», не те, що дощик накрапає. Він також є покровителем диких звірів й охоронцем свійських тварин - корів, кіз, овець. Навіть кіт і пес - його друзі.

Саме ж свято проводів пастухів на полонину виникло на основі давніх традицій, що зародилися в середовищі жителів Карпат. Вигін худоби на літування (ще так називають це дійство) проводився (і проводиться) урочисто, супроводжується виконанням релігійно-магічних обрядів, пісень і танців. Ще у давнину вдавалися до магії, щоб очистити свійських тварин від усього злого, а самі злі сили примусити увійти в якийсь сторонній предмет, щезнути у болоті, де люди не ходять. Для цього використовувалися різні засоби очищення, здавалося б, навіть не сумісні: вогонь, посипання попелом, свячена у семи або дванадцяти церквах вода, християнська молитва; тут же - язичницькі знахарські замовляння, заклинання мольфарів, «биття» тварин освяченою вербовою галузкою тощо. На Прикарпатті господиня виносила худобі залишки свяченої паски і годувала її, щоб та не хворіла. Для цього паску зберігали під іконами на покуті. Господар вирізав кілька дерен із зеленою травою, клав з обох боків воріт і застромляв у них гілочки квітучого терену. Крізь такі імпровізовані ворота виганяли худобу до стада, овець до отари. Робили це знову ж свяченою вербовою галузкою. Інколи чіпляли коровам на роги плетені вінки з весняних квітів і трав (зілля).

Останній тиждень перед Великоднем, як і всі його дні, називають Страсним або Великим, бо, за церковним вченням, протягом саме цього тижня відбувалися страсті Христові.

Найважливіші дні Страсного тижня починаються від четверга. До цього дня все подвір'я і хата, господарські прибудови, хліви, кошари повинні бути приведені до ладу. У світлицях вивішують святкові рушники, килими, а в давнину розмальовували піч і стіни.

Чистий четвер — день весняного очищення. До сходу сонця все повинно бути чистим і виглядати по-святковому. Згідно Святого Письма, у цей день Ісус Христос терпів великі муки. З терновим вінцем на голові і важким хрестом на плечах Він піднімався на Голгофу, де Його мали розіп'яти.

Увечері того дня у церквах читають “страсті” - 12 уривків з Євангелій, у яких розповідається про муки і терпіння Сина Божого. Люди при цьому тримають запалену свічку, яку після відправи запаленою несуть додому. Страсну свічку запалювали при важких хворобах, стихійних лихах і тоді, коли помирала людина. Пасічники йшли з нею до вуликів. Побутував і такий звичай: принісши додому страсну свічку, вся сім'я сідала вечеряти. Робили це мовчки, подумки розмірковуючи про страждання Ісуса Христа. Їли сім пісних страв. Неодмінно поминали у молитвах померлих.

Весна — найчарівніша пора року. За народним повір'ями, її на вкраїнську землю приносять ластівки. Але це вже — справжня весна, з теплом та рослинним буянням. Тож як зустрічали українці весну у давнину?..

Колись в Україні з приходом весни починався цикл народних весняних свят, пов'язаних зі стародавніми віруваннями. Все це супроводжувалося піснями, іграми та хороводами, масовими ритуальними дійствами.

Найчастіше свято зустрічі весни відбувалося в день Сорока Святих Мучеників (22 березня), іноді на Теплого Олекси (30 березня), найпізніше у переддень свята Благовіщення (7 квітня), залежно від того, якою видалась весна — ранньою чи пізньою. За сприятливої погоди могли весну зустрічати і на свято Явдохи (14 березня). У народі кажуть: “Весну зустрічай, коли пташка вівсянка засвище...”. А йдучи зустрічати, діти, дівчата-підлітки просили матерів: “Благослови, мати, весну закликати...”.

До давніх українських звичаїв, пов'язаних з народженнями дитини, належало так зване “провідування”, яке мало за мету морально, психологічно, добрим словом підтримати породіллю, віддати їй шану, запитати про її здоров'я та здоров'я немовлятка.

Попри сучасний мобільний зв'язок, інтернет, зрештою, стаціонарні телефони, традиція провідування, на щастя, збереглася в українців й дотепер. А як, за яких умов можна було провідувати породіллю у давнину, якими пересторогами був сповнений цей звичай?..

Таку почесну місію виконували тільки жінки. Участь чоловіків була небажаною, оскільки, вважали, вони могли “зашкодити” породіллі, та й, зрештою, неетично. З цієї причини не веліли провідувати породіллю хворим (це — звісно!) та вагітним жінкам. Певні обмеження вводилися для жінок різного віку та різного родинного стану. Залежно від цього побутувало два види провідувань — одвідки та родини. (Мова йде про дії до звершення обряду хрещення немовлятка).

Всі права захищені. Використання матеріалів сайту і автоматизоване копіювання інформації сайту будь-якими програмами без посилання товариства заборонено ©2020 Probi.