Говорячи про численні українські весільні обряди, ми якось частіше згадуємо про ті, що пов'язані з особою молодої (нареченої). Однак до цього розмаїття належить цікавий обряд вирядження молодого — початок кульмінаційного весільного дійства, який передував посаду молодих і який мав “узаконити” шлюб.

Виряджала молодого, як правило, мати, напинаючи на нього вивернутий вовною наверх кожух та обсипаючи (посіваючи) зерном і дрібними грішми. Опісля молодий у супроводі весільного почту їхав по наречену. Схема цієї поїздки досить таки складна. Власне, їх побутувало (побутує подекуди й тепер) дві: найдавніша — з дому нареченого в дім нареченої і знову до хати молодого; більш пізня — з дому нареченого в дім нареченої, потім до церкви, після до хати молодої, потім повернення до своєї хати без молодої, знов до хати молодої і повернення до батьківського дому з молодою. Ось такі складні лабіринти. Принаймні, цей обряд побутує ще на Тернопіллі.

Детальніше:ВИРЯДЖАЛА МАТИ МОЛОДОГО...

Смерть завжди сприймалася людьми як велике горе, і в той же час існує чітке усвідомлення її неминучості. Тож кажуть: “Якби не вмерли, то б небо підперли”. Поминання померлого, молитва за його душу стали не тільки категорією церковного вчення, церковною традицією, духовною необхідністю, в т.ч. потребою з огляду на християнську мораль, а й народною звичаєвістю, що не суперечить одне одному.

Інколи запитують: “Як часто треба молитися за спочилих у Бозі?”. Відповідь доволі банальна: “Повсякчас!”. Принаймні, навіть удома, перед іконою. Втім, існують найважливіші дні поминань...

Поминки — давній-прадавній звичай вшанування померлого та культу предків. Як правило, поминають покійника відразу ж після похорону, а також на дев'ятий день (дев'ятини), на сороковий день (сороковини) і через рік (роковини), опісля щороку — у день смерті. Крім того, неодмінними є поминання щороку на Великдень (з відправою священика на могилах) чи через тиждень після Великодня на Провідну неділю; перед Зеленими святами (Трійцею) чи у самі Зелені свята; перед святом Дмитра, яке відзначаємо 8 листопада, а саме — за народною назвою, у Переддмитрову суботу (перша субота перед святом, яка часто побутує ще під назвою Вселенська поминальна субота); перед Різдвом Христовим (на Святий Вечір, 6 січня); у самі Різдвяні свята (зокрема, у вечір перед Йорданом, Водохрещем, 18 січня, а за церковним календарем — Надвечір'я Богоявлення). У деяких етнографічних регіонах України справляють поминки і на свято Преображення Господнього (Спаса, 19 серпня). Головне, щоб усе це відбувалося не формально, заради “суспільного етикету”, а з глибокою вірою і щирою молитвою.

Детальніше:ПОМИНКИ: ЦЕРКОВНА І НАРОДНА ТРАДИЦІЇ

Українські Різдвяні свята годі уявити без вертепу — доволі поширеного обрядового дійства. Його потайки ставили навіть у часи войовничого атеїзму, гонінь на церкву та переслідування вірних.

Вертеп зародився в Україні ще у XVII столітті у духовних навчальних закладах, але особливої популярності набув лише у XIX столітті, як пересувний ляльковий театр, з яким виступали на ярмарках, міських площах та сільських майданах, на церковному подвір'ї, а частіше ходили по хатах у новорічно-різдвяні святкові дні. Спочатку творцями й виконавцями вертепних драм були бурсаки та мандрівні дяки, пізніше — мандрівні групи артистів. Згодом до акторів парубків та чоловіків (оскільки в духовних навчальних закладах здобували освіту тільки хлопці) долучилися й дівчата, жінки.

На відміну від Західної Європи, де вертеп тривалий час функціонував у лоні церкви, в українців, від самого початку він мав тісний зв'язок з демократичною театрально-видовищною культурою.

Детальніше:ВЕРТЕП — СИМВОЛ РІЗДВЯНИХ СВЯТ

До маловідомих форм колективної взаємодопомоги селян належить замолот, або, по-іншому, молоча, молотика — традиційний особистий найм для обмолоту зеронових культур, у давнину — одне з найважливіших джерел існування зубожілих селян, яких називали молотниками, вимолотниками.

Договір (а це, як правило, усна домовленість) про замолот укладався задовго до жнив або ж одразу після них. Часто замолот із зажинком входив у загальний договір. Крім обмолоту найняті селяни ретельно очищували зерно від полови (провіювали), підбирали та в'язали солому у сніпки-оберемки.

Залежно від господарського призначення зерна було два етапи замолоту. Так звана “перша молотьба” починалася з другої половини серпня (поки зерно відійшло від сирості після жнив) і тривала не більше двох тижнів. Її головна мета — заготівля добірного зерна для насіння. Зазвичай, праця молотника в цей час оплачувалася особливо щедро, бо потребувала нагальних якісних робіт. Тут час гаяти — годі! Другий етап молотьби тривав з вересня по березень, а його пік припадав на жовтень-листопад. Молотили, як кажуть, порціями.

Детальніше:ЗАМОЛОТ